Князівська бригада поділилась історією батьків та синів, які воюють на Купʼянському напрямку
Князівська бригада поділилась історією батьків та синів, які воюють на Купʼянському напрямку.
На сторінці опублікували розповідь про 25-річного Андрія та його батька 47-річного Анатолія, а також про 30-річного Івана та його 59-річного батька Анатолія, які разом служать у Князівській бригаді.
Нещодавно Андрій відсвяткував своє 25-річчя вже в рідній 14-й бригаді. Місце служби довго вибирати не довелося, бо тут служить його батько – Анатолій. Вчився на інженера-механіка в аспірантурі, захоплювався автомобільним транспортом і проєктування будівель для його ремонту.
“Я навчався в університеті. З часом ухвалив рішення — пора! Взяв академічну відпустку й добровільно долучився до війська.
Цьогоріч у травні, порадившись з батьком, я взяв письмову згоду у військовій частині й пішов до ТЦК. Далі – базова військова підготовка і розподіл в артилерійський підрозділ, де й служить батько”, – розповів Андрій.
Свій фах опанував захопливо, бо мав бажання і побратимів поряд, які швидко ввели у курс справи.
Батьку Андрія, Анатолію, 47 років. Мав досвід бойових дій ще в часи ООС, а 4 березня 2022-го повернувся на службу. На питання: – «Що найбільше подобається в артилерії?». Без вагань відповідає: – «Калібр».
Тепер чоловіки служать і живуть неподалік, бачаться ледь не щодня. Але, визнають, через це і хвилювань мають більше.
“Переживань більше, бо знаємо обстановку, з чим доводиться зіштовхуватися. Але все одно, як то кажуть, ми на очах один в одного! А це – головне”, – у два голоси говорять батько і син.
Служить разом з батьком і тридцятирічний артилерист Іван. Три місяці тому він, порадившись з ним, вирішив підписати контракт і доєднатися до Князівської бригади.
Батька Івана також звати Анатолієм. Служив на Луганщині під час проведення ООС ще з 2020 року у підрозділі забезпечення. Возив хлопцям БК, пальне, продукти. Фактично, цей досвід він застосовує і нині, будучи на Харківщині у складі 14-ї бригади.
“Мені спокійніше, що син поряд зі мною. Я заїжджаю до нього майже через добу, коли розвожу хлопцям на позиції продукти та необхідні речі”, – розповідає Анатолій.
У травні Анатолію виповниться шістдесят років – серце сповнене гордості за пройдений шлях, але й тягне додому, де на нього чекає дружина. Проте, перш ніж повернутися на рідну Волинь, він планує зробити дещо надзвичайно важливе: допомогти синові освоїтись у військовій справі, передати йому знання та досвід, як військові, так і життєві.
Анатолій мріє знову взятися за цивільну роботу, бачити як ростуть онуки, насолоджуватися дитячим сміхом. Він чекає того дня, коли врешті повернеться додому, спокійно пригорне до себе дружину і відчує себе знову просто чоловіком, батьком і дідусем, а потім – дочекається повернення сина й перемоги.
