Станіслав Рибчук: Це було пекло, я став інвалідом, а держава на таких, як я, наплювала
У серпні під час активної фази АТО зі Станіславом сталося нещастя. Бійця переїхала наша установка «Град», під яку він приліг відпочити. Говорить, сховався там від можливого артилерійського обстрілу, але інший солдат його не помітив, завів машину і рушив з місця.
– Коли мій товариш завів машину, я прокинувся, – згадує Станіслав. – «Град» одразу рушив – я хотів утекти від того колеса, але воно мене наздогнало. Тоді я закричав, наче божевільний. Мене почули, машина зупинилась, мене якось витягнули, а далі від болі та шоку вже мало що пам’ятаю
Стас дивом вижив. Він місяць пролежав у реанімації, переніс 5 операцій, про які тепер нагадують шрами по всьому тілу – солдату вирізали мало не половину шлунку. Боєць говорить, що це було пекло, – пише PRESS-ЦЕНТР.
У серпні під час активної фази АТО зі Станіславом сталося нещастя. Бійця переїхала наша установка «Град», під яку він приліг відпочити. Говорить, сховався там від можливого артилерійського обстрілу, але інший солдат його не помітив, завів машину і рушив з місця.
– Коли мій товариш завів машину, я прокинувся, – згадує Станіслав. – «Град» одразу рушив – я хотів утекти від того колеса, але воно мене наздогнало. Тоді я закричав, наче божевільний. Мене почули, машина зупинилась, мене якось витягнули, а далі від болі та шоку вже мало що пам’ятаю.
Стас дивом вижив. Він місяць пролежав у реанімації, переніс 5 операцій, про які тепер нагадують шрами по всьому тілу – солдату вирізали мало не половину шлунку. Боєць говорить, що це було пекло:
– Всю біль, яку переніс, досі важко усвідомити та розповісти на словах. Мені видалили селезінку, у мене був стиснутий кишечник, сплюснуто нирки, печінку і все, що тільки можна. Ледь не половину шлунку довелося вирізати. Зараз я відчуваю всі ці наслідки, коли їду в маршрутці. Коли починає трясти, таке враження, що всередині в мене якесь желе – все болить та ниє.
Коли Стаса виписали з лікарні, його одразу комісували. Йому 24 і він уже інвалід. Майже всі свої армійські речі чоловік роздав іншим бійцям, залишивши на згадку про службу в АТО лише камуфляжні штани та куртку.
Стасу не можна піднімати важкого та багато ходити, але без діла він усе одно не сидить. Тому допомагає батькам по господарству і приглядає за молодшим братом. Колишньому солдату вже видали посвідчення інваліда, а ось домогтися статусу учасника АТО він не може і досі.
– Мені, вже інваліду, доводиться за кожним папірцем їздити окремо, – наголошує Станіслав Рибчук. – Я взагалі не розумію, як можливе таке знущання над людьми, які на війні залишили своє здоров’я. У мене мати теж інвалід. Це, напевно, лише в нашій країні можливе таке ставлення до солдат. Держава на нас наплювала.
Мати бійця жаліється: вона вже з десяток разів була у військовій частині, де служив її син, завезла чималу кількість документів, проте все марно.
– Наш президент місяць тому сказав, що буде спрощена система видачі посвідчення учасника АТО. Але по сьогодні нічого не зроблено, – розповідає Ольга Рибчук, мати Станіслава. – Наші діти покалічені, поранені, але досі не отримали статусу учасника бойових дій. І це треба пройти 33 кола пекла, поки цей статус отримаєш. Був навіть такий випадок: зайшла у військову частину і треба було брати довідку – «форму 5», а нам кажуть – нема паперу, йдіть купіть у місто, а місто там за півтора кілометра. Я вже розсердилась, купила цілу пачку того паперу, бо ж не тільки я одна приходжу туди. Уявіть – скільки людей приходить, стількох і відправляють у місто, але ж папір – це така проста річ, яка має бути скрізь.
Натомість, військові наполягають – Станіслав досі не здав усі необхідні документи і це – головна причина затримки з видачею посвідчення учасника АТО.
– Така ситуація по військовослужбовцю Рибчуку виникла через те, що ним не надано всіх необхідних документів та не надані персональні данні, – говорить начальник прес-центру ОК «Захід» Анатолій Прошин.
– Зі своєї сторони можу запевнити, що цю ситуація ми візьмемо під контроль і в найкоротші терміни Рибчук отримає статус учасника АТО.
Матір бійця дивується такій бюрократії. Каже: коли сина відправляла до війська, всі документи військові зібрали за один день, а тут за 9 місяців впоратись не можна.
Нині про Стаса згадують лише волонтери. Вони не дають колишньому солдату падати духом і нагадують, що звичайні українці ним пишаються і ніколи не забудуть.
Максим ЛОЗОВИЙ.
