Я — дружина загиблого пілота. Я знаю, чи є життя після смерті

Розмова з Христиною Чумаченко, яка у березні 2022 року поховала чоловіка-героя. А тепер «живе за двох» і має «силу, якої не хотіла».

Дмитро Чумаченко — військовий пілот, капітан Повітряних Сил ЗСУ, командир авіаційної ланки другої авіаційної ескадрильї 204 Севастопольської бригади тактичної авіації. Загинув 23 березня 2022 року у повітряному бою. Російські військові підбили літак Дмитра над селом Тригір’я Житомирської області. Пілот відвів літак від населеного пункту, рятуючи місцевих, через що не встиг катапультуватися. Луцьк прощався з Дмитром і ще двома воїнами 27 березня. Зустрічали їх на колінах дуже багато людей. Це були одні з перших втрат і прощань з початку повномасштабного вторгнення.

Дружина пілота — Христина — розповіла misto.media про два роки життя після втрати. Поділилась порадами, які допомогли їй адаптуватися до реальності, проживати біль та весь спектр емоцій, який тягне за собою втрата найближчої людини.

Жінка погодилася згадати і розповісти все з початку: від знайомства з Дмитром до дня його загибелі, до сьогодні.

Її слова — знання, які мають допомогти нам, суспільству, адаптуватися до нової реальності, вчитися підтримувати одне одного, розуміти одне одного, не залишати одне одного у біді.

Іноді вчасно заговорити — це теж врятувати.

***

Вони обоє прийшли у цей світ наприкінці 90-х.

Христина — галичанка. Народилась у серпні 1998 року на Івано-Франківщині.

В обласному центрі вступила в університет, де вивчала німецьку мову та літературу. Паралельно займалася акторською майстерністю.

Дмитро народився у Росії на два роки раніше — в лютому 1996 року. Коли йому було три роки, батьки переїхали на Донеччину. У місто Сніжне Горлівського району Донецької області, яке з 2014 року перебуває у тимчасовій російській окупації. Хлопець закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після навчання потрапив на службу у Луцьк. На той час аеродром у місті був не у робочому стані, тому Дмитро відпрацьовував польоти… у Івано-Франківську, де пара й зустрілася.

«Під час нашої першої прогулянки Діма сказав мені: „Я військовий пілот. Ти не повинна це романтизувати. Ти повинна розуміти, що у будь-який момент мені можуть зателефонувати і кудись відправити. До цього потрібно ставитися з розумінням. Це мій обов’язок“.

Я відповіла, що приймаю це. Не знала, на що йду, і наскільки це масштабно. Але завжди з розумінням до цього ставилась, і у подальшому у мене ніколи не виникало якихось питань. Ніколи не нарікала. У нас ніколи не було непорозумінь. Бо він мене про це попередив», — згадує жінка.

7 вересня 2019 року Христина і Дмитро Чумаченки одружилися. Пів року жили у Мелітополі, де чоловік служив. А потім остаточно оселилися у Луцьку.

Тут у червні 2021 року пара заснувала невеликий бізнес — кінотеатр для двох «Знято» на вулиці Лесі Українки, 10.

***

Уривки перших днів (Христина. Монолог)

24 лютого 2022 ми зустріли окремо. Діма був на чергуванні, я — вдома у Луцьку. Прокинулась не від вибухів, а дзвінка його мами, яка з батьком з 2014 року живе в окупації. Вона кричала в трубку: «Ета ви ва всьом вінавати». Говорила про те, що вони не хотіли на нас нападати, це ми напали, щоб я не пускала нікуди Діму… Тоді я вперше написала у пошуку в гуглі слово «війна». Не знала, що робити, але точно знала, що не буду телефонувати йому, щоб не відволікати.

28 лютого я з дружиною ще одного пілота привезла допомогу на аеродром у Івано-Франківську, де тоді були наші чоловіки. Ми обіймалися і дивилися, як злітають літаки. Це була наша остання зустріч.

Незабаром Діму перекинули у Житомир. Він сказав: сам викликався. Коли спитали, хто хоче, «я підняв руку, чому ні?». Я просила його, щоб без цієї ініціативи, без бажання рватися кудись, постійного «я все зроблю, я перший…». Він був відважним, лідером, людиною слова. Він вмів безумовно любити. Мене. І Україну.

Першим з 204 бригади у бою загинув Женя Лисенко. У нього залишились дружина і двоє дітей. Я плакала і думала про те, що вона відчуває. У той день ми з Дімою майже в унісон заговорили, що хочемо дітей. Всі наші розмови після цього були про це. Ми чекали зустрічі. Діма говорив, що йому не страшно померти, страшно — не залишити після себе слід.

Я завжди зберігала оптимізм і дуже багато молилася. Кинулася в релігію. Почала дотримуватися посту. 23 березня 2022 року ми переписувалися з чоловіком про цей піст, він писав, що мені треба добре харчуватись, щоб зберігати здоров’я, це важливо для майбутньої дитини. О 18:05 у Житомирі почалась повітряна тривога. Одразу отримала повідомлення: «Занят». Відповіла: «Ок, буду чекати твоїх повідомлень». І все…

Коли я дізналась про загибель Діми, опублікувала спільну фотографію зі словами про те, що він був найкращим чоловіком і міг би бути найкращим батьком.

Телефон почав розриватися від кількості дзвінків і повідомлень зі співчуттями. Тоді я максимально пішла на контакт. Я за це себе хвалю, я — молодець.

У день поховання Діми я привела себе до ладу, нафарбувалась і сказала собі, що не буду плакати, не хочу, щоб мене жаліли. Така ідея прощання подобалась Дімі. Колись він розповідав, що йому подобаються західні церемонії поховання, де ніхто сильно не плаче, збираються найближчі, одягають красивий чорний одяг. Для них смерть — перехід в інше життя.

Звичайно, у мене нічого не вийшло. Сльози полилися, коли ми виходили з церкви. Я йшла за труною, всі люди стояли на колінах і в унісон промовляли: «Герої не вмирають». Я не розуміла, чому вони це говорять: він загинув, його більше немає, герой помер…

Я пам’ятаю, як закопували труну, і мені хотілось взяти лопату і зробити це самій, бо вони робили це дуже незграбно. Була така зла, відчувала агресію та біль, безліч емоцій вкупі. Я просто хотіла, щоб це зробили нормально.

А ще було дуже боляче слухати, як хтось голосно і гірко плакав, розуміти, що люди дивляться на мене як на дружину, а я не можу плакати. Мене бісили люди, які плакали голосніше за мене. Напевно, це звучить божевільно.

Пам’ятаю, що потім з його друзями поїхали на поминальний обід, який я організувала. Як я це зробила? Комусь телефонувала, хтось допомагав… Мені тоді здавалося, що це не може бути в якомусь ресторані. Хоча це не так абсолютно, це може бути там, де ти хочеш. Друзі згадували всі кумедні історії, які були з Дімою, і я сміялася і плакала одночасно, тому що розуміла, наскільки хороша людина пішла з життя.

Приїхали до мене додому і я сказала мамі: «Я не хочу тут бути, я не хочу, щоб зараз всі сусіди до нас приходили, жаліли, ойкали довкола: Ой Боже, такий молодий загинув… Я не зможу це слухати. Давай ми поїдемо з тобою геть». Ми поїхали з мамою в Німеччину. Я дуже їй вдячна за те, що вона все організувала.

Поїздка дуже допомогла. Не було якихось тригерів, які погіршували б мій стан.

Я пам’ятаю, наскільки важко було перший місяць кожен божий день прокидатися. Ти не хочеш ні їсти, ні чистити зуби, нічого ти не хочеш.

Злість

Один з етапів переживання втрати — злість на людину, яка померла. У мене не було злості на Діму, але була злість на все інше. Можливо, в якийсь момент я ображалась на те, що він мене покинув. Але розуміла: по-іншому він не міг. Він не думав про себе у першу чергу. А я завжди йому казала: «Ти міг би подумати про мене і бути живим».

Мама намагалась витягувати мене з дому: ми заходили в якісь магазини з одягом, і я злилась на те, що маю купувати чорний одяг. Я не хочу носити чорний. Дивлюсь на манекени у світлому в таку дрібненьку квіточку і шалено злюсь на себе, на суспільство, яке змушує носити чорний. Всі оці стереотипи про те, як повинна виглядати вдова, як вона повинна себе поводити, з ким вона має говорити, з ким вона не має говорити — нісенітниця. Це відокремлює її від інших. Ми всі — однакові люди.

У мене була злість на друзів. Одна моя подруга написала мені: «Привіт, як справи, як ти?» Думаю, хіба не зрозуміло, як я? Я заспокоювала себе думкою про те, що вона за мене хвилюється, тому таке питає. Потім вона пише щось типу: «Ти багато плачеш?» Це найгірше, що у мене можна було запитати у той момент. Впевнена, що вона не хотіла зробити гірше, просто не знала, як підібрати слова.

Хіба не логічно, що людині, в якої загинув чоловік, погано, що вона плаче постійно і безперервно?

Я почала думати: чому я так реагую? Чому певні речі, які в мене раніше ніколи не викликали агресію, почали?

Заздрість

Все, що відчуваєш після втрати — норма. Агресія, біль, ненависть, заздрощі… У мене теж були заздрощі. Я б навіть не назвала це так, це були емоції, які я відчувала, коли бачила, що, наприклад, моя товаришка з чоловіком-військовим кудись їздять, у них все гаразд. Мені теж так хотілося…

Коли я бачила пари з дітьми — ридала, просто відвертала від них погляд. Коли бачила військових у формі з квітами, розуміла, що вони несуть квіти для своїх близьких, вони живі. Це класно, що вони живі, в мене не було ненависті, але мені було боляче від цього.

З часом я зрозуміла: життя навколо продовжується, незважаючи на те, стою я чи не стою. Якщо не буду рухатись разом з ним, воно протече, я нічого не досягну, не дізнаюся, яка моя місія, чому я тут залишилася.

Словом

У нас немає якоїсь методички про те, як взаємодіяти з тими, хто втратив своїх близьких. І дуже часто можна почути навіть у підтримці слова, які не варто говорити.

Наприклад, оце: «Ой, він такий був молодий, він би ще стільки жив», «Ой, ви не народили діток», а якщо є дітки, то: «Як вони будуть без батька?», а «Яка ти молода!» — просто табу, це робить гірше, бо ти і так це знаєш, ти знаєш, що це сталося, а тобі знову про це кажуть. Це занурює у ще більшу темряву.

Найгірше, що я чула від знайомих, які втратили, що їм писали: «Не переживай, собі іншого знайдеш». Хочу битись головою об стіну, коли це чую. На щастя, мені ніхто такого не казав.

Нікого не має хвилювати, чи знайде собі когось ця людина, чи не знайде. Зараз вона не хоче про це чути, тому що в неї була одна ідеальна людина, яку вона втратила, втратила його майбутнє, своє майбутнє, втратила мрії, цілі, не знає, як жити далі. Просто копирсається у воді, не вміючи плавати, замість того, щоб навчитися плавати. На це треба багато часу. Щоб усвідомлювати, що ти тонеш, теж треба час.

І я, й інші вдови чули слова про те, що батькам важче, що жінка знайде собі іншого, а батьки будуть жити з цією втратою все життя. Хто додумався до того, щоб порівнювати горе? Те, що відчуває дружина, — не відчувають батьки, а те, що відчувають батьки, — не відчуває дружина.

На жаль, багато жінок з мого оточення стають вдовами. Я так само намагаюсь підібрати для них слова. Кожна людина проживає горе інакше і потребує різної підтримки у різних станах.

Що мені допомагало:

• Коли мені казали, що Діма тепер янгол і завжди буде зі мною. Ці слова працюють чи не працюють, зважаючи на віросповідання людини.
• «Тепер ти живеш за двох» — фраза, яка вже є клішовою, банальною, але тоді вона мене мотивувала. Я відчувала відповідальність, значить, мала жити, щось робити.
• До певного моменту допомагали слова: «Ти — сильна», але зараз я цього не говорила б.
• «Я з тобою поруч, коли я тобі потрібна. Будь ласка, звертайся у будь-який час дня і ночі, я завжди тобі відповім». Головне — справді відповісти, коли до тебе звернуться.
• «Ти не проти, якщо я тобі з цим допоможу?» або «Я готова тобі з цим допомогти. Скажи, що від мене треба» — коли бачите, що людині, яка переживає втрату, потрібна у чомусь допомога.
• Можна у певний відрізок часу писати: «Ти — молодець. Я впевнена, він тобою пишається».
• Просто висловити свої співчуття, щоб відбулась комунікація, чим швидше ви це проговорите, тим простіше буде спілкуватися.
• Мені було приємно отримувати більше інформації про Діму. Якщо знали щось цікаве, якесь листування, світлини, можна про це написати. Головне враховувати, чи людина психологічно готова це сприймати.
• Найважливіше — дослухатися до людей. Я знаю дівчину, яка переживає втрату, і вона певний час не хотіла комунікувати з кимось, і це нормально. Є ті, хто, навпаки, хоче комунікувати — це теж нормально.
• Інколи найкраща допомога — обійняти і вислухати, навіть якщо це буде одна й та сама історія сотню разів. Чути її.
• Якщо ви маєте намір покращити самопочуття людини якимсь певним дарунком, знаючи ті чи інші її побажання і вподобання, то це теж можна зробити.

Було б добре, якби всі усвідомлювали, що війна, на жаль, не закінчується, і втрат буде більше. Ми маємо бути готові до того, що буде багато людей, які повернуться з війни і потребуватимуть правильної підтримки, так само їхні сім’ї, вдови й інші люди, які втратили. Ми не хочемо, щоб нас жаліли, ми хочем, щоб з нами говорили як зі звичайними людьми, але зважали на певні обставини, які були і є у житті.

Дуже гарно горюєш

Нещодавно я читала публікацію вдови проте, як вона сиділа на кладовищі, плакала, і до неї підійшла бабуся і сказала: «Ти дуже гарно горюєш».

Я зрозуміла, що люди люблять спостерігати за горем тоді, коли ті, хто підписався на мене після загибелі Діми, почали відписуватись, як тільки я стала транслювати: подивіться — я живу.

Я хотіла показати, що життя не закінчується, бо не бачила багато таких історій від інших. Це ж був тільки початок повномасштабної, не так багато людей говорили про це медійно. Я хотіла це транслювати, показати не те, як мені погано, а як з цього вийти. І коли почала транслювати, що в мене звичайне життя, — маса людей відписалась.

Люди люблять жаліти, бо це простіше. І люди люблять самостверджуватися за рахунок інших. Коли вони бачать якусь жахливу ситуацію, яка трапилася в когось (я не кажу про всіх), вони будуть за тобою стежити, ти будеш для них героєм реаліті-шоу. Вони будуть отримувати позитивні емоції, самі цього не усвідомлюючи. Ти плачеш — лайк, «тримайся», а ми подивимося. Я пам’ятаю, як опублікувала якісь свої перемоги, велика кількість людей дуже мене підтримувала і раділа за мене, але були ті, хто й слова не написав. Попри те, що завжди дуже яскраво відгукувались на втрату.

Хейт

Я активно давала інтерв’ю, по 1-2 в день. Постійно говорила про Діму. Було боляче весь час говорити про нього. Але ці розмови — єдине, що підіймало зранку з ліжка. Якби не інтерв’ю, я лежала б увесь час.

Тоді вперше зіткнулася з хейтом. Здавалося: ти — вдова, і от тобі хейт — це сюр.

Перше, про що писали люди: я даю дуже багато інтерв’ю. Як взагалі у когось може виникнути думка, що я хочу хайпитись на втраті чоловіка?

Друге, що писали: про мій макіяж. Хоча мій макіяж на той час — це практично його відсутність. Перший раз, коли я нафарбувалася після похорону — на інтерв’ю для «1+1». Все, що зробила, пам’ятаю як сьогодні: нанесла гігієнічну помаду, консилер під очі та вклала помадкою брови. Просто усунула якісь недоліки, щоб мене не жаліли.

«Нафарбована? Для кого, навіщо?» — писали у коментарях.

Мене це зачепило, я не розуміла,чому у суспільстві є певні упередження щодо того, який вигляд повинна мати вдова.Вона і так переживає найважчий період життя, а ви вказуєте, як вона повинна це проживати, навіть не будучи у подібних обставинах.

Психолог?

З соцмереж про мене дізналася психологиня, з якою я почала працювати, але почала не відразу. Вона сама запропонувала консультацію. Я тоді не розуміла, що таке психолог, яку він функцію виконує. Думала: сама з усім впораюсь. Коли знову опублікувала щось про емоції, психологиня заспокоїла, сказала: це нормально. Ми почали розмову, і я ще раз задумалася над її пропозицією. В мене було багато питань.

Вона розповіла, що є певні етапи проживання втрати. Я дізналася про це, і мені стало легше. Я зрозуміла, що цьому є кінець. Настане момент, коли мені стане легше.

Психологиня рекомендувала написати друзям і пояснити, чому я на них злилася. Я їм написала, вибачилася, сказала, що мені прикро, що я так відреагувала, не тримайте, будь ласка, на мене зла, тому що от мені неприємно, коли ви отак пишете. Тому що, тому що, тому що. І вони написали, що розуміють мене, і все гаразд.

За це їм теж окремо дякую.

Я повинна

Це мій не закритий гештальт. Я повинна була відразу зробити петицію і зібрати необхідну кількість голосів, і Дімі давно присвоїли б це звання, звання Героя. Тоді ще нічого не було зрозуміло, мене відмовляли, говорили, що в цьому немає сенсу, і не факт, що Героя дадуть.

А потім я зрозуміла: Діма на це заслуговує, він зробив справді героїчний вчинок. Ми зібрали голоси. Я вдячна всім, хто допоміг. Але петиція досі на розгляді. У серпні буде рік.

Я знаю, що командування Діми і наша 204 Севастопольська бригада теж відправили запит, я бачила той текст, грамотно написаний. Усе так, як повинно бути: про всі його звитяги, про ті його польоти, які були до 2022 року, коли він виконував певні завдання над зоною ООС. Зважаючи на це, зважаючи на його останній вчинок, він заслуговує бути Героєм України.

Щоранку я йому писала: «Добрий ранок, ти мій Герой». І я пам’ятаю, як він одного разу мені відповів: «Я мушу заслужити Героя, щоб це були не просто слова». Він це зробив не на словах. Мені боляче від того, що хтось десь на якихось етапах це блокує, або десь це чомусь зупинилося.

Коли війна закінчиться, я все ж на це сподіваюсь, я поїду на могилу, буду сидіти там і дууууже довго плакати. Казатиму, що, мабуть, це було не марно. Все, що сталося.

Колись. Щасливою

Я пам’ятаю Дімині слова задовго до загибелі. Він чомусь вирішив сказати, що впевнений, що я знайду чоловіка, достойного мене. Я тоді назвала це дурницями, не хотіла такого чути. Якби ж я знала… Мені здається, люди перед загибеллю щось відчувають.

Коли я ставила собі питання, чи буду щасливою, то сильно засуджувала себе за це, казала собі: «А яке я маю право думати про те, чи буду щаслива, коли мій чоловік загинув?» А потім себе зупиняла і думала: чому я себе маю за це винити? Можливо, колись я знову буду щасливою.

Я дуже подорослішала. З тієї дівчинки, яка завжди була за спиною свого чоловіка, я перетворилася на жінку. Я ніколи вже не називаю себе «дівчина», я — жінка, яка багато чого може, має силу, якої вона не хотіла. Я не хотіла бути сильною, досі не хочу.

Через деякий час, коли ти приходиш той чи інший етап, слова «ти сильна», «ти зможеш» теж починають тригерити. Пам’ятаю, я думала: яка я сильна? Я не хочу бути сильною. Я хочу бути слабкою поруч із сильною людиною — оце все. Мені хочеться просто сховатися за чиїсь плечі, щоб мене опікали, бо я вже натерпілась, мені боляче, я не хочу, щоб так продовжувалося вічно.

У той момент я себе зупинила і усвідомила: якщо я вже кажу собі, що готова, щоб мене хтось захистив, значить, готова підпустити до себе якусь людину. І як тільки у мене з’явилась така думка, я стала на наступну сходинку до того, щоб адаптуватись до цього життя швидше.

Цих сходинок безліч, а подразників — у мільйон разів більше. І пізніше у твоє життя знову приходять люди, які повертають до початкових етапів, і треба знаходити сили вставати, проходити це спочатку.

Пам’ятаю, мені написала моя підписниця. У неї теж помер колись чоловік, їй було дуже важко, але через деякий час вона зустріла іншого чоловіка, який допоміг повернутися до життя, і якому вона дуже сильно вдячна. Зараз вони разом ходять на могилу її чоловіка, носять квіти.

І коли це прочитала, я дуже плакала. От він — той самий приклад жінки, яка змогла, яка пройшла… Піти в нові стосунки дуже складно. Але вона не забула, і не забуде. Вона мені писала: «Я кохаю їх обидвох однаково сильно».

Суспільство нав’язує нам багато неправильних речей.

Значить, не любила

Сильна любов до чоловіка — в пам’яті. У почуттях, про які не знає ніхто. Кількістю сліз або мовчання ніяк не виміряється твоя любов, якої більше немає.

Це дуже важлива тема, яка взагалі супер табуйована. Коли в нас заходить мова про нові стосунки вдови з кимось, перше, що клеять на неї — «вона його ніколи не любила», друге — «вона жінка легкої поведінки».

Пишуть: «Не переживай, ти собі когось знайдеш», а коли ти знаходиш когось, то: «ти така-сяка, як ти посміла, ти, значить, його ніколи в житті не любила» чи «оце отримала гроші і живеш своє краще життя» (ще одна дуже класна тема).

На тему грошей довго говорити не хочу, тому що це настільки велика дурниця, те, що говорять люди про них. Вони думають, що ти отримала певну суму, і зараз у тебе життя стане бездоганно прекрасним. В мене мільйон разів були думки: заберіть у мене все, я хочу, щоб був живий мій Діма. Я віддала б останню кров, заради того, щоб він був… На цьому, в принципі, можна закінчити.

Оці всі стікери, які ліплять тобі просто на лоба, на спину, на все тіло щодня, коли бачать що ти продовжуєш жити, — це дуже жахливо.

Легше

Стає простіше, коли розумієш: від кількості чорного одягу у гардеробі якість твого життя не зміниться на краще.

Ти повинна сама про себе дбати. Це теж дуже важко усвідомити, прийняти те, що про тебе немає більше кому дбати, крім тебе самої.

Я сформувала таку думку, що я є у себе. І з цим живу, це собі щоразу повторюю. Це мене мотивує, бо розумію, що маю на себе покладатися, я не можу свою відповідальність на когось перекинути, хоч цього дуже хочу.

Не час лікує, а ти лікуєшся. Ти адаптуєшся до життя завдяки іншим людям, справам і тій кількості рефлексій, які ти над собою проводиш.

Я пригадую, що завжди записувала собі відео після того, як Діма загинув. Ті кружечки у телеграмі ніхто ніколи не побачить, я не дозволю собі показати слабкість. Але з іншого боку мені хочеться, щоб це хтось побачив, щоб зрозумів, як нелегко переживається втрата, і що є різні способи її пережити.

Зверталась до себе в майбутньому, і щоразу, коли мені знову ставало погано, я переглядала попередній кружечок і відповідала на нього. Це теж було одним із методів вивести себе на розмову, на діалог із самою собою.

Якщо говорити про терміни переживання втрати, то в мене це настало через рік. Я це пов’язую і з релігією. За рік церква дозволяє носити кольоровий одяг. Ти відправляєш літургію за людиною, яка пішла в інше життя, і маєш її остаточно відпустити.

За рік мені стало легше. Я зрозуміла, що пройшла ці всі етапи проживання втрати і продовжуватиму жити з тим, що в мене є. Я відпустила себе тоді, коли усвідомила, що не можу нічого змінити.

Ще один болючий момент… Кажуть, Герої не вмирають, це неправда, на жаль. Пам’ять про них живе вічно — це теж неправда. Дуже важко, коли ти приходиш на могилу після якоїсь пам’ятної дати — Дня народження Діми чи дня загибелі, дивишся — а там немає квітів. Розумієш: люди не прийшли.

Так, вони не зобов’язані цього робити, але вони ж казали: «Я завжди буду поруч, я завжди буду пам’ятати».

Пам’ятатиме тільки дуже близьке коло, і в першу чергу — дружина або батьки. Є люди, які не забудуть, але їх з кожним роком стає, на жаль, менше. Велика кількість людей гине, і ти не можеш фізично запам’ятати всіх. Я сама хочу дуже пам’ятати кожного, але це неможливо.

А як сьогодні

Все ще нестерпно боляче. Боліти буде до кінця життя. Просто навчилася з цим жити, знаю, де буде боліти, і оминаю це. Через це може скластися хибне враження, що жити дуже просто.

Є моменти, коли дуже важко. Наприклад, після того, як мені запропонували це інтерв’ю, я години дві з половиною сиділа на кухні, моделювала, як буду це розповідати, і плакала. Дуже багато плакала, щоб сьогодні не плакати.

Але я знаю, що він зі мною поруч, що він мене бачить, і я сподіваюсь, що пишається. Знаю, що він мене охороняє, і вже неодноразово було так, що рятував від величезної кількості бід.

Думки про смерть, самогубство теж приходили в мою голову. Я їх відсікала, бо розуміла, що якщо щось із собою зроблю, то в рай не потраплю, а Діма 100% в раю. Треба бути доброю людиною, щоб потрапити в рай і бути поруч з ним.

Найкраща моя порада

Як має бути правильно — пояснення не існує. Дослухатися до своїх відчуттів і не зважати на думку людей, особливо тих, хто для тебе неважливий. Проживати все так, як ти відчуваєш, а не так, як тобі трактують люди, які намагаються самоствердитися за рахунок твого горя.

Найкраща моя порада — слухайте своє серце, свій розум, і не слухайте нікого, окрім толкового психолога.

Якщо хтось шукає відповіді на питання, чи є життя після смерті, то люди, які втратили, шукають відповідь на питання: «Чи є життя після смерті близьких?»

Як людина, яка вже два роки без свого чоловіка, можу сказати, що воно є. Потрібно зосередитись у першу чергу на собі, побути трохи егоїстичною, щоб себе врятувати. Бо ми є в себе, і це найважливіше. І навіть, коли не стає наших близьких, ми є в себе і маємо про себе подбати.

Зараз вони там захищають нашу душу, а ми маємо захищати своє тіло і свою психіку тут від всіх подразників, які нас оточують.

Автор: Іванна Масяк

Фотограф: Людмила Герасимюк