Вадим Демчук: «Тату, що ти розумієш? Там гинуть наші хлопці…»
«Сержант 80-ї аеромобільної десантної бригади Вадим Демчук народився 1975 року в місті Нововолинську.
16 серпня 2014 року під час першої хвилі мобілізації був призваний до Збройних сил України. 4 місяці проходив підготовку на Яворівському полігоні. 9 листопада 2014 року військовослужбовців було переведено в м. Костянтинівку Донецької області для участі в антитерористичній операції. Командир 3-го відділення 1-го аеромобільно-десантного батальйону Вадим Демчук з 13 на 14 січня 2015 року разом із 22 десантниками прорвався на територію Донецького аеропорту, який уже був у повному оточенні. Десантників атакували російські та чеченські найманці, застосовуючи гази. Бійці тримали оборону до 20 січня… Того дня новий термінал Донецького аеропорту був дощенту зруйнований вибухами, майже всі захисники загинули, не дочекавшись допомоги…», пише «Волинь-нова»
Таку коротеньку суху історію військової служби свого сина на одному диханні виклав батько Вадима Володимир Іванович — капітан запасу. А далі, важко зітхнувши, розповів: 24 січня я направив заяву в СБУ щодо звільнення Вадима Демчука з полону, оскільки тоді вже мав інформацію про те, що він важко поранений і перебуває у бойовиків. 27 січня штаб антитерористичного центру при СБУ у відповіді на мою заяву повідомив, що син захоплений незаконними збройними формуваннями й утримується в заручниках. Те ж саме написали і в Міністерстві оборони. Віктор Медведчук, який займався визволенням наших бранців, на мій запит відповів, що син перебуває в полоні у Донецьку. 12 лютого у мене і мами Вадима взяли зразки на ДНК–експертизу, які, на жаль, на 99,99 відсотка збіглися з даними тіла №433. 8 липня 2015 року Вадима з усіма військовими почестями похоронили на рідній землі в Нововолинську… А мріяв про ротацію й одруження з коханою–ковельчанкою…
«Тату, що ти розумієш? Там гинуть наші хлопці…»
Вадимові було 39 років. Після закінчення школи №8 (тепер гімназія) здобув фах машиніста електровоза. Працював спочатку в рідному місті. Потім поїхав на заробітки за кордон. Коли в черговий раз прибув додому, на нього чекала повістка і він відразу пішов у військкомат. Як строковик Вадим служив у військах спецпризначення, виконував складні завдання, тому мав хорошу спортивну підготовку, захоплювався рукопашним боєм. Ще в жовтні минулого року Вадим у складі десантно–штурмової бригади виконував спецпризначення командування. Але про це, як і ще багато про що, його побратими розповіли батькам пізніше. Сьома рота їхнього батальйону в повному оточенні ворога вела важкі бої. Тому коли постало питання про підмогу, кільком сотням бійців запропонували добровільно зголоситися. На цей рішучий крок пішло 22 чоловіки, серед яких був наш земляк Вадим Демчук. — Коли мені син про це повідомив, я, знаючи ситуацію, всіляко відмовляв його, а у відповідь почув: «Батя, ти не розумієш, що хлопці там вмирають і їм треба допомогти…» — пригадує Володимир Іванович.
Ці бійці–добровольці з боєм на тягачах, броню яких можна пробити навіть молотком, прорвалися на територію нового терміналу Донецького аеропорту. Спецгрупа була практично без техніки, тому ножем у самісіньке батьківське серце різонули слова сина: «Нам би такі БТРи, які були на параді в Києві…» Практично всі поверхи аеропорту, крім першого, були зайняті чеченцями. Наші тримали оборону. Це тривало сім днів. За цей час прийшло на виручку всього тринадцять чоловік. Кіборгів атакували регулярні російські війська — спецназ Псковської дивізії. 19 січня — перший вибух крила терміналу. Майже всі бійці отримали поранення, Вадим теж був контужений. Багато хто загинув. 19 січня, коли відходила група з трьохсотими і двохсотими, Вадим у БТРі їх прикривав. Уже пізніше, на похороні в Нововолинську, хлопці дякували його батькам за те, що завдяки Вадиму залишилися живими. За словами бійців, 20 січня вони з нетерпінням чекали наказу залишити термінал і йти на прорив до своїх. Наказ так і не надійшов… Терористи вдруге підірвали термінал, знищивши його дощенту. З групи добровольців, серед яких був Вадим, живими зосталося лише п’ятеро. Батьки, з якими Вадим часто виходив на зв’язок, усі події «тримали в полі зору». Володимир Іванович дізнався від очевидців, а також із кадрів 7–го «сепарського» каналу, що сина, який був весь у бинтах, вантажили як пораненого. До останнього сподівалися його знайти або в госпіталі, або серед полонених…
«У біді своїх не залишаємо»
Володимир Іванович, який дзвінками, запитами просто закидав усі установи, ще й до сьогодні не впевнений на сто відсотків, що похоронили саме Вадима. Бо в процесі опізнання було багато розбіжностей. Опис тіла і зроблене фото явно відрізнялися. Казали, що загиблий боєць мав світле волосся, у Вадима ж — темне. Розмір взуття називався 40–й, тоді як Вадим носив 43–й. Та й фотографії, які надіслали з Червоного Хреста, свідчили про те, що це не Вадим. Не ті на ньому були берці (Вадим мав спеціальні, спецназівські)… Словом, хочеться вірити, що Вадим знайдеться серед живих.
— Скажу коротко: на нас чинився морально–психологічний тиск, після якого нам залишалося тільки похоронити тіло, — з жалем каже Володимир Іванович і додає: — Але якщо це навіть не наш син, то все одно Герой… Володимир Іванович пам’ятає, як Вадим не раз по телефону нагадував йому девіз десантників: «У біді своїх не залишаємо». У тому, що це так, батько кіборга мав можливість переконатися пізніше. Саме ці чорні дні здружили Демчуків із сім’єю Станіслава Стовбана з Калуша Івано–Франківської області. Незважаючи на те, що Стасу всього 23 роки, він близько зійшовся з Вадимом. Це той самий кулеметник Стас, який залишився без ноги, той самий, який уже з протезом добровольцем знову поїхав до своїх бойових побратимів на Схід. Він, до речі, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. У нещодавній телефонній розмові з Демчуками Стас бадьоро мовив: «Дядю Володю, я вже з побратимами у Костянтинівці…»
Володимир Іванович переживає за нього, як за рідного сина, і гордиться не менше за батьків, які свого одинака виховали таким неймовірно мужнім і жертовним патріотом, українцем з великої літери. Заради таких, як Стас, каже Володимир Іванович, він і досі не заспокоївся і «шукає правди». Щодня виходить на зв’язок з «рідною» військовою частиною, з її командуванням, волонтерами. Немає й дня, щоб до нього не дзвонили батьки хлопців, які служили з Вадимом. Прикро, що батькові справжнього патріота доводилося оббивати пороги інстанцій для того, щоб отримати відповідне посвідчення. Пояснювали, що ще не надійшли документи з військово–експертної комісії.
Під час проходження бойової підготовки на Яворівському полігоні солдатів застрахували в «ПриватБанку» на 25 тисяч гривень. Коли Володимир Іванович звернувся за виплатою, зіткнувся зі справжньою паперовою тяганиною і врешті–решт почув, що ті гроші можна отримати лише через півроку. Чому? Якщо сім’ям саме зараз, після пережитого страшного стресу, потрібні гроші! І в такій ситуації, каже Володимир Іванович, тисячі сімей… Але найбільше болить те, як чимало наших співвітчизників сприймають ситуацію там, у горнилі війни.
Все тіло, ніби струмом, пронизувало болем, коли навіть знайомі з нерозумінням казали: «А чого він туди пішов? Знав добре, що не вийде…» А що вже говорити про тих молодих людей, які, прикріпивши кіборгівські шеврони, сидять на вулицях міст і попивають пиво? Коли похоронили Вадима, два молодші сини Демчуків — Андрій та Віталій — мали намір іти добровольцями на фронт, щоб відомстити за брата і за всіх, хто уже на небесах. Стримав батько, який сказав, що в такому випадку в АТО й він піде з ними.
Але як це буде пережити мамі: «Хлопці, пошкодуйте її…» Документи багатьох кіборгів лежать в Адміністрації Президента й чекають свого розгляду. Ці хлопці повинні бути нагороджені! Це потрібно не загиблим і тим, хто став інвалідом, а всім нам, хто живе в Україні. А тим часом Нововолинськ облетіла новина: хтось установив білборд із портретом Вадима Демчука і написом: «З Днем народження, Ва–ДИМ (позивний кіборга. — Авт.)! Ти вистояв! Не вистояв бетон!» У найбільш людному місці, навпроти міського ринку, ми зустрічаємось із проникливим поглядом Героя, якому 27 вересня виповнилось би 40. Він ніби дивиться у саму душу й промовляє: «Не забувайте, кому завдячуєте тим, що над вами мирне небо й світить сонце…»
Алла ЛІСОВА
P. S. Коли матеріал вже був готовий до друку, стало відомо, що батьки загиблого Героя отримали медаль «За оборону Донецького аеропорту» та орден «За мужність» ІІІ ступеня.
