“Найдіть мені хоч ручку, хоч ніжку, щоб я могла похоронити”, – матері загиблих волинських бійців
У Ковелі майже місяць працює Центр допомоги 51-й бригаді.
Як каже одна з ініціаторок його створення Наталя Соколова, залишатися байдужим до трагедії родин бійців волинської бригади після Іловайська просто неможливо, – повідомляє Вісник і К.
Знаючи її як волонтера ще з часів Майдану, родичі бійців обривали телефони Наталі з проханням допомогти.
“Я переконалась сама, наскільки все складно, коли мені десять людей казали, що бачили, як мого кума Сашу Кондесюка розірвало гранатами. А потім я впізнала його на деенерівських відео. Він живий і в полоні. Коли дзвінки стали масовими, вирішила приїхати у Ковель і працювати на місці. Тут місцева влада надала приміщення. А головне – знайшлися люди, які відразу ж стали допомагати. Їх дуже багато. До нас постійно приносять продукти, одяг, переказують гроші”, – згадує Наталя.
Напрямки роботи волонтерського центру різноманітні: допомога сім’ям наших бійців у пошуку тих, хто зник безвісти, визволення полонених, питання лікування та транспортування поранених, повернення загиблих додому, підтримка їх сімей та інші. У кожного напрямку – свій куратор.
Буквально за лічені дні дівчатам вдалося сформувати таку базу даних про вояків і їх потреби, що її послугами користуються навіть в СБУ. У базі 400 поранених, 145 полонених, у тому числі 9 поранених, 87 зниклих безвісти після 24 серпня із 51-ї бригади. Саме волонтери ковельського центру доклали чимало зусиль для визволення бійців із полону. На сьогодні таких 60.
“Ми безпосередньо працюємо з батьками хлопців. Спільно переглядаємо відео, зняте деенерівцями. Наше основне завдання – зібрати списки і передати їх тим, хто займається обміном. Координуємо дії з СБУ, Міноборони, Центром звільнення полонених, Міжнародним Червоним Хрестом та іншими організаціями”, – розповідає Наталя Соколова.
Наталя зазначає, що це дуже кропітка і делікатна робота. Будь-що може ускладнити життя хлопців у полоні. Тому її дуже обурило, коли деякі інтернет-видання опублікували списки полонених волинян.
“Посилаючись на моє ім’я і на наш центр, оприлюднили списки полонених, які ми збирали і вирішили їх не виставляти, тому що не було впевненості, де перебувають ці люди. Забезпечення конфіденційності – це не наша вигадка, а питання безпеки хлопців, їх обміну. Ця інформація не є публічною. Журналістам треба думати, перш ніж щось оприлюднювати, аби не нашкодити нікому.”, – зазначає волонтер.
Інша справа, коли хлопців звільнили з полону. Волонтери із Ковеля тримають міцний зв’язок зі своїми дніпропетровськими колегами. Саме вони зустрічають звільнених хлопців і передають їм невеличкий гостинець з малої батьківщини.
– Нашим хлопцям ми готуємо такі невеличкі пакети: куртку, спортивний костюм, мобільний телефон і малюнок. Щоб вони відчували, що про них не забули.
“Дуже важко шукати тих, хто числиться у списках зниклих безвісти. Волонтери максимально збирають інформацію про таких хлопців. Опитують товаришів по службі: хто, коли і де бачив того чи іншого вояка востаннє, дізнаються у батьків про особливі прикмети: наколки, прикраси (персні, хрестики, ланцюжки тощо), які міг носити хлопець. Чіпляються за будь-яку ниточку, щоб знайти людину. Тоді передають усі зібрані дані, фото, відео у Дніпропетровськ. Тамтешні волонтери ходять по госпіталях і моргах та шукають. Знаходять іноді живими, а інколи й мертвими.
” Так чи інакше мамі треба повернути сина. Мами тут приходять і просять: «Найдіть мені хоч ручку, хоч ніжку, щоб я могла похоронити і мати куди ходити». І це треба розуміти. З мамою треба поговорити, обняти, втішити, поплакати. Це дуже тяжко.
Молоді жінки у Ковелі взялися нести цю важку ношу і не збираються її полишати, допоки останній боєць 51-ї бригади не буде повернений додому”, – розповідає куратор напрямку «Вантаж 200» Аня Півень.
