«Спорт – формує людину, вчить визначати пріоритети», – параолімпієць із Володимирщини розповів про життєвий шлях
Паша Тріль із села Сусваль Володимир-Волинського району крок за кроком будує свою кар’єру у паралімпійському спорті. Під час інтерв’ю він розповів журналістам про прагнення, здобутки, життєву філософію та ставлення до спорту.
Вирости у звичайному волинському селі, захоплюватись футболом, а потім раптом перекваліфікуватись на лижний спорт і стати у резерв української збірної, а у 21 уже брати участь у чемпіонаті світу з зимових видів спорту в канадському місті Принс Джордж – це лише кілька штрихів з його життя, – пише Слово правди.
Паша Тріль із Сусваля крок за кроком будує свою кар’єру у паралімпійському спорті і зараз ним живе. А поїздка в Канаду у лютому додала йому особливої окриленості – такого рівня змагань у нього ще не було. Для першого разу хлопець має досить непогані результати – на різних дистанціях був восьмим, дев’ятим, десятим. Українська команда привезла тоді додому аж 42 медалі.
Хто знає, чи вплинули на його захоплення спортом особливо драматичні сторінки дитинства, хоч сам Павло, підкреслю, не вважає це для себе болючою темою, він звик переборювати себе й дивитись на життя з оптимізмом. Якось, перебуваючи в гостях у бабусі, коли йому було лишень два роки, він вирвався з-під нагляду тата і дядька. Розповідає, що тато тоді був впевнений, що малий із його братом, а татів брат, навпаки – що він зі своїм батьком. Тож хлопчик собі сам гуляв і в якусь мить поліз до січкарні. Правою рукою… Згодом, через неналежно надану першу медичну допомогу, частину руки йому довелось ампутувати.
Чи відбивалось це якось на стосунках з однолітками?
– Ні, стверджує. З дитинства маю хист знайти спільну мову у будь-якій компанії, сам люблю пожартувати чи розіграти когось. Я людина позитивна. Маю настрій завжди гарний. Вивести із себе мене майже неможливо, – розповідає Павло. Сам любить аналізувати вчинки людей. Можливо, звідси й інше його захоплення.
Соціологію він із інтересом вивчає у Луцьку в Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Завершується вже п’ятий рік навчання. Хоч, звісно, воно не є для нього таким, як у звичайних студентів, не-спортсменів. Бо часто буває у від’їздах, дехто закидає, мовляв, що там з тебе буде.
Та Паша не просто так пішов вчитися, навіть перебуваючи на зборах, знаходить час читати і світові новини, і фахові часописи з соціології, і підручники, і художню літературу. Те, що одногрупники вивчають для екзамену, він читає для себе, тож для дискусій на соціологічні теми завжди готовий. Як тільки приїжджає в університет, спішить до викладачів, уміє оперативно організувати свою здачу, доздачу і перездачу. А що там із художньою літературою, чи є улюблені автори? Найбільше душа лежить до гострих сюжетів, детективів, перечитав купу книжок, приміром, американки Сандри Браун.
Що дає спорт, окрім фізичної підготовки?
– Спорт перш за все – це виховання, – каже Паша. – Він формує людину, соціалізує, дає певні установки бачення світу, окреслює цінності, вчить визначати пріоритети. Хтось приходить у спорт заробити грошей, хтось за визнанням, хтось прагне просто себе показати, проявити, комусь щось довести. Мотивація – це перше, чому тут вчишся. Важливо знати, чого ти хочеш. Бо коли приходиш без цілі – поїздиш-поїздиш, інтерес пропаде, залишишся ні з чим, уб’єш час.
Без мотивації важко у будь-якій справі. А тут ще й ти сам можеш стати мотиватором. Це така собі особливість паралімпійських спортсменів. Є маса історій, коли вони своїм прикладом надихають здорових людей до звершень, на які ті самі, буває, що роками не наважуються. От і Паша розповідає, що не раз, пояснюючи, чим займається, чує захопливі вигуки на кшталт «О, круто! А я тут сиджу, сиджу…» «Так піднімайся, кажу, роби щось!» Відомо, що саме паралімпійці завжди мають кращі результати на змаганнях, тому, без сумніву, мотивують навіть своїх здорових олімпійських колег. До прикладу, на зимових олімпійських іграх 2018 року в Пхьончхані українські олімпійці вибороли лише одну медаль (тоді золото у лижному фрістайлі отримав Олександр Абраменко), а наші паралімпійці – аж 22 медалі.
Перемога на таких змаганнях – це не тільки слава, а й державні виплати за кожну нагороду. На такі кошти можна й житлом себе забезпечити, а потім більш упевнено створювати сім’ю, розповідає Паша. А далі собі займайся спортом, розвивайся. Навіть якщо з ним зав’яжеш, тобі буде куди повернутись, бо за плечима вже матимеш якусь базу, здобутки, титули.
Паша зараз також на державному забезпеченні, пояснює, що нині спорт і є його роботою. Їх оформлено як спортсменів-інструкторів, у кого є додаткові заслуги (звання майстра спорту тощо) – той отримує до щомісячних сум надбавки. У Павла поки що жодних звань, має лише перший розряд з лижних гонок та біатлону. «Ще я росту», – додає хлопець, що під два метри на зріст. Але має на увазі набутий досвід. Ще його небагато, вважає. Хоч за плечима відбіркові етапи кубка світу у різних країнах, наприклад, у Швеції чи Фінляндії. Інвентар видається, а як хочеш кращого – докладаєш свої кошти чи спонсорські. Хлопцеві доводилось неодноразово звертатись до Миколи Юнака, а Валентина Кошельника називає своїм головним спонсором – обом їм дуже вдячний.
До речі, як потрапив саме у лижний спорт?
– Почавши з футболу, якось грав у складі районної команди на володимирському стадіоні. На Пашу звернув увагу тренер Валерій Рудись і запропонував поїхати в область , в Центр інвалідного спорту Волині «Інваспорт». Там запропонували йому легку атлетику. Займався у Володимирі з тренером Русланом Колесниковим, але зі здоровими спортсменами, на змагання їздив з тими, хто має обмежені фізичні можливості. Пізніше від області поїхав на реабілітацію в Карпати, там саме відбувався чемпіонат України з лижних гонок та біатлону. Ну і тренери, що там були, вирішили перевірити хлопців, які приїхали разом з Пашею, подивитись, у кого який потенціал, влаштували їм перегони. Паша виграв дистанцію. Запропонували займатись лижами – погодився. Тієї зими, це чотири роки тому, він вперше став на лижі – йому сподобалось і у нього вийшло! Став займатись, згодом запросили в резерв збірної України – у її складі вже третій рік.
Питаю, чи не ускладнювало йому життя, що на тренування у Володимир доводилось постійно добиратись із села. Ні, каже. Ще й старався сам відпрошуватись з уроків, щоб встигати, сідав на дизель (а навчався в Овадному, бо перевівся туди ще у сьомому класі) і їхав.
Паша розповідає, що старша сестра Анастасія також дуже спортивна, завжди добре плавала, під час навчання в університеті захопилась ще й волейболом. Зараз вона працює у громадській приймальні народного депутата Ігоря Гузя, а він, як відомо, часто влаштовує запливи на волинських озерах, от Паша із сестрою дуже часто у цих змаганнях також беруть участь. З футболу на волейбол встиг перекваліфікуватися і молодший брат Ілля. Не цікавиться спортом тільки менша сестра, Даша, бо вона людина більш творча: малювати, ліпити, грати на бандурі – оце її. Батьки їх ніколи не примушували до якихось занять, давали свободу вибору – у кого й до чого душа лежить.
Чи часто нині Паша буває вдома?
Ми з ним зустрілися тиждень тому, якраз під час чергового його візиту додому. А перед тим хлопець був у рідному селі ще 5 січня. Часу на поїздки сюди більше не було – готувався до чемпіонату світу, навчався. До батьків телефонує не щодня, хоч мама і просить. А перед приїздом вона завжди ретельно випитує, коли приїдеш, чи надовго, що приготувати, бо ж усі чекають і скучають. Чи встигає у ці нечасті візити батькам щось вдома допомогти? «Стараюсь, – відповідає хлопець, – та не завжди виходить. Не щоразу і з друзями є можливість зустрітися, хочеться побути якомога довше з рідними. Звичайно, епоха цифрових технологій спрощує спілкування, та й добре, що в селі тепер Інтернет належний. Проблеми у нас були тільки коли я був у Канаді, через 10-годинну різницю у часі важче було зв’язатися: лягав спати, в Україні ж батьки якраз прокидалися. А постійна підтримка батьків і друзів дуже важлива, завжди сподіваюсь і на їхнє розуміння».
Залишилось кілька місяців навчання в університеті, опісля Паша на якийсь час планує відкласти соціологію і з головою зануритись у спорт. Скільки років таких спортивних попереду, хтозна. Ось, розповідає, у нас у збірній є харківський спортсмен Віталій Лук’яненко, йому вже сорок, він навіть робив дворічну перерву, а потім, на останніх паралімпійських іграх, повернувся і виборов золоту медаль. І всіх вразив. Отже, на роки загадувати нема чого.
Чи ладять між собою в команді: дружать чи змагаються між собою?
– Звичайно, трапляються і конфліктні ситуації, але мета у нас спільна – показати командний дух, єдність. І ми їх демонструємо. Ось, наприклад, коли повернулись із чемпіонату світу, усі як один наші спортсмени підписали листи до українських моряків, що перебувають у російському полоні. І медалі чемпіонату також присвятили полоненим українським військовим».
Отож Павло і далі тренується, гартує свій дух, а разом зі своєю дівчиною Олександрою, яка навчається на польській філології і займається репетиторством, ще й підучує англійську – без цих знань під час закордонних спортивних мандрівок просто нікуди.
Світлана Коширець
