Як пережити втрату і знайти сили жити далі: поради психолога Олексія Мельника
Втрату близької людини важко прийняти — біль здається нестерпним, а час не завжди «лікує». Як прожити горе без саморуйнування, підтримати того, хто страждає, і допомогти дітям упоратися з болем — пояснює психолог Олексій Мельник.
Переживання втрати — це не слабкість і не «застрягання у минулому». Психолог Олексій Мельник наголошує: горе — це природний процес, який потребує часу, структури та підтримки.
«Найперша помилка — чекати від себе швидкого “одужання” або намагатися заглушити емоцію. Горе — це процес, а не збій, який треба “виправити”», — каже спеціаліст.
Як прожити біль
Мельник радить сприймати втрату як шлях із кількома важливими завданнями. Перше — «титрація — дозування болю». Розділи переживання на дрібні “порції”. Наприклад, відводити 20–30 хвилин на день для спогадів, плачу чи записів у щоденнику, а потім повертатися до щоденного життя.
Корисно створити «контейнер» для болю — скриньку чи зошит, куди можна складати думки, листи, фото або речі, що нагадують про померлого. Це допомагає не тікати від емоцій, а керувати ними.
Психолог наголошує також на роботі з тілом: горе часто викликає фізичні симптоми — біль у грудях, тремтіння, «замороження». Короткі рухові вправи, прогулянки, стискання й розслаблення рук допомагають повертати контроль над тілом і відновлювати межі.
Ще одна порада — створювати ритуали пам’яті, які не відрізають від минулого, а інтегрують його у теперішнє: готувати улюблену страву померлого, писати йому листи, ділитися спогадами.
Ці техніки — не «швидкі ліки», а практична робота з хвилями горя: вони дають відчуття контролю, зменшують хаотичність переживань і поступово інтегрують втрату в життя.
Чому сум повертається
Сум після втрати не зникає поступово, він — хвилеподібний. Коли ми переживаємо горе, мозок спочатку вмикає захисні механізми виживання: приглушує емоції через підвищення рівня кортизолу, обмежує спогади, звужує увагу. Людина ніби функціонує «на автопілоті». Це дозволяє пройти перший етап — шоку й розгубленості.
Коли мозок виходить зі стану шоку, приглушені емоції повертаються. Тому біль може здаватися навіть сильнішим через кілька місяців.
Тригери — запах, музика, пори року чи дати — можуть знову відкривати старі рани. Це не ознака регресу, а природний етап глибшої інтеграції досвіду.
Коли потрібна допомога
Якщо минуло понад 6-12 місяців( в кожного індивідуально), а людина не може повернутися до звичного життя, уникає спілкування, має постійне відчуття порожнечі або з’являються суїцидальні думки — це сигнал шукати допомоги.
Наприклад: невпинні нав’язливі думки/образи про обставини смерті, які займають більшість дня і не зменшуються. Сильне уникання — уникнення місць, людей, дій, які нагадують про померлого, аж до ізоляції. Постійне відчуття порожнечі і неможливість відчути радість навіть у приємних обставинах; втрата інтересу до улюблених справ. Самопошкодження чи суїцидальні думки або бажання «приєднатися» до померлого — це терміново. Тіло “запаяне” в симптомах: безсоння, істеричні епізоди, постійні соматичні болі без медичної причини.
Як діяти: по-перше, якщо є думки про самогубство — негайно шукати допомогу (гаряча лінія, екстрена служба). По-друге, якщо ви бачите кілька ознак тривалого функціонального порушення — звернення до спеціаліста
«Звернення до психотерапевта чи групи підтримки — не поразка, а стратегія. Професійна допомога потрібна не для того, щоб забути, а щоб навчитися жити далі», — зазначає психолог.
Як підтримати того, хто втратив
Найгірше, що можна зробити, — намагатися «втішити» фразами на кшталт «час лікує» або «він у кращому місці». Краще просто бути поруч, мовчати, тримати за руку.
Питайте, що потрібно людині, допомагайте з побутом — приготування їжі, догляд за дітьми, оплата рахунків. Запропонуйте «терміни для скорботи». Домовтесь про часи, коли людина може говорити про померлого (наприклад, раз на день або щовихідних годину). Це допомагає організувати емоції й дає відчуття, що інші готові слухати, коли потрібно.
Фрази, які працюють: «Мені боляче дивитись, як тобі важко», «Я поруч, коли будеш готовий(а) говорити», «Мені цікаво послухати, ким була для тебе ця людина». Уникайте порад типу «тримайся», «забудь» тощо. Пам’ятайте про трифазність підтримки. У перший місяць потрібно більше практичної допомоги; через 3–6 місяців — слухання і пам’ять; далі — регулярні «перевірки», адже самотність зростає пізніше.
Як пояснити втрату дітям
Дитина сприймає смерть інакше — її психіка не може одразу прийняти поняття «назавжди». Горе в неї проявляється хвилями — від гострого болю до видимого спокою. Це нормально.
Не варто вигадувати історії про «сон» чи «подорож». Дітям важливо чути просту і правдиву відповідь. Для підлітків — дозволити висловлювати почуття через музику, спорт чи творчість.
«Дітям потрібно бачити, що дорослі теж сумують, але витримують. Це дає їм відчуття безпеки: сумно, але ми впораємося», — підкреслює Олексій Мельник.
І якщо дитина знову сміється чи грається — це не зрада пам’яті, а знак, що життя поступово повертається.
.gif "Буд Центр 20251202_квадрат 5")