“Мімі, твоє місце тут. І сьогодні я тут в Іваничах”,- волонтерка з Німеччини в соціальному центрі “Незабудка”

Міріам народилася і виросла у  містечку Лаутерталь у Західній Німеччині, недалеко міста Франкфурт-на-Майні. Вперше в Іваничі приїхала, будучи школяркою. Україна і Іваничі полюбились дівчині настільки, що вона залишилась тут жити. І тут, в Іваничах, знайшла своє кохання і вийшла заміж за іваничівського хлопця. Сьогодні Міріам має українське прізвище -Довбенко.

Міріам працює волонтеркою в соціальному центрі “Незабудка”, який функціонує при громадській організації під такою ж назвою. Вперше дівчина приїхала в Іваничі, коли їй було 14 років.

— Моя мама лідер скаутів. Вона уже була в Україні, в Іваничах, відвідували дітей у школі-інтернат. Вона мені багато розказувала про дітей. Мама працює вихователем, любить дітей і говорила, що так мало треба дітям, аби вони були щасливими,  їм треба більше часу і уваги від нас, дорослих. А в інтернаті діти не мають такої уваги від дорослих. І я хотіла сама бачити. Тоді нас їхала група і я теж їхала, і їхала моя мама.  Я пам’ятаю, мій День народження випав тоді, коли я була в Іваничах. Ми проводили з дітьми ігри. Діти збирали квіти на вулиці і дарували мені. Ми святкували трохи. Після школи я вчилася на дитячу медсестру, працювала. Приїжджала сюди з групою скаутів кілька разів, тиждень ми з ними проводили час. І одного разу, коли ми з дітьми грались, прийшла така думка, чи хтось мені сказав: “Мімі, твоє місце тут. І я тут”,– ділиться своїми спогадами Міріам.

Мімі, так називають її діти і дорослі, – мила, привітна дівчина, завжди усміхнена. Діти до неї хиляться. “Давай обнімемось. Я за тобою скучила”- такі приємні привітання. “Мімі, а подивись, як я катаюсь. Мімі, поможи мені зняти ролики, болить нога. Мімі, а ти не знаєш, де моя сестра?”. І вона з посмішкою усі їхні забаганки виконує, бо розуміє, що дітям не вистачає уваги в сім’ях і вони мають її отримати тут.

— Якою ви побачили Україну і що Вас найбільше вразило?

— Була велика різниця в умовах. Хотілося щось зробити, дати більше цим дітям. Вже тут багато зроблено, але все рівно є різниця. І я, і всі мої друзі з Німеччини, хто приїжджає, бачать її. Адже Україна не так далеко від Німеччини, а така різниця як люди живуть: що є багато людей, які бідно живуть і є люди, які дуже багато живуть. У Німеччині найбільше люди середнього класу. В Україні дороги набагато гірші, як у Німеччині. І такі речі зачіпають. А вразило, що у селі є коні. У нас у селах такого нема. 

— А як було із мовою? Як доводилося налагоджувати контакти: розуміти когось, щоб Вас розуміли?

— З дітьми було легко. З дітьми треба було гратись і менше говорити. Це виходило. А коли я вже поїхала як волонтер на рік, з мовою було дуже важко. Для мене взагалі легше у школі була математика, а мови важко давалися. Але треба було. В цей час була ще один волонтер з Америки, вона вже говорила по-українськи і дуже багато мені допомагала. Зараз я уже можу добре говорити.

— А як люди в Німеччині і в Україні, є якась різниця?

— Одна сторона різниця є, друга сторона -люди є люди. В кожній країні є добрі люди, погані люди. Але мені подобаються тут люди – такі дуже теплі. Я так можу говорити про друзів, яких я тут маю. Завше можна ходити до них в гості.  Я знаю, якщо мені допомога треба, вони будуть мені допомагати. Тут більше допомагають іншим. В Німеччині інший менталітет, там кожен веде своє життя. 

— Мімі, у Вас залишилися друзі в Німеччині, з якими Ви вчилися, як вони поставилися до Вашого вибору?

—Я вже тут два роки. Так, я маю багато друзів, з якими я спілкуюся  і вони мене відвідують. Багато питають чому я тут. Ті, які хочуть робити такі речі, як працювати медсестрою, то їдуть в Африку, Південну Америку. Багато таких є.  А те, що я поїхала в Україну, то я така перша.

— Щось є таке цікаве, що ви робите?

–-Кожного четверга я щось печу: торти, пряники. І кожного разу щось інше. Ще маю уроки рукоділля і уроки німецької мови.

— Мімі, Ви уже тут два роки. І не тільки як волонтер, Україна стала для Вас другою домівкою, Ви знайшли тут своє щастя, вийшла заміж. 

— Так, я дуже щаслива. Із Сашою у нас багато спільного. І тут, в Незабудці, маємо спільну справу, кожної п’ятниці ми маємо зустрічі із старшокласниками, проводимо різні заняття, читаємо Біблію. Маємо своє житло, нам дуже добре.

— Плануєте мати своїх дітей? А де будете народжувати?

–– Так, звичайно, ми хочемо мати дітей. Де народжувати, ще не думали. І така думка є і така. Ще не знаю.

— Мімі, яку українську страву полюбила?

— Голубці. Дуже мені подобаються. Допомагала мамі Сашиній робити, але сама ще не робила.

— Додому хочеться? Хто у тебе є? Скучаєш за рідними?

— Так, скучаю. Але то недалеко, можна поїхати. Недавно була вдома, мама має скоро приїхати. Я найстарша у сім’ї. Є ще два брати і сестра, мама, тато. А тут є друзі, є Саша. Мені тут добре.

— Де ще були в Україні?

— Після весілля мали поїздку в Одесу, були в Умані, подорожували до Мукачева, були у Львові. Дуже різниться Україна з Німеччиною, але звикаю.

— Плануєте залишитись в Україні?

— Не можу сказати надовго наперед. Але наступні роки- так, в Україні.