«Так спішив на війну, що навіть обняти не встигла»: спогади про загиблого Героя з Іваничівської громади Віталія Дідика

Жителька села Мишів Іваничівської громади Валентина Дідик розповідає про свою останню зустріч із загиблим на війні сином Віталієм: 27-річний Герой віддав своє життя на полі бою у травні 2022 року.

І хоч з того трагічного дня минуло вже майже два роки – родина не може оговтатися від тяжкої втрати. І цей біль час не лікує, – йдеться у сюжеті каналу Конкурент TV, пише ВСН.

«Він прибіг, загріб всі теплі речі, каже, я не знаю, як там буде, що там буде… І з рюкзаками вийшов. Так спішив, що навіть обняти не вспіла – все, мама, давай, бо я спішу… Просинаєшся – одні думки, лягаєш – одні думки, вночі проснешся… І тільки просиш Бога, щоб приснився. Тяжко, тяжко», – плаче згорьована матір.

Говорити про сина у минулому часі, каже пані Валентина, не може, щодня тішать теплі спогади про свою кровинку. У будинку є кімната Віталія, де вони облаштували своєрідний куточок його пам’яті. Хлопець, розповідає сім’я Дідиків, змалку ріс із загостреним почуттям справедливості. Мав старшу на рік сестру Олесю, про яку завжди дуже піклувався.

«З самого маленького одне без другого навіть цукерки не з’їло, даєш цукерку, – «а Віталікові є?» чи там даю Віталікові, – «а Олесі є?», – пригадує матір.

Зростав Віталій комунікабельним юнаком, який мав неабиякий організаторський хист.

«В школі хоч поведінка трішки часом кульгала, ну так як всі хлопці, але він вчився добре. Ніхто його ніколи в барах не бачив То було не його, він був максимально організатором таким. Хлопців він згуртував і всі на стадіоні і от в кінці, як вони закінчували, школу, то йому подяка була за то, що він таким організатором був. Хлопці його дуже всі поважали, він був за спорт», – каже волинянка.

Не менше за спорт хлопець любив вивчати історію, також вільно володів англійською мовою. Після школи Віталій Дідик пробував себе у різних спеціальностях/

«Йому не сподобалося КПІ, тоді він поступив на лікаря. На другому курсі почався Майдан, був активним учасником, в нього нога булапоранена А тоді він закінчив другий курс, написав академку і пішов в «Азов», в тренувальний табір під Києвом «Петрівці» і пішов в «Азов» і тамбув майже два роки», – розповів батько загиблого Героя Микола Дідик. 

ВНЗ не закінчив, адже своїм обов’язком вважав захист рідної землі й бути вдома, коли його побратими зі зброєю в руках боролися на сході просто не міг.

«Мама ти не розумієш, всі мої вже назад пішли, тому що ж вони ж там масово йшли, бо ж добровольці, я не буду тут твої котлети їсти, я йду назад… Боже скільки плакали, скільки ми просили, щоб він не йшов, він сказав я все одно піду. Ну і ми вже зрозуміли, що нема сенсу відмовляти і він пішов. Ну то його життя було, вони там горіли отим, треба йти, треба йти…», – пригадує матір.

З того часу почався військовий шлях Віталія Дідика. Він служив у зоні АТО, був у гарячих точках, де велися запеклі бої. До лав Збройних Сил України Віталій був призваний у серпні 2021 року і це був для нього уже третій контракт. Військову службу проходив на посаді розвідника розвідувального взводу механізованого батальйону 14-ї омбр.

«Війна його застала в Рівному на полігоні. Ну вони вже ж бачили ситуацію в Білорусі і сказав, що на місяць їде так якби на навчання. Я тоді зрозуміла, що буде війна, ми вже то розуміли», – розказує мама Героя.

Так і сталося. На початку повномасштабного вторгнення Віталій з побратимами звільняли Київщину. Згодом воював на Запорізькому напрямку. Там було справжнє пекло, тож сім’я тільки й чекала аби бодай на хвилю почути рідний голос.

«Останній раз, як він до нас телефонував, то він сидів на дереві! Кажу, а снайпери?! Ну нема зв’язку, а хочеться ж додому хоч два слова сказати,що я живий і здоровий… Каже, ну все, я не маю коли, бо ж тут черга під деревом», – пригадує Валентина Дідик.

Тоді мати Героя й подумати не могла, що чує сина востаннє, а вже за тиждень до хати прийде чорна звістка.

«Він, напевно, передчував, бо дзвонив до Олесі і «Чуєш, сестра, я так навоювався, я більше не піду… Я вже не витримую, каже, так тяжко.. Ну, напевно, душа відчувала», – каже матір.

14 травня 2022 року Віталій Дідик брав участь у зачистці ворожих посадок. У той день на згадку встигли разом з побратимами зафільмувати цікаві моменти жорстоких буднів. На жаль, наступна ворожа посадка для Віталія стала останньою.

Побратими Віталія розповіли батькам, що через складну ситуацію на полі бою й постійні обстріли поранених довго не могли евакуювати..

«Казали, що своїх всіх збирали наскільки могли, каже, 5 км полем їхали і обстріл йшов… А поранення в шию було і сильно кров текла. А в машині трясло… Не довезли. І останні слова були «Чи ще довго?», – кажуть батька.

У той фатальний день серце було не на місці й у батьків.

«Не спали. Кажу, щось так недобре, щось так душа кажу болить, щось всередині викручує мене, я не знаю, що таке. Кажу, я, певно, й до церквив неділю не піду. Чогось от в мене було таке якесь відчуття було. До останнього він ніколи себе не шкодував заради побратимів ніколи не шкодував. Він загинув з четверга на п’ятницю, а мені аж в середу сказали. Ховали ми його на п’ятий день після загибелі, людей дуже багато було і з сусідніх сіл були», – пригадує мама.

Батьки кажуть, дуже вдячні побратимам Віталія, які дуже їх підтримують. Донині приїжджають і гріють серце теплими історіями про сина

Побратими розповідали, що Герой завжди відзначався хоробрістю і готовністю допомогти побратимам. Навіть у пекельних ситуаціях за свої подвиги вже посмертно Віталія нагородили не однією відзнакою – орден «За мужність» III ступеня, князівський хрест Героя «Навіки в строю».

Єдине, що не поспішав робити Віталій, посміхається мама, це одружуватися, бо й на це мав свої чіткі плани.

«Він хотів будинок великий, я буду мати роботу, от тоді я буду женитися, щоб я не дивився що «мама, дай»… Всього він хотів досягнути сам», – каже жінка.

Тепер над подвір’ям Дідиків майорить синьо-жовтий стяг, який щодня нагадує про їх сина-Героя, а сім’я чи не щодень відвідує сина вже на алеї почесних поховань сільського кладовища. 

Батьківському горю вже не зарадити, втім пані Валентина і пан Микола кажуть – сподіваються лиш, що невдовзі чорних звісток з фронту стане менше й Україна перемогою віддячить своїм полеглим Героям.