Релокація, фермери та гойдалка: голова громади Олег Савчук розповів, чим живе село Поромів

Очільник громади Олег Савчук поділився історіями про людей, шахти, інфраструктуру та життя Поромова.

Як зазначив Савчук в інтерв’ю “Першому“, поставили гойдалку, бо не було, що робити.

Ви її могли бачити. Величезна гойдалка на пагорбах за Поромовом вже відома за межами Волині. До неї проклали маршрут, уздовж дороги стоять вказівники, і корови, які пасуться під 10-ю шахтою, часто повертають голови на автівки з інших областей. Якось у село писали й питали про гойдалку навіть з Парагваю…

Гойдалка – то його ідея. Поїхав у Карпати, побачив подібну і вирішив, що для такої є місце в Поромові. А далі: «лісники помогли з деревом», «підключилися фермери наші», «навесні ми посадили лаванду»…

Олегові Савчуку було 24, коли він очолив Поромівську тергромаду. Це 18 (!) сіл під самісіньким кордоном із Польщею та часто непростим шахтарським спадком з часів СРСР. Село Поромів та всі навколишні розташовані у зоні Львівсько-Волинського вугільного басейну. З 50-х років поруч із Поромовом виросло шахтарське місто Нововолинськ, бо навколо поросли шахти. А з 90-х близькість до кордону (а згодом – кордону з ЄС) відкрила цим теренам і перспективи різного бізнесування.

Десь у 20-х, ще до «перших совєтів» на Волині, у Поромів приїхав унеерівець, петлюрівець і один з урядовців Центральної Ради, старший лейтенант військово-морських сил УНР в екзилі Василь Пилишенко. Він змушений був «відступати на захід» із Поділля, частина якого опинилася під росімперією. На той час тут була польська територія. У Поромові Пилишенко одружився і взявся розбудовувати все українське.

Серед усього іншого він відкрив тут таку на той час оказію, як …магазин. Возив до нього сіль, перець, соду, ножі та навіть пацьорки, якими місцеві дівчата вишивали «камізельки та спудниці».

Цікаво, що на тому місці, де стояла хата, в якій був магазин (а з ним і просвітянський осередок), тепер досі крамниця. На столі перед прилавками з порошком, «галою» та гумовими шльопанцями стоять у слоїку піонії. Скидають пелюстки на стіл.

Магазин Пилишенка лишився в історії. А гойдалка Савчука ще тільки приглядається, щоб лишитися. З неї видно, як здіймається над пшеницями єдина шахта, яка будується в Україні. Будується 30 літ. Так само видно кордон з ЄС. До нього, кажуть у селі, від Поромова «буквально кілометра зо два».

Корови, шахти, гойдалка

У центрі цього села – велике червоне серце. Літери «Я (серце) Поромів» прикривають собою сіре двоповерхове приміщення сільської ради. На серці – герб Поромова, а на гербі видніються терикони. На краєчку сходів притулився кавомат, з якого ніхто не пив кави.

Поруч, через дорогу, – місце, де колись стояв великий двоповерховий будинок культури, він не витримав зміни епох і розвалився.

Навпроти магазини. Чуть далі – школа. За селом, на місці  колгоспу-мільйонера імені Ілліча, – сучасні ферми поромівчан. Тут запевняють, що на оптовому сільськогосподарському ринку «Шувар» у Львові овочів із Поромова стільки, що за обсягами постачань поромівські фермери – другі.

У Поромові бореться індустріальне шахтарське з одвічним волинським.

Тут старі хати з синіми віконницями. Он вбрані у зелене листя та паперові стрічки чиїсь ворота (бо ми приїхали одразу після Трійці, Зелених свят). Тут під шахтами пасуться корови. Тут на кожному паркані майже – фігурки то білочок, то півників. Спершу здавалося, що то якась місцева традиція. Як виявилося, білочок і півників просто колись виготовляли «на РМЗ».

РМЗ. Ремонтно-моторний завод стоїть у промзоні, яку минаєш, доки добираєшся до Поромова через Нововолинськ. Тут колись працювало чимало місцевих селян. Минаєш і шахту №1. Олег Сенцов міг би тут знімати своє кіно про 90-ті. За зупинкою коло шахти в зіллі (а, може, то сквер) стоїть дитячий майданчик. Його видно крізь дірки в зупинці. Важко сказати, які діти приходять сюди гратися. Пес ластиться. Над шахтою традиційно – п’ятикутна зірка: її шахтарі запалювали, коли виконували річний план.

Дорога до Поромова якась дуже філософська.

“Старші люди казали: та йди! Там зарплата хороша, а робити нічого не треба. Я й пішов. Насправді, у мене до цього була вона більша”, – жартує вже 26-річний голова Поромівської ТГ Олег Савчук.

У 24 він став головою громади. Став легко, каже, майже не тратився на вибори. Десь удома досі лежать агітки, яких дуже мало роздав. Люди голосували за молодість. На столі у його світлому офісі, що мало нагадує сільраду в принципі, – книжка американця Генрі Форда «Моє життя і робота». Його батько був фермером у штаті Мічиган, а син Генрі так хотів полегшити родинну працю в полях, що постійно думав, як цю працю механізувати і раціоналізувати та як їздити полями не возом, а машиною… Так постала «Форд Мотор».

Офіс Поромівської ТГ – то колишня колгоспна контора, частина якої – у приватній власності й там досі можна дивитися, як було, а тут – як стало. Чотири кабінети привели до ладу найперше. Придумали, як економніше – і залучили до ремонту студентів-практикантів із місцевого училища. Ті зробили дешевше і гарно.

Тепер сільрада нагадує офіс, а ще років два тому сесії проводили у куртках, бо було холодно, і при ліхтариках, бо в кабінеті не було світла.

Генрі Форда, каже Олег, приніс на роботу, бо радив почитати всім із працівників. Каже, з його історії засновника легендарної автомобільної компанії «Форд Мотор» дуже чітко видно, що часто економія заради цента чи навіть пів цента варта впровадження змін.

“От як тільки я прийшов на роботу, була історія, яка мене вразила – про закупівлю харчоблоку. Купили обладнання на більш як пів мільйона гривень. Що саме купити – було обумовлено постановою Кабміну. І от щось таке трохи більше, як ця шафка, – то шафа для хліба. Туди можна покласти 500 буханок. Школа ж наша – на 200 учнів. Хліба ж не можна закупити на нескінченну кількість днів? Так, шафа зроблена за всіма вимогами. Але і в ній хліб цвістиме. Коштує 28 тисяч гривень, і це – нераціональне використання коштів. Хоч насправді вона може бути розміром з цей принтер і дешевша”, – пояснює Олег свої підходи до справ.

Зрештою сідає за кермо «Ніссана», і всі разом їдемо дивитися на гойдалку. Тим часом говоримо про політику.

Із цим складно, зізнається наймолодший голова громади в Україні. Бо в раду прийшов, балотуючись від Європейської солідарності (а без партії за плечима цього разу йти на вибори не можна було), а у раді мав більшість (12 обранців) із партії, що конкурувала з ЄС у локальних політичних розкладах «За майбутнє». Тому «було багато політичного притирання».

На тому політика закінчилася. Від неї Савчук не в захопленні. Почалася рутинна робота.

Поприбирали в дотах, тепер там  укриття

Війна пригальмувала життя громади. Тут би вже будували ЦНАП на 5 мільйонів, бо планували. Поки ж – демонструють тільки красивий проєкт. Тим часом найперше після 24-го всі взялися збирати допомогу мобілізованим і везти її на фронт.

На першому поверсі у раді стоїть стіл. На ньому – пакет із зеленню. Це, пояснюють, хтось приніс із людей продукти «на війну»: в школі постійно щось готують «хлопцям», потім приготовлене везуть у регіони, де тривають бойові дії, за потреби громада укомплектовує волонтерські буси, чим може… Понад 200 чоловіків з Поромівської ТГ – на війні.

“За перший тиждень із нашої громади завезли зо 20 бусів тільки на 14-ту бригаду. Бусів, завантажених домашньою продукцією та консервацією. От писали: треба каструлі для військових. І люди принесли з 10 нових сорокалітрових каструль. Треба бензопили – несли. Це зараз ми вже стараємося звертатися в різні фонди, бо розуміємо, що в людей вичерпуються ресурси. А тоді було все на їхньому ентузіазмі. Особливо активно військових підтримували наші фермери”, – розповідає заступник голови громади Василь Власюк.

На території Поромівської ТГ –  до 50-ти дотів (довготривала оборонна точка, фортифікаційна споруда, – авт.). Це частина лінії оборони, збудованої тут у роки Другої світової. Доти біля Поромова теж виглядають із пшениці, як і шахти.

Олег Савчук розповідає, що у селах громади є випадки, що люди, на чиїх городах стоять доти і вони використовували їх як господарську споруду (дровітню, наприклад), просто поприбирали в дотах і зробили собі там укриття.

“У нас кордону з Польщею десь 20 кілометрів. Тобто наші сусіди – це Європа. Коли нам кажуть, що Лукашенко десь обмовився, що Польща Західну Україну має захопити, то я кажу: це ми Польщу захопимо. Ми навмисне відправили туди вже 5 мільйонів українців, щоб були – раптом що. Поляки цього просто не знають”, – сміється Савчук. 

Якщо говорити з місцевими і шукати якісь ментальні відмінності цього села від навколишніх, то в Поромові всі наполягатимуть на версії про те, що «в нас дуже працьовиті люди». Аргумент: коли селяни масово виходили з колишнього колгоспу мільйонера, то саме поромівці «нікому своєї землі не віддали» – тобто не віддали в оренду «латифундистам», крупним аграріям. Ось чому тут так багато фермерів.

Однак левову частку надходжень до громади платять таки не дрібні фермери, і не «латифундисти». А – шахта «Бужанська».

“Свого часу вона була допоміжною для шахти №4. Четверту закрили, а на «Бужанській» лишилося вугілля, відтак його видобувають досі. Орієнтовно це нам 13,5 мільйона податку, то 65% нашого бюджету. Досить велика сума, відтак якщо шахта ця закриється, то громада одразу відчує.

Крім того, ще училище дає 2,5 мільйона податку, обленерго сплачує гроші, ну й прикордонна застава в Морозовичах. Плюс – власники місцевих магазинів. Хоча є підприємці, які здійснюють діяльність у нас на території, але зареєстровані вони у Нововолинську, через те податки йдуть місту. Рахували: так ми втрачаємо більше 2 мільйонів, це – 10% нашого бюджету, бо загалом бюджет громади – то 20 – 22 мільйони у рік”, – підсумовує Олег Савчук. 

Оживив би Поромів новий бізнес. Надіялися на програму з релокації. На 10-й шахті, а саме вона видніється в поромівських пшеницях, є приміщення, яке ідеально пасувало для бізнесу з Дніпра. Підприємство було готове переїздити і дати до 200 нових робочих місць. Йшлося про виготовлення трансформаторів, комплектуючих до сонячних батарей, тощо.

“І в обласну військову адміністрацію зверталися, і в міністерство, і до двох нардепів – завести на цей об’єкт бізнес неможливо, бо за фактом то незавершене будівництво. А такі об’єкти не можуть надаватися в оренду чи бути передані в комунальну власність. Відтак ми втратили шанс для громади, і нікому то нецікаво”, – констатує голова.

«А як пенсія, то до мене йдуть – всі»

Крім гойдалки, у Поромові є ще одна дивна фішка. Це село любить брати прийомних дітей.

Хто і коли почав цю практику, вже не можуть згадати. Але таких сімей, які роками беруть на виховання у родини дітей, тут – чимало.

” І нічого у нас не зменшилося. І Бог здоров’я дає”, – знизує плечима Діна Клекоць із Поромова.

Вона порається квітнику, а поруч наймолодша з прийомних – Віка.

– Вікусю, я – хто? – каже жінка поміж квітів.

– Мама, – усміхається очима Віка і горне до себе собача.

Вони 11 років уже виховують прийомних дітей. Усіх – десятеро. У Діни – своя авторська версія того, як вона прийшла до такого рішення.

“Ой, довга історія. Почали у нас в селі брати дітей, чоловік мій дуже захотів і собі. Ми мали своїх п’ятеро дітей, чотири дочки і сина. Діти підросли, найменшій Діані було 8, а він все: «Давай ще візьмемо». Та чогось мені не хотілось. Три роки ми про це говорили, а потім я подумала: а може, шосту дитину народити, раз він так хоче?

Завагітніла. Через 2,5 місяця дитина у мене завмирає. Я зрозуміла, що то щось не те. А ще з нами свекруха жила і вона теж чомусь казала, що «возьмете, коли я помру», бо хворіла. І от вона помирає. Тут я й подумала, що треба брати дітей, бо так Бог складає”, – каже.

Першими були два хлопчика. Діна та Іван одразу після навчання приїхали «подивитися на них у центр реабілітації» – одразу й забрали. Здалося, що ці діти їх чекали. Один із синів удома каже: «А в нас ще маленький Бодя є…».

Бодя був у будинку маляти в Луцьку, хворів, їм найперше відповіли, що Бодю прийомним батькам не дадуть. Та пройшло небагато часу – і Бодя поїхав у Поромів.

Хлопці виросли – і недавно прийшла Віка.

“Я колись думала, що в мене в хаті має бути велика зала. А потім: для кого та зала? Зробили кімнаточки. Тепер в хаті всім хватає місця”, – киває на обійстя Діна.

Усю цю розповідь слухаєїї чоловік Іван і тільки посміхається. Показує нам, як телефоном спілкується з родиною з Парагваю. Каже, що українці такі вперті та працьовиті, що навіть там дивуються, як їхні родичі можуть так заможно жити. Тому, мовляв, і в Поромові нічого не бракує тому, хто трудиться.

Рідний брат Іванового діда – Василь ще у 30-х виїхав у Парагвай із села Кошів Луцького району. Так і лишився. Не втратив зв’язку з Волинню. Тепер усі Василеві нащадки там – «рисовики». Вирощують рис, мають землю.

“Правда, за паспортом вони досі – поляки. Бо дід виїжджав, коли ще була Польща, паспорт у нього польський і громадянство, певне, теж, всі його нащадки у документах – поляки…”, – каже Іван.

Є над чим подумати.

Тим часом на старій дерев’яній лавці, яку, схоже, винесли з хати доживати, сидить Іванів батько – Петро Клекоць. Чистить картоплю від паростків. Він із 42-го. Каже, може не пережити другу війну…

“Он сваха не пережила моя – вмерла. А на рік старша”, – міркує.

Петро – дід усім 10-м онукам. І прийомним теж.

“Бо як пенсію несуть, то всі біжать: «Діду, ти що мені дасиш?»: і свої, і прийомни… І як ти можеш не дати. Ще б носили меншими купюрами”, – сміється.

Він – із тих, хто в радянському минулому Поромова та околиць не бачить нічого такого, за чим би ностальгував. Той самий РМЗ, з якого всі білочки на воротах поромівчан, – його рідний завод. приїхав працювати туди у 66-му – лишився назавше. А скоро у Поромові женився.

“Тоді РМЗ був у розцвіті сил. Шахти всі працювали. І навіть Червоноград звідси брав матеріал. …Табельна система, прохідна, дисципліна, розряди повишали: я дійшов до 6-го. Шахтьори получали 200-250 рублів, а ті, що виконували поверхові роботи, – 200 чи 150”, – згадує.

Паростки падають повз тачку з картоплею… Монотонна робота, пояснює, але картопля вже нікуди не годиться – «свинству».

“Кажуть: було все. А що там було? Стройматеріалов не було. В нас у Нововолинську був м’ясокомбінат, а зайдеш у магазин, то побачиш одні тільки коров’ячі ратиці, копита і ребра. Казали, шо хліб дешевий: 16 копійок буханка була, потім 20, потім більше. Але тоже ж проблема: дві буханки в руки, не більше! Якщо хоч більше взяти, то торбу став там десь, за магазином, і ще раз ставай в чергу. Отака ситуація. Наприклад, я працював на заводі, то землі в нас не було, 15 соток города тільки, все з грошей. А в селі тримав корову, свинство невелике, кури… Не було корму де взяти. Хліб і самі їли, і худобу кормили тим хлібом. От 66-й чи 67-й – за прилавком було масло і слівочне, і чиколадне – скіко треба. Потім десь за пару років все зникло і нічо ни стало. А колись дружина каже: «Петре, поїдь колбаси купи». Я пішов, став посля роботи в чергу, стою. Підвозять ту колбасу, переді мною все кажуть «я займала», «я займала» – і вже я став далеко в черзі. Стояв, стояв і кажу: «Знаєш, що, Надю, не хочу теї колбаси»… – розказує поволі.

Над дверима хліва хтось вчепив стару підкову.

“Я вчепив. Якщо знайдеш таку, то на щастя”, – піднімає очі..

А тим часом на його подвір’ї, біля хати, основу якої зводив ще дід його дружини, виросло вже 10 онуків. Чим не щастя?

«Мою краєзнавчую можеш одчинити?»

Довго гортаємо з Ніною Бабійчук її сімейні альбоми. Винесла їх просто на поріг хати. Бідкається: внуки беруть гратися…

“Я все життя бібліотекар, але в душі – кульработнік”, – закидає Ніна Василівна.

Просить в хату, стелить на столик вишиту дорожку, несе кружки з сервіза і наливає каву.

Коли вона розказує про свою бібліотеку, то наче пише роман. Уявіть: з 1978-го працювала в сільській книгозбірні. Тільки три роки тому пішла з роботи. Каже, шкодує, що не раніше, бо «ноги крутять, руки крутять»…

“Книжки читати ходили, аякже. Хто не ходив, я везла їм ровером. Ну, кого там… Тоді дуже любили Хемінгуея. А ще – про партізанув, про Федорова, Сабурова. Дядьки більше самі ходили в бібліотеку, а жінкам то я книжки возила. Тоді був такий час, що в нас був план книговидачі. То не то, шо тепер… Ну, а я нашось така дурна була, шо не хотілося мені приписувати. Тико тако їхала до людей і спілкувалася і: «Якую вам привезти? То я привезу». Було дешо треба було й дописати… Бо суспільно-політичної треба було видати стіко, природничої – стіко, сільськогосподарської – стіко… Ну, а хто її, вже ж не дуже таке і читали. Словом, тих грамотов у мене було до огня до ясного вдома. Я считалася нормальний работнік. А потім вже пішли тиї любовниї… То вже тиї серіали. Як заїду в Іваничі на нараду – торбу книжок везу назад, бо всі ж знають, що приїду з наради і будуть питати: «Що ти там привезла нам?». Отака була жизнь. Три роки не працюю… Мою тут бібліотеку об’єднали зі школою. Вже другая історія… Почалося все через телефони, а як я куплю телефона такого, то я його не одроблю. І вже пішла і дуже шкодувала, що раніше не зробила. Бо опалення не було, клубнік – хотів прийшов, хотів – ні, а я мусила бути, бо як людина один раз прийде в бібліотеку – тебе нема, другий раз прийде – нема, то на третій не прийде. І я так: мала там битиї валянки, вдягну і в рукавицях сиджу пишу. І ви знаєте, тепер ноги крутять і руки крутять. Мусить то мені робота вилазить боком”, – зітхає.

У Ніни Василівни, окрім плану на книжки, була віддушина. Її батьки багато співали, всі мелодії вона змалку знала напам’ять, а слова – ходила записувала від старожилів. Так бібліотекарка виписала на аркушах А4 ручкою всі місцеві обряди. Склала в папку. І ледве-ледве знайшла їх в комірчині нинішньої книгозбірні.

“Ти тую мою краєзнавчую кімнатку можеш одчинити?” – телефонує нинішнім колегам.

Можуть. Ми йдемо в школу. У комірчині немає світла.

“Нічого, якось дістану. Тут просто якіїсь журналісти хочуть побачити…” – пояснює Ніна Василівна.

Нам здалося, що «хочуть побачити» – то для неї таке невелике диво.

Знаходить нам папки. Наспівує щось весільне обряд за обрядом. Згадує, як зібрала жінок у селі «в гурточок», щоб співати і просто зустрічатися.

“Зранку вона бере пару дружок і йде за водою. І – «ой, водо ж мо-о-о-я, водо-о-о…». Там така пісня співається. І вона йде, набирає води. А тоді, коли її вдягають, садять на крісло, тую воду ставлять – і тую воду вона виливає перед молодим, як вже він купив тоє місце і тую молодую всю. Такоє в нас є”, – усміхається.

Там же і її робочі альбоми. В них багато колгоспного життя. Але тепер уся та радянська дійсність з головами колгоспів за трибунами – історія.

“То ж то треба тоє зберегчи…”

У Поромові є вулиця, яка носить ім’я голови колгоспу Максима Тимовського. Люди шанують, бо той, кажуть, все життя жив у тещі та не вмів наживатися. Хоч перша контора колгоспу була в хаті розкуркуленого чоловіка Григорія Манойла, про це не згадують.

Але нема вулиці, яка носить ім’я просвітянина Василя Пилишенка. У центрі села, втім, стоїть столітня дерев’яна хата із синіми вікнами і синіми дверима. Обійстя – якраз навпроти магазину, воно – особливе. Тут, каже Ніна Бабійчук, в одних людей і жив «той Пилишенко» на квартирі.

Дорогою додому Ніна Василівна надиктовує нам ще один роман:

“Як німці прийшли до нас, то він, Пилишенко, з ними прийшов сюди, чи й раніше. Тут йому десь сподобалося. І він тута оселився. Ото він жив у тих людей на квартирі в цій хаті. А навпроти була така хатина, він її подремонтував її і зробив такий клуб. Там поставив сцену, там вчив вистави з хлопцями і з дівчатами. А біля того собі виокремив одну кімнатушку і там зробив магазин. Привозив сюди, казали люди, і сіль, і соду, і оцет, і ножі. Дуже багато возив пацьорув. Пацьори, знаєте шо такоє? Тико то не намисто, а такиї пацьори в пачках, бусинки самиї. Ото тоді в нас якраз була мода вишивати тиї українські камізельки, спудниці. Він тоє возив. І він у нас був і господарив, пока німці не йшли назад. Нібито ще за тиждень до того, як німці прийшли до нас, він вночі подівся, шо ніхто й не знав.

Опинився в Америці ж. Потім, як кінчилась война, він з багатьма людьми спілкувався. Писав до багатьох, щоб відгукнулися. Ну, а час то був такий, шо не дуже. Понімаєте? І одна самотня жінка одписала йому. То він їй слав тих шальоновок, тих хусток американських, – море!

Недовго тут був, але так подружився з людьми, що всі до цих пор пам’ятають. А пройшло багато років, його син вже став дорослим, і батько казав йому, щоб поїхав у Поромів, на його родіну. А тоді був такий час, що не пускали. То він до Львова приїжджав – і та баба їхала до нього на зустріч. Але один раз приїхав в Поромів, як стало можна. Дівчата, як він приїхав да як прийшов під ту хату, то шо ту хату цілував… І хоч то був 92-й, та як побачив стіко людей отут посеред села, то, понімаєте, боявся з машини вийти. Може, батько страхав, а може, й держава страхала. Тоді його батько вже помер, але коли перед смертю син йому говорив, що Україна може бути незалежна, то старий відповідав: «Нє, слухай, вона не буде незалежною. Вона так буде, як сонце зійшло і сонце зайде: їй не дозволять». Шо ми тоді наспівалися з дівчатами моїми… І ото ми співаємо Симоненка «Виростеш ти, сину», він чує – і плаче, сльози йому котяться, як горох. Так його виховали, – переповідає бібліотекарка, яка «в душі культработнік».

А далі між іншим додасть: 

– Ви не дивіться, що я так говорю по-колишньому, по-нашому. Як була на роботі, говорила добре. А типір можу собі позволити…

З історії.

Василь Пилишенко – ветеран українських військово-морських сил УНР. Член Центральної Ради. Учасник Української революції в Одесі. Брав участь у піднятті українського прапора на щоглі «Синопу» (1918). Служив в уряді УНР на різних посадах. У 20-х роках після поразки військ УНР мігрував до Польщі. У 1922 став інструктором та організатором української громади Кременецького повіту Волинського воєводства. У 1924-му в Поромові на Волині одружився з Галиною Лопухович, донькою священника. Заснував у селі «Просвіту», де й головував, створив драмгурток, відкрив споживчу крамницю. У 1939-му був депортований до Варшави за рішенням повітового старости. А в 1945-му опинився в одному з таборів для переміщених осіб в Німеччини, з 1950-го оселився в Рочестері (США).

Відомий у США архітектор, графік, професор Мірко Пилишенко все життя збирав книжки. Це той самий Володимир Пилишенко із Рочестера (штат Нью-Йорк), який у 34-му народився в Поромові в родині Василя Пилишенка. 5 тисяч примірників книг, зібраних за все його життя, свою сімейну бібліотеку, він передав у місто Дніпро, де його мер Борис Філатов створив Бібліотеку української діаспори імені Джона Маккейна. Коли сина «петлюровця» та «білого офіцера», який з 30-х до 41-го розбудовував у Поромові на Волині «Просвіту», ставив вистави, робив усе, щоб діти вчилися, відкрив магазин і показував, як можна заробляти гроші в українському селі і розвивати його, спитали, чого він це робить, той відповів, що все життя збирав книжки, бо має душу …бібліотекаря.

Якби у центрі Поромові, десь неподалік порожнього і сірого монумента з-під Леніна, у старій хаті зробили локацію, в якій можна було б почути про Пилишенка і побачити ті пацьорки, якими він торгував, чи ті «шальонувки», які надсилав на Волині зі Штатів, для прикладу, то…

То дорога до гойдалки над 10-ю шахтою була б ще цікавіша. Тим паче – за 2 км від ЄС.

Поки що за 2.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК