«Бачиш росіян – гаси»: розповіли, як воюють і про що мріють танкісти 14 бригади
У лісі до запаморочення пахне хвоєю. Далі хотілося б написати, що повітря повниться звуками весни: співом пташок, дзижчанням комах. Але насправді воно повниться звуками вибухів, ближчих і дальших. На сході Харківщини гупає часто. Частина області досі окупована росіянами, тож звідти «прилітають» артилерійські снаряди, а також ракети С-300. У лісі чергують танкісти коло свого «мішки», замаскованого сосновими гілками. «Князівські велети» – так звуть своїх танкістів у 14-й окремій механізованій бригаді ім. князя Романа Великого.
Про знищену техніку противника, про страх щоразу сідати в “броню”, про рідних, які чекають удома, і про командира, який назавжди в строю, екіпаж одного такого “мішки” розповів “Новинарні“.
Простий рецепт механіка-водія Романа
Невисокий, худорлявий – здалеку на вулиці волинянин Роман буде схожий на юнака. Та йому 30, він – механік-водій Т-64 і за його плечима – “маленька” війна й понад рік “великої”.
У 2013-му столяр Роман підписав контракт із 51 омбр. А менш ніж за рік росіяни напали на Україну.
“Скрізь, де були потрібні танки, наша бригада була, – каже мехвод. Він страшенно неговіркий, слова доводиться мало не лещатами витягати. У нього короткий рецепт взаємодії з противником: – Бачиш ворога – вали”.
Мар’їнка, яка під час повномасштабного вторгнення буде вщент знищена російськими окупантами. Красногорівка. Згодом – Дебальцеве. Це неповний перелік населених пунктів, де на початку кремлівської агресії воював Роман. У складі 51-ї, потім – сформованої на її базі “чотирнадцяти”.
“У танку не бачиш і не чуєш нічого. Він гуде, огляд маленький, ти не помічаєш, що біля тебе летить, падає, – посміхається. – У бою ти ні про що не думаєш. А вже потім розумієш, що могло статися. Міг би трохи не влучити, куди треба. Але було і таке, що сходу розбили БМП і танк”.
У 2016-му та 2017-му роках взвод Романа був найкращим танковим взводом ЗСУ. Волинянин двічі їздив на танкові змагання в Німеччину.
“Тато на війні – кацапів мочить”
Під час однієї з відпусток Роман поїхав до друга на весілля. Там познайомився з медсестрою Лілею. Сподобалися одне одному одразу. Близько року стосунки були на відстані: Ліля на Волині, Роман – на Донбасі, повідомлення, дзвінки.
“Вона – пряма людина, красива, з почуттям гумору, все при ній”, – по слову витягую з чоловіка опис коханої.
У 2017-му, коли танки майже не працювали і стояли на другій чи й третій лінії, він звільнився з армії. Побралися з Лілею, одне за одним народилися сини Макар і Назар – зараз їм п’ять і чотири роки.
Роман влаштовував цивільне життя, їздив на заробітки до Німеччини, працював на будівництві. Роботодавці ще перед вторгненням пропонували перевезти туди сім’ї, обіцяли забезпечити житлом. Та українці пускали ці розмови повз вуха.
Повномасштабне вторгнення рф застало Романа за кордоном.
– Ви пам’ятаєте свої емоції, коли Росія вдарила по Україні 24-го лютого?
– Які емоції? Треба йти, гасити кацапів. І п***ць, – відрубує Роман. – 24 лютого приїхав, пробув удома менше доби, зідзвонилися з хлопцями, з ким раніше воювали. Взяв труси і сигарети – й поїхали в частину. Дружина, мабуть, і не зрозуміла, що я йду.
– Але ж ви могли залишитися за кордоном, перевезти дружину, налагоджувати життя в країні без війни.
– Якби так думали всі, хто замість цього приїхав, – невідомо, чим би це закінчилося. Нічим хорошим.
Роман устиг повоювати на півночі, півдні, та найтяжче було влітку біля Соледара на Донеччині. Там було величезне скупчення російських військових – більше, ніж на Київщині, Миколаївщині або Харківщині, де воюють нині.
– Коли піхота просить допомогти, значить, треба. Виїжджаємо, прикриваємо, “насипаємо”, – розповідає волинянин.
Він любить свій танк, хоч його Т-64 – вже стариган.
– Друшляк. Він уже мав бути списаний. Але їздить, стріляє, а це головне, – з якоюсь ніжністю каже мехвод. – Ми на ньому “беху-трійку” (БМП-3, що стоїть на озброєнні армії РФ – “Н”) розбили.
– А про який танк ви мрієте?
– Який дадуть, такий дадуть. У нас вибору немає. Але, думаю, “Леопард” – це як із “Жигуля” пересісти на іномарку.
У хлопців є трофейний російський Т-72. Він, може, за прицілом кращий і міцніший, ніж наш. А так – те саме. Та сама збірка. Ті самі криволапі робили.
– Як ви думаєте, що нам потрібно, щоб перемогти?
– Чим більше за***рити їх і все, щоб вони навіть не думали сюди ще потикатися. Щоб узагалі нікому не довелось воювати. Нам потрібно більше зброї. Вони і так на нашій землі від нашої техніки непогано отримують. А буде більше техніки і боєприпасів – буде ще краще.
Після перемоги Роман збирається “жити нормально, працювати, будуватись”. У самих є житло, хотілося б і дітей забезпечити. Сини, каже, дорослі, вже все розуміють: “Говорять: тато на війні – кацапів мочить”.
Навідник Анатолій: “У 2014-му прийшов по дзвінку”
Анатолій теж починав у 51-й бригаді. У 2008 році прийшов на контракт на посаду навідника танка.
– Тоді була дуже печальна ситуація: ні соляри, ні снарядів. Ми дуже мало стріляли, дуже мало їздили. Мені ще пощастило – їздив на змагання танкістів у Мукачево, там постріляв із танкових кулеметів і штатним пострілом. То я хоч мав уявлення, як воно все працює, – посміхається Анатолій.
Він теж невисокий, кругловидий, дуже спокійний. Йому 34.
У 2011-му звільнився, коли закінчився контракт.
– У 2014-му прийшов “по дзвінку”. Мені голова сільради подзвонив увечері. А наступного ранку я вже був у частині.
У перші місяці російської агресії лінія фронту постійно рухалась, і українські воїни весь час переїжджали з місця на місце.
“Десь із боями заходили, десь без боїв. Найстрашніші бої тоді були на Савур-Могилі. Там було дійсно гаряче. Ми штурмували Савур-Могилу і взяли її десь із сьомого разу, за пару тижнів. Штурмували, день-другий збиралися з силами, – і знову. Нам інші підрозділи допомагали, уже й не скажу, які. Якось узяли її з горем пополам, вибили їх (окупантів ) звідти. І щодня були під обстрілами з боку Росії, там поруч кордон. Були постійні спроби штурмувати”.
Кажуть, усі танкісти контужені. У цьому є доля правди. Шоломофони рятують, але все одно бахкає сильно. І при кожному пострілі ти отримуєш мікроконтузію.
У 2014 році вони також прикривали наступ штурмовиків і піхотинців на Піски. Заїжджали в Мар’їнку – рознесли ворожий блокпост, зачистили будівлю.
“Гарно відпрацювали! Вони розбігалися, розліталися. Я їх бачив через приціл. Мертвого ворога я в 2014-му бачив тільки через приціл, – посміхається. – Через те, що ми всередині, стійкіші до того. Багато страшних кадрів. Але ми в своїй коробочці сидимо, вона велика, і так легше”.
“Дружині загиблого командира обіцяю заїхати після війни. А вже як воно вийде…”
У 2015-му Анатолій демобілізувався й пішов працювати на птахофабрику у Володимирі бригадиром майданчика. Родина, діти (донечці Владі – два роки), усталене життя. У те, що буде “велика” війна, чоловік не вірив.
24-го лютого 2022 року о сьомій ранку він пішов на автобус до роботи. Новин іще не дивився. На зупинці підійшли знайомі: “Війна почалася”. – “Тобто?” – перепитав бригадир. – “Бомблять”.
Після цього Анатолій цілий день не випускав телефон із рук – читав новини. Ввечері повернувся і сказав дружині Іванні, що наступного дня піде у військкомат.
“Істерика, плач. Жінка не хотіла, щоб ішов. Я 25-го поїхав ніби знов на роботу, а о десятій був уже у військкоматі, – згадує з усмішкою. – Я розумію, що воєнний стан – це воєнний стан, обов’язок – це обов’язок”.
Подзвонив Роману Сергійовичу, який зараз у нас комбат. У 2014-му він був командиром взводу. І 26-го лютого вже був у частині.
Перші пів року повномасштабної війни дуже багато переїжджали, каже Анатолій. Та найважче далася Донеччина.
“Це капець, – видихає навідник. – Найжорстокіші бої. Там ми втратили свого командира – командира нашого танка, Серьожку”.
33-річний Сергій Шахрай, командир танка з Рівненщини, загинув 19-го травня під час виконання бойового завдання біля села Трипілля на Донеччині.
“Він дуже хороший, – каже навідник. – Ми з 2014 року знайомі. Досвідчений. Лишилися дружина і донька”.
Ми тоді відпрацювали вже, їхали дозавантажуватися. Сергій виліз із танка, щоб скерувати механіка, бо той погано бачив дорогу. І ззаду прилетіла міна. Осколок прямо в голову. Шансів не було, ми це одразу зрозуміли. Але ще ніби дихав, і ми бігом виїжджали, думали, раптом таки врятуємо. Але поки доїхали…
Анатолію важко згадувати загибель командира. Каже, нинішній командир теж дуже хороший. Але Сергія бракує.
“Він як людина класний, ми здружилися. Він знав, як керувати танком, куди і як їхати, куди і як стріляти. Шикарний був командир. Листуюся з його дружиною час від часу. Вона завжди питає, як ми. Тримається. Хоче, щоб ми заїхали в гості. Я обіцяю, що після війни заїдемо. А як воно вийде…”
“Іноземні танки великі, а велика мішень – це не дуже добре. Але мрію про “Челенджер”
“Ми виїжджаємо працювати, коли знаходять хороші цілі: скупчення противника. Приміром, хата, в якій сидить багато ворогів. Чи великий бліндаж, – пояснює Анатолій, як працюють танкісти. Додає: – 2014-й і зараз – це небо і земля. Зараз набагато тяжче і страшніше”.
На відміну від своєї “першої” війни, мертвих ворогів Анатолій бачив уже на власні очі, а не через приціл.
“Різної свіжості, – посміхається навідник. – На Харківщині їх багато було. І тут у лісі, мабуть, чимало лежить. Перезимували. Нас сюди перекинули з іншого району. Ми там гарно працювали. За пару кілометрів до російського кордону доїжджали”.
На Донеччині, не без гордості розповідає чоловік, їм 15 танками і буквально трьома ротами піхоти вдалося стримати чотири російських батальйонно-тактичних групи.
“Це дофіга, – посміхається. – Командування казало нам, що ми дві БТГр (батальйонно-тактичні групи) знищили зовсім, третю вивели з ладу, а від четвертої трохи відступили. Це, я вважаю, одна з найуспішніших операцій. Так, ми зазнали втрат. Війни без втрат не буває. Але їм завдали набагато більших. Коли ми виїжджали, наступала російська піхота, може, з пів сотні, там така пшеничка невисока, їх не видно було, і ми танком на них виїжджали. Я вам скажу, з них мало хто відійшов”.
Тактика війни змінилася порівняно з першими місяцями повномасштабного вторгнення, каже навідник. І українці, й росіяни більше бережуть танки. Окупанти зазнали значних втрат у “гусянці”.
“По артилерії теж відчувається, що в них ніби є брак снарядів. У перші місяці більше лупили”
Анатолій чекає, коли “князівським велетам” підвезуть більше боєприпасів. І мріє про британський танк “Челленджер”.
“Там броня краща, нарізна гармата, – пояснює. – Хоча мій танк класний – маленький, прохідний, аби ще працював безвідмовно. Іноземні танки всі великі, а велика мішень – це не є добре”.
Анатолій намагається не говорити з сином про війну, бо той дуже хвилюється за тата.
“Коли приїжджав у відпустку, бачив, як йому тяжко. Він усе розуміє”.
Для перемоги, вважає навідник, нам потрібно багато хорошої точної далекобійної зброї.
“І “Челленджер” обов’язково”, – сміється.
