95 жіночих пожежних команд функціонували на Волині у минулому столітті

Сьогодні в Україні жінки-вогнеборки пліч-о-пліч працюють у пожежно-рятувальній службі. Не теренах Волинського краю так було колись у період міжвоєння. 

Про історію жіночих пожежних команд у нашому краю розповідають рятувальники Волині.

Жінка-пожежний?.. Як не дивно звучить це поєднання слів, проте на багатьох континентах жінка, яка вступає у двобій із вогнем, давно не викликає подиву. Не поступаються чоловікам у нелегкій професії представниці прекрасної статі не тільки в деяких країнах традиційної Європи чи прогресивної Америки, але й навіть в екзотичній Азії.

Пожежна справа серед жіноцтва в Україні теж була явищем досить поширеним, нехай навіть земляки й не завжди схвально сприймали європейські ноу-хау, звикнувши бачити жінку за традиційно жіночими заняттями.

Тож спробуємо привідкрити завісу над доволі цікавим та екзотичним явищем на волинських теренах – жіночому пожежництву.

***

На Волинських землях ураганом пронеслася Перша Світова війна, означивши прихід ХХ століття. Майже на два десятиліття землі історичної Волині, що сягали від польських територій до Житомирщини та Тернопілля, увійшли до складу так званої відродженої Речі Посполитої.

Стих гуркіт канонад, розвіявся дим воєнних пожарищ  – і життя поволі почало відроджуватися. У калейдоскопі суспільно-економічних проблем, що вимагали першочергового вирішення, протипожежному захисту не завжди приділялася належна увага. Слабо організована і недостатньо забезпечена пожежна охорона на Волині заледве налічувала 20 об’єднань ще до І Світової війни, а після завершення воєнних дій так зубожіла, що не могла протидіяти частим спустошливим пожежам – адже один підрозділ обслуговував територію 369 км²!

Створення системи пожежництва на Волині припадає на кінець 20-х – початок 30-х років минулого століття. Саме тоді зафіксовані відомості про зародження жіночого пожежного руху – проте це були випадки радше спорадичні. Новостворені команди зазвичай не мали ані власного статуту, ані нормативно-правової бази.

З 1927-28 рр. у деяких повітах, як, наприклад, у Луцьку, Кременці, у містах Дубно та Рівне, вже успішно діяли групи жінок при пожежних командах. А перша самостійна жіноча пожежна дружина постала у с. Копче (нині – Новокотів Луцького району). Ця організація, як і наступні 10, створених до 1932 року, величалася жіночою пожежно-самаритянською службою. Без сумніву, пожежне спрямування новостворених команд було переважно номінальним. Набагато ґрунтовнішою була медична (самаритянська) підготовка учасниць. До речі, саме на жінок покладалося завдання з пропагування норм санітарії та гігієни у сільській місцевості. Вони організовували на місцях курси крою та шиття для населення, займалися просвітницькою роботою. Відомо, що у жіночих відділеннях тих років на озброєнні були аптечки, мундири, медичні ноші і невеликі бібліотечки.

***

Волинське воєводське керівництво, дбаючи про належну підготовку жіноцтва,  30 липня 1932 року видає розпорядження про створення спеціальних жіночих курсів у 1932-33 рр. Окрім п’ятиденного інформаційного курсу для працівниць відділень, було передбачено ще й окрему десятиденну програму підготовки для кандидаток на керівні посади.

З переліку документів, наведених у «Монографії про діяльність пожежних команд у 1918-1938 рр. на території Волинського округу» (опублікованій у Луцькій друкарні 1939 року) відомо про навчально-тренувальні програми, зразки обмундирування, наявність медичного обладнання. Було встановлено також тип аптечки та спосіб використання препаратів, що у ній містилися.

З 25 червня до 7 липня 1933 року 12 учасниць добровільних пожежних команд делеговані, кажучи сучасною мовою, на двотижневі курси з підвищення кваліфікації до міста Гарчина у східній Польщі. Того ж року ще одна жіноча група вирушила на навчання до Любліна.

За кілька років підготовка учасниць жіночих команд здійснювалася й на теренах історичної Волині – у Рівному та в містечку Ківерці біля Луцька. Збереглися світлини з польових навчань на околиці Ківерців: на одному фото кандидатки-пожежні освоюють ази нелегкої професії, а на іншому – у хвилини дозвілля ганяють м’яча.

Навчальні програми для майбутніх учасниць пожежних команд включали засади рятувальної праці, пожежогасіння, основи медичних знань, крім того, жінки вчилися працювати у протигазах. Практичні навики слухачки курсів здобували у шпиталях та повітових лікарнях. Після теоретичної і практичної підготовки випускниці були готові до самостійної діяльності. Зазвичай жінкам доручали проведення профілактичної роботи, а якщо бракувало мужчин, вони були спроможні навіть загасити пожежу.

Так, у документації початку 30-х років ХХ ст жіноча добровільна пожежна команда з села Гнійно Володимир-Волинського повіту (з 1963 р. –  село Красностав Володимир-Волинського району) названа зразковою: її учасниці нарівні з чоловіками-пожежними та поліціянтами регулярно виїздили на пожежі. Успішно функціонували такі відділення й в інших населених пунктах, причому відомо про різносторонні аспекти їх діяльності: у селі Верба Дубнівського повіту учасниці самаритянсько-пожежної команди під час масової особливо складної пожежі зробили 70 перев’язувань потерпілим; у Яновій Долині на Костопільщині жінки також успішно утримували медичний пункт, у Володимирі-Волинському – активно навчали населення грамоті, а в містечку Рокитне (сучасна територія Рівненщини) – на власні кошти шили одяг для дітей бідняків.

Проте не всі спроби залучити жіноцтво до пожежної справи увінчувалися успіхом: 1935 року у Здолбунові жінки не справилися із нелегкою роботою і невдовзі група розпалася.

Однак зазвичай волинянки, які узялися опановувати мужню професію пожежного, не відступали – нарівні з чоловіками вони приборкували вогняну стихію, брали участь у навчаннях, активно здійснювали профілактичну роботу, долучалися до громадських заходів. Так, у липні 1936 року кращі представниці гідно репрезентували себе на з’їзді волинського пожежництва на Польській Горі.

Наприкінці 30-х років окреслилася тенденція до збільшення чисельності жіночих пожежних відділень. Відомо, що у 1935 році функціонує 50 підрозділів, що налічують 198 учасниць, а вже у 1938-39 роках – аж 95 команд, до яких входить майже тисяча жінок.

Незважаючи на вагомі успіхи, у багатьох місцевостях, як сільських, так і подекуди міських, участь жіноцтва в структурі пожежної служби піддавалася різкій критиці і неприйняттю з боку громадськості. Як не прагнули прогресивні волинянки вийти за домашній поріг, освоївши насправді нежіночу професію, розімкнути зачароване коло трьох «К» – кірхи (церкви), кухні та кіндерів (дітей) – суспільство диктувало інакші вимоги.

***

Колесо історії перемололо усе по-своєму. Канули в лету усі наміри розширення жіночої пожежної служби на землях історичної Волині, що входили до складу Польщі у 1921-1938 роках. Гітлерівська навала, що полонила у 1939 році чималу територію Польщі, а до 1941 загарбала майже всю територію сучасної України, уже диктувала нові правила.

А на жіночу долу чоловічої праці ще вистачило. Коли Друга Світова війна покликала на фронт чоловіків, жіноцтву довелося взяти на свої плечі абсолютно всю роботу: і чоловічу і жіночу.

Напевно, сучасним жінкам варто подякувати долі, що тепер чоловіки, узявши тягар найскладніших професій (у тому числі й пожежника -рятувальника) на власні плечі, дозволяють їм почуватися Жінками. Хоча гендерна рівність у третьому тисячолітті диктує нові правила – знову повертається професія жінки-вогнеборки і, можливо, вже у цьому році на Волині у нас знову з’являться пожежні жіночі команди?