«Вітамінка»: бойова медикиня з Луцька майже десять років рятує життя військових

Лучанка Діана Коваль, відома побратимам під позивним «Вітамінка», вже майже десять років рятує українських військових. Вона служила в 14-й окремій механізованій бригаді, працювала в Луцькому військовому госпіталі, воювала в морській піхоті, а нині є ТВО начальника медичного пункту танкового батальйону волинської 100 ОМБр. За її плечима – сотні евакуацій, врятовані життя і болючі особисті втрати.

Про захисницю розповідають на фейсбук-сторінці 100 ОМБр Сухопутних військ ЗСУ.

У 2015 році Діана закінчила Луцький базовий медичний коледж (нині – Волинський медичний інститут) і за розподілом поїхала працювати фельдшеркою у село Семки. Їй було лише 18.

Пропрацювала там десять місяців. А вже влітку 2016-го отримала виклик до військкомату.

«Напередодні мені якраз виповнилося 19 років. Я трохи подумала – і погодилася, – з усмішкою згадує Діана. – Рідні були в шоці. Вони знали, що я дівчинка бойова – серйозно займалася боксом, волейболом. Але що наважуся піти на контракт до війська – такого точно не чекали».

Вона підписала контракт і потрапила до 14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого, де отримала позивний «Вітамінка».

Починала операційною медсестрою, згодом стала санітарним інструктором, а пізніше – старшою медсестрою евакуаційного відділення. Пройшла АТО та ООС.

Після контракту Діана продовжила службу у травматологічному відділенні Луцького військового гарнізонного госпіталю.

«Травматологічне відділення – найскладніше. Воно працює на війну, а війна – на нього. Постійно мали справу з травматичними ампутаціями, політравмами, – розповідає «Вітамінка». – Особливо, коли приїжджав черговий евакуаційний потяг. Доводилося усім колективом надавати пораненим першу психологічну допомогу. Бо спочатку хлопці були агресивними. А потім: помилися, добре поїли, поспілкувалися з дівчатами – і відтанули… Це дуже сприяло подальшому лікуванню».

Згодом «Вітамінка» повернулася на фронт – служила у 503-му окремому батальйоні морської піхоти. А в червні 2025 року перевелася до танкового батальйону волинської 100 окрема механізована бригада.

Нині вона виконує обов’язки начальника батальйонного медичного пункту.

За майже десять років служби медикині сотні і сотні (якщо не тисячі!) разів доводилося евакуйовувати поранених. Ситуації, коли не вдавалося доставити пораненого на стабілізаційний пункт живим у її практиці також, на жаль, траплялися. Як розповідає Діана, таких випадків менше, ніж пальців на одній руці – проте кожен із них вона дуже добре пам’ятає…

Водночас, багато разів траплялися ситуації, коли побратима вдавалося буквально видерти з лап смерті. Як от на Покровському напрямку, коли з околиць Мирнограда довелося вивозити «важкого» з кульовим пораненням у ліву скроню:

«У таких випадках зоровий контакт – це основне. Якщо він бачить страх у твоїх очах – ти його не довезеш. А якщо він бачить впевненість, ти з ним спілкуєшся – все буде добре, – пояснює «Вітамінка». – Той чувак з простреленою скронею вижив, одужав і повернувся до строю».

На жаль, війна принесла Діані багато особистого горя. Вона забрала у дівчини двоюрідного брата Віталія, який воював з 2014-го року. А ще – нареченого Богдана, який загинув 2023-го під Куп’янськом.

До речі, з батьками Богдана дівчина продовжує підтримувати дуже теплі відносини. А сестра загиблого нареченого, Катерина, служить з нею разом у танковому батальйоні 100 ОМБр.

Маючи величезний бойовий досвід, «Вітамінка» не втрачає віри в переможне для нашої держави завершення війни. Адже вона, її побратими та посестри борються за святе – за майбутнє України.

Тим часом у рідному Луцьку на Діану чекають мама, тато та молодший брат.