Іваничівський айдарівець робить ікони з бісеру і дружить із монахами з Афону

Уже так повелося, що кого Бог любить, того Він і випробовує, як добрий Батько дитину. В цьому пересвідчився і волинянин Руслан Кашаюк. Він пройшов Майдан і з перших місяців війни на Сході воює в «Айдарі» та весь це час відчуває поруч себе ангела-охоронця і Боже заступництво. Тепер у Щасті, на базі добровольчого батальйону, із побратимами він «будує» дім Господній – невеличку капличку, де вже встигли охрестити бійця-айдарівця. 

Руслан Кашаюк родом із Іванич. Ми зустрілися, коли боєць повертався після лікування у Луцькому гарнізонному госпіталі, назад на Схід. Втім, про Русланчика-айдарівця чула багато від знайомих волонтерів. За місяці лікування після контузії він став їм другом і багатьох обдарував зробленими власноруч іконами із бісеру та круп, листівками-витинанками і наповнив їхні телефони чудовими віршами-есемесками. Та Руслан знайшов у Луцьку те, що так довго шукав… кохання, – пише Слово Волині

Як зізнається сам Руслан, характер у нього не подарунок, бо у нього загострене почуття справедливості. Втім, за тих, кого любить і кому відданий, готовий віддати найдорожче – життя.

Доля Руслана Кашаюка випробовувала не раз: довелося поплатитися за те, що «набив мєнта просто в мусарці», а коли повернувся, довго шукав себе. Бували такі моменти, коли хотілося «здохнути і не жити, бо ти стукаєшся у стіну, а тих дверей немає».
– Хочеш щастя, добра, але бачиш лише несправедливість, яку не сила терпіти, бо я бомжа захищатиму, якщо з ним повелися не чесно. У мене загострене відчуття справедливості, – зізнається Руслан.

Саме це відчуття привело його на Майдан, а потім і на Схід.

– До Києва на Майдан приїхав 23 січня. Не міг раніше, бо сестра поховала чоловіка і залишилася з двома донечками на руках, а ще у мами було два інсульти. Тож мусив підтримати їх. На Майдані пробув до кінця лютого, був на Інститутській у той найстрашніший день розстрілу, отримав осколкове поранення. Коли ж почалася війна на Сході поїхав туди у квітні, бо мусив маму підготувати, адже геть здоров’я немає, – розповідає доброволець. – Утім, коли прийшов у квітні з повісткою, вона знала, що «сам її вибігав» і спиняти мене марна справа.

Окрім того, що Руслан Кашаюк патологічно чесний, він ще й дуже талановитий. Був час, коли в його душу починав закрадатися відчай, і щоб не дати йому шансів пустити корені, молодий чоловік, сідав робити ікони із бісеру та круп, приклеюючи матеріал до двосторонього скотчу.

– Першу таку ікону зробив і подарував у Криму, де півроку був у послушанні в монастирі. Відтоді у мене є дуже багато щирих друзів серед монахів, які й на Афоні послух несли. Як не дивно, але більшість із них росіяни з українським громадянством, які мають дар бачити майбутнє. Тож вони не раз казали, що «спасіння духовне піде з України, бо Росія себе геть занапастила», – розповідає вояка.

З його слів у кримському монастирі було багато таких, які він, що шукали себе і Господа, таких, яких викинув світ.

– У монастирських стінах шукав себе і знайшов смирення, терпіння, навчився опановувати себе та ще більше любити людей. А робота над іконами врівноважує і заспокоює, – розповідає мій співрозмовник.

Втім, щоб сісти за роботу Русланові Кашаюку потрібен відповідний стан душі, адже на ікони витрачає багато духовної сили. Особливою роботою стала для Руслана ікона святого Михаїла, яку передав організаторам благодійного аукціону через свою кохану, який освідчився у грудні перед тим, як вирушити на війну вдруге. Вторговані за неї гроші доброволець планує використати на відновлення храму святого Архистратига Михаїла на базі «Айдару» у Щасті. Цю іконку освятив священик-капелан отець Михаїл із Маяків.

– Цю капличку восени облаштували отець Юрій із Києва з бійцями. Там час від часу править він та отець Михайло з Маяків, коли приїжджає як волонтер-капелан. У храмі вже встигли похрестити бійця-айдарівця, відбуваються літургії, сповіді, причастя. Цікаво, що коли у грудні повертався у Щастя, сам думав про каплицю, а тут такий подарунок. Та, на жаль, нещодавно прорвало труби і храм затопило. Тепер бійці самотужки його ремонтують, уже зробили стелю, виготовляють царські врата, вівтар та інше. На моє прохання священики з Іванич отці Ярослав та Андрій передали ікони, молитовник, церковну утвар, свічки, – розповів боєць «Айдару».

Сподівається молодий чоловік, що їм таки вдасться відновити затоплену капличку, а поки він не перестає подумки молитися Господу за мир в Україні та «душі тих, хто по інший бік лінії фронту». А ще Русланчик-айдарівець просить у Бога, щоб повернутися живим туди, де чекає кохана – сенс його життя. Він знає, що так і буде, бо Господь дає без межі лише сили духу, а випробувань – скільки зможеш витримати.