Здійснили близько сотні поїздок на передову: історія волонтерського подружжя Куценків з Литовезької громади
Волонтери Оксана та Олександрр Куценки з Литовезької громади не лише організовують й закуповують потрібні військовим речі, а й самостійно їх доставляє у зони бойових дій. За час повномасштабного вторгнення здійснили близько сотні поїздок на передову, бо знають, що там на них чекають. З нетерпінням чекають, адже ці люди не просто доставляють амуніцію, харчі чи технічні прилади і такі необхідні для бойових завдань автомобілі, а їхній приїзд – ще одне свідчення, що за спиною українського захисника – надійний тил.
Про волонтерські будні, закриття зборів, емоції з фронту – розповіла Оксана Куценко, пише журналістка Валентина Тиненська для газети «Слово правди».
– Оксано, чим би ви зараз займалися, якби не повномасштабна війна?
– Я багато років працювала майстринею манікюру. Створення краси та догляд за нігтями для мене – і хобі, і робота, хоч маю освіту у зовсім іншій галузі – закінчила Національну академію статистики, обліку та аудиту. До повномасштабної війни мріяла відкрити власний салон манікюру або працювати у такому б’юті-закладі. Ми з сімʼєю часто бували за кордоном. Тоді, на початку 2022-го збиралися поїхати в Італію. Поїздку планували на 6 ерезня, але відчуття тривоги не покидало. Закрадалася думка, що якщо я цього разу поїду – більше не повернуся.
– Якою пам’ятається та страшна для країни дата – 24-те лютого?
– Дуже тривожним днем. Мама прийшла зі страшною новиною про повномасштабне вторгнення, як це часто називають. Для мене це – війна.
Дітей та маму швидко відправили до Польщі для їхньої безпеки. Я з коханим чоловіком Олександром прийняли рішення залишитися в Україні, допомагати своїй країні. Старший син плакав, бо дуже переживав, що ми більше ніколи не побачимось. Ці моменти важко забути, навіть тепер боляче згадувати.
– Яким був шлях до волонтерства сім’ї Куценків, коли і з чого розпочався?
– Ніколи не називаємо себе волонтерами. Ми просто свідомі українці. А все почалося з того, що 25-го лютого пішли плести сітки в місцеву школу. Але розуміли з чоловіком, що можемо більше. За кілька днів я зі знайомою почали шукати гуманітарну допомогу за кордоном: заїжджали у центри допомоги в Польщі, брали продукти, одяг, засоби гігієни й підвозили до митниці. На українському боці цей вантаж забирали наші чоловіки і відвозили у Луцьк, Володимир, Львів. Передавали товари та продукти у благодійні центри, які формувалися для допомоги внутрішньо переміщеним людям і військовослужбовцям. Знаковою датою стало 25-те березня, коли вперше виконали місію «на щиті». Ми поїхали у Житомир, щоб забрати тіло загиблого військового Олександра Горбунова з Благодатного. Особисто воїна не знали, до нас звернулася його мама, бо не змогла знайти тих, хто б погодився привести полеглого захисника додому. Ми просто не мали права відмовити. Важким був той день, емоційним, пам’ятаю, як від побаченого у морзі мене нудило. Коли їхали додому, вирішили остаточно, що далі будемо допомагати саме воїнам на передовій. Згодом була ще одна знакова поїздка – у Суми. 28-го березня ми евакуйовували на безпечну територію сестру мого чоловіка з трьома дітьми. Тоді також відвезли тамтешнім жителям повний бус продуктів. Не зовсім усвідомлювали серйозність ситуації, аж допоки у Сумах не побачили увесь жах на власні очі. Біль від побаченого розривала серце й спонукала активно діяти – їхати, допомагати, підтримувати.
– Коли відбулася ваша перша поїздка у зону бойових дій, куди доставляли допомогу?
– Вперше до хлопців на передову ми поїхали 4-го квітня. На миколаївський напрямок власним бусом везли харчі, засоби гігієни, а ще – питну воду, з якою тоді там була проблема. Цю допомогу зібрали для знайомого, який звернувся із таким запитом. Далі поїздки до військових стали регулярними, відбувалися двічі у тиждень. Використовували свої кошти на дизпаливо і на ремонт автомобіля. Потім почали долучатися небайдужі люди, спільно збираємо допомогу. Тепер їздимо раз на два-три тижні, залежно від запитів від військових. Не робимо різниці між знайомими та незнайомими, оскільки для нас всі воїни, наче рідні. Таке відчуття, що їх знаємо давно і вони стали нам другою родиною. Переважно їздимо до бійців 14-ї окремої механізованої бригади, з якої й почали допомагати війську. Відвідуємо їх на харківському, донецькому та запорізькому напрямках, їдемо туди, де військові ЗСУ потребують нашої допомоги.
До речі, саме зараз триває великий збір для захисників – на два авто, десять дронів-камікадзе, два тепловізори. Кошти можна скинути на мою картку 4731219631488008. Вірю, що спільно закриємо усі ці потреби.
– Що найчастіше відвозите воїнам на фронт?
-Ми з чоловіком ніколи не рахували, скільки чого завезли. Можу лише сказати, що багато. Дуже багато. Це і два десятки автомобілів, які придбали, відремонтували й доправили на передову, і тепловізори, і дрони. Також відвозимо харчі, одяг, засоби гігієни. Наше авто нерідко виходить з ладу від того, що возимо великі вантажі. Зараз потрібно колеса міняти, бо за рік вже «зʼїздили». Щоб трохи зекономити, чоловік сам ремонтує невеликі поломки. Допомагають у всьому діти. Вони лише місяць побули в Польщі й повернулися додому.
– Очевидно, що зараз стало важче закривати збори. Чи справді, постійно донатять одні й ті ж люди?
– На жаль, дійсно, стало значно важче збирати кошти для ЗСУ. Є безліч причин, що ускладнюють цей процес. Багато людей відчувають втому від тривалої війни та нестабільної ситуації в країні. Дехто зачерствів або втратив віру через події, які відбуваються в Україні. Але, попри ці виклики, завжди є неймовірно віддані люди, які продовжують підтримувати ЗСУ. Серед таких – наші друзі, знайомі, а також багато просто небайдужих громадян України. Активна у цьому плані наша Литовезька ОТГ – релігійні організації, освітні заклади, старостинства, завжди охоче долучається Поромівська громада. Чимало людей допомагають поширювати інформацію. Є такі, хто створює власні ініціативи для підтримки ЗСУ – моя мама разом із іншими жителями вулиці організували вдома процес приготування смаколиків для ЗСУ. Найбільше серце болить, коли донатять сім’ї загиблих воїнів. Розчулюють діти, які жертвують кошти, – це гордість нашої країни. Велика турбота та підтримка, яка надходить із різних куточків держави та з-за кордону показує солідарність та внутрішню силу України.
– Якими є ваші зустрічі з військовими там, на передовій?
– Спогади про зустрічі з військовими на передовій завжди будуть для мене найціннішими. Кожне знайомство, кожна розмова – це особливий досвід, який відкриває мені справжню картину важливості їхньої служби для України й українців. Наші розмови на передовій часто стосуються планів на життя після закінчення війни. Говоримо й про те, що потрібно для виконання бойових завдань. Часто жартуємо, підбадьорюємо солдатів. Це для них чудовий спосіб розслабитися та трошки відволіктися. А скільки щемливих митей пережили! Наприклад, якось воїни просили попіклуватися про собаку, з яким ховалися від обстрілів у бліндажі, забрати його на безпечну територію – і якою потім трепетною й радісною була їхня зустріч, коли один із захисників приїхав у відпустку. Одного разу заїхали до воїнів після мого дня народження, і вони здивували несподіваним привітанням, лише замість святкового торта зі свічкою була сушена щука. А ще завжди згадуємо тих, хто вже не з нами, але назавжди у наших серцях. І це найважче – бачити горе військових, коли ті втрачають побратимів. Коли випадає можливість, зустрічаємося з пораненими воїнами, які знаходяться на реабілітації у різних госпіталях країни. Завжди дякуємо кожному і кожній за їхню відданість і жертовність заради нас усіх, заради нашого спокою.
– Знаю, що довелося вам зіткнути з аферою шахраїв, коли зловмисники від імені вашого чоловіка телефонували до знайомих і просили кошти? Якими були ваші дії?
– Ми швидко розмістили пост у фейсбуці, попередили наших друзів, щоб вони не скидали гроші незнайомцям. Прикро, що є люди, які прагнуть такої наживи, прикриваючись іменами тих, хто дійсно прагне допомагати.
– Що допомагає вам і далі продовжувати свій шлях, що підтримує, коли руки починають опускатися?
– Є кілька речей, які дають силу та мотивацію продовжувати працювати. У першу чергу, це відданість іншим людям, особливо нашим військовим. Вони ж наша сім’я. Вони ризикують своїми життями кожен день. Бачимо їхню сміливість та жертовність, і це завжди надихає робити більше. Другою рушійною силою є люди. Є багато тих, хто розділяє наше бажання допомогти та змінити ситуацію. Спільно ми сильніші й ця єдність надає енергії. Пригадую, якось один з підрозділів під час обстрілу утратив техніку й терміново потребував автівок для евакуації поранених та виконання інших бойових завдань, і за дві доби ми, згуртувавшись, зуміли зібрати кошти на два автомобілі! Тож кожен навіть маленький внесок насправді – дуже вагомий. Так, іноді важко бачити, як багато людей стають байдужими, але ми зобов’язані не втрачати віру і продовжувати допомагати тим, хто цього потребує.
