Ковельчанин Олег Самчук розповів, як заново запустив пересадку органів в Україні
25-го грудня 2019-го року в Ковелі провели трансплантацію серця – вперше в Україні за останні 15 років.
Олег Самчук розповів Фокусу про свій шлях від уролога у Ковелі до очільника лікарні у Львові.
Очільник Львівської лікарні швидкої допомоги, волинянин Олег Самчук виріс у медичній родині. Бабуся була фельдшером, батько, мати, дядько, тітка та сестра – лікарі.
Сам він підлітком мріяв про кар’єру юриста, але батьки переконали його, що немає нічого благороднішого за професію лікаря.
Закінчивши Львівський національний медичний університет, Олег прийшов працювати урологом до Ковельського міськрайонного територіального медичного об’єднання, яке протягом 28 років очолював його батько.
Після того як у 57 років Самчук-старший переніс кілька інсультів і не міг більше виконувати своїх обов’язків, посаду головного лікаря запропонували його синові, який на той час був одним із заступників і встиг добре себе зарекомендувати.
“Урологія — моя стихія, моя пристрасть, саме цим я хотів займатися і ніколи не мріяв про те, щоб керувати лікарнею, але так склалися обставини”, — згадує Олег Самчук.
Розмову ведуть в його кабінеті у Львівській лікарні. Він сідає навпроти, але не минає й п’яти хвилин, як схоплюється з місця та починає міряти кроками кімнату.
Майже все годинне інтерв’ю він проводить у русі: переміщається кабінетом, крутить у руках то чайну ложку, то масивну підставку під ручки, паралельно відповідає на дзвінки та віддає розпорядження.
Навіть розмовляє він скоромовкою, отже іноді важко розібрати окремі слова. Можливо, саме ця невгамовна, жива енергія, яка пульсує всередині, допомогла йому перетворити лікарню в Ковелі на найкращу медустанову регіону.
Лікар зізнається, що спочатку не думав про трансплантацію. Основний акцент робив саме на урологію, постійно покращуючи роботу відділення.
У лікарні запустили всі види операцій, у тому числі лапароскопічні через невеликі отвори, а також дистанційне дроблення каменів, що не потребує хірургічного втручання. Якоїсь миті лікарі задумалися, що робити далі, стало зрозуміло, що наступний логічний крок — трансплантація нирки.
Тоді влітку 2019-го року пересадки навіть від родинних донорів в Україні робили лише в кількох лікарнях.
Законодавство було настільки нелояльним до лікарів, що будь-яка помилка могла призвести до тривалих судових розглядів, можливо, і до кримінальної відповідальності.
Ні керівництво, ні медпрацівники не хотіли так ризикувати. У результаті держава виділяла колосальні кошти, щоб українські пацієнти їхали на пересадку органів за кордон (тільки у 2020-му році в бюджеті на це передбачили 1,1 млрд грн).
Але медики лікарні Ковельської вирішили ризикнути — обладнання дозволяло проводити такі операції, фахівців теж підготували. Самчук відправив заявку до Міністерства охорони здоров’я, щоб медустанова отримала ліцензію на трансплантацію.
“У Києві просто не повірили, що ми справді просимо про це”, — по-дитячому сміється він.
24-го серпня МОЗ відправило до Ковеля перевірку, і вже на початку вересня лікарня отримала дозвіл на проведення таких операцій. У листопаді тут пересадили нирку від родича, але вирішили на цьому не зупинятися та готуватися до посмертної трансплантації.
Ірина Заславець, засновниця Всеукраїнської платформи донорства iDonor, якось запитала Олега, чому не використати такий шанс, щоб пересадити не лише нирку, а й серце, адже таким чином можна врятувати більше життів.
Самчук ухопився за ідею та зателефонував до професора Бориса Тодурова, директора Інституту серця в Києві, з яким до цього бачився кілька разів.
“Він підняв слухавку, і я запитав: “Борисе Михайловичу, а хочете в нас у лікарні пересадити серце?” Спочатку він просто мовчав, потім сказав, що передзвонить, і вже за годину погодився”, — розповідає лікар.
25-го грудня 2019-го року в Ковелі провели трансплантацію серця – вперше в Україні за останні 15 років.
На початку 2020-го до лікарні Ковеля приїхав мер Львова Андрій Садовий і вмовив Самчука очолити Лікарню швидкої допомоги. Той погодився майже одразу.
“Ви не подумайте, мені в Ковелі все подобалося, я дуже люблю це місто, любив свою лікарню, мою команду від санітарок до адміністрації.
Але на той момент я вже 4,5 роки був головним лікарем і все, що міг, уже зробив. Загалом вважаю, що керувати лікарнею треба не більше п’яти-семи років, тільки тоді можливий розвиток медустанови. Андрій Іванович [Садовий] переконав мене, що у Львові є потенціал, який можна реалізувати, і я ухвалив ургентне рішення переїхати”, — ділиться лікар.
Садовий не ставив перед новим генеральним директором завдання розвинути трансплантацію, але Самчук із головою поринув у цю сферу і не міг зупинитися.
Йому здавалося, що достатньо скопіювати ковельський досвід, який виявився таким результативним, і застосувати його у Львові, проте зіткнувся з несподіваною протидією всередині самої лікарні. Тутешні медпрацівники виявилися неготовими до таких операцій.
“Усі були шалено налякані історіями про “чорних трансплантологів”. Була якась давня історія з ниркою, яку лікарі нібито вирізали без згоди пацієнта”, – розповідає лікар.
Для місцевих лікарів будь-яка згадка про трансплантацію чітко асоціювалася з можливими проблемами з поліцією та прокуратурою.
Новий керівник лікарні методично та наполегливо переконував колектив, що пересадка органів — це звичайна операція, що це ніяк не пов’язано з некроаферизмом чи ризиками для медпрацівників.
І поступово трансплантація стала новою реальністю Лікарні швидкої допомоги, яка тепер задає тренди для усієї України.
