«На війні, як у Матриці», – військовий з Харківщини після поранення служить в Іваничівському ТЦК

Військовий з Харківщини Олег Шевченко, який через поранення, отримане на війні, наразі служить в Третьому відділі Володимир-Волинського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, що знаходиться в Іваничах, розповів свою життєву історію. А також поділився враженнями від поглядів місцевих військовозобов’язаних чоловіків на події в рідній країні.

Насамперед військовий Олег Шевченко відкрив на війні феномен побратимства. А ще навчився шукати позитив навіть там – посеред пекла бойових дій. Про це йдеться у сюжеті 12 каналу.

Олег Шевченко, розповідаючи про свій досвід на війні, пригадав фільм “Матриця” і навіть поліцію. Каже, що якщо увімкнути почуття гумору, то на війні можна знайти навіть позитив.

“Там не прийде поліція і не скаже: “Ая-яй! Не стріляй”. Але я і сам можу нормально дати відсіч”, – жартує військовий.

Олегу 36 років. Пішов на війну добровольцем з рідної та потрощеної ворогом Харківщини у вересні 2022 року. Воював у бригаді “Холодний Яр” на Донеччині. Його бойові плани перервав осколок.

“Це траплялося під час штурму в Бахмутському районі. Хотів перезарядити автомата і необережно підняв руку. Пролунав вибух біля мене. Осколком перебило руку. Рука й нога були, як у Гаррі Поттера”, – віджартовується військовий.

Кінцівку Олегу рятували у лікарнях Дніпра, Луцька і Володимира. З жалем боєць показує, що вона майже не діє. Через неї не може, хоч і хоче, повернутися до своїх. Бо одне з найцінніших його відкриттів та здобутків на війні – дружба і побратими.

“Побратим стає тією людиною без якої ти не можеш жити. Ти боїшся за нього, щоб він не загинув. А він переживає за тебе”, – наголосив Олег.

Ділиться військовий ще одним відкриттям: без гумору на війні – ніяк. Жарти і побратими допомагали сприймати страшну реальність бувало, як гру.

“Ми йшли з хлопцями. Нас зустріли мінометами. Вісімдесятками. То було цікаво. Як він падав біля тебе. І ти ухиляєшся, як Матриця, від осколків в різні сторони. Потім біжиш, падаєш, підриваєшся і знову біжиш”, – знову жартує Олег Шевченко.

Тепер він працює в ТЦК в Іваничах. Його нові колеги усі з бойовим досвідом.

“У нас усі обмежені. З пораненнями, групами, інвалідностями, після важких боїв, дуже багато хлопців уже не можуть далі воювати. Не можуть тримати зброю. Або одягнути бронежилет, щоб пробігтись. Дехто на милицях”, – зауважив боєць.

За його словами, розуміти, що ні він, ні його колеги в ТЦК, хоч би й хотіли, через каліцтва повноцінно воювати не зможуть, важко. Ще важче спостерігати за поведінкою окремих військовозобов’язаних.

“Ті хлопці, які отримали повістки, ми їм кажемо: “Будеш служити?”. А нам відповідають: “Я поки не хочу”. Я не розумію: як це поки? А коли захочеш? А чого чекати? Так можна сидіти вдома і дочекатися поки прийде той, який там розгромив все, і розіб’є тут. То треба, хоч десь тримати тил”, – переконаний військовий.

Олег Шевченко у свій час наважився йти на війну із досвідом працівника типографії. Хоч і мав довідку про обмежену придатність до служби. Тепер має бойовий досвід і повне право ставити питання і давати відповідь.

“Є такі люди, які кажуть, що це не моя війна. Це як? А чия вона? Якщо я українець, то це моя війна”, – вважає військовий.