На «фурі» по Європі: хлопець з Володимира-Волинського розповів про роботу далекобійника у ЄС
Професія далекобійника зараз одна із найпопулярніших серед українців, які шукають роботу за кордоном. Наскільки легко отримати таку роботу і потім адаптуватися до європейських умов? Чи життя “на колесах” схоже на нон-стоп мандрівку, яка дає можливість побачити найцікавіші куточки світу? Що з того, що розповідають про далекобійників, правда, а що – ні?
Своїм досвідом, набутим у цій професії, з нами поділився володимирчанин Андрій Гусюк (на знімку – справа), який уже два роки доставляє вантажі у різні куточки Європи, – пише у газеті «Слово правди» Віталіна Макарик.
– Знаю, що перед тим, як поїхати за кордон, ти попрацював на аналогічній роботі в межах України, тож для тебе усе це було не зовсім нове. Але складнощі із чимось на перших порах виникали?
– По-перше, дорожні знаки – іноземною мовою або просто незвичні для нас. Деякі з них діють лише в певні дні чи в певний час доби, і якщо не знаєш мови, то з цим одразу складнувато розібратися. Багато хто, їдучи за маршрутом уперше, занадто покладається на навігатор. Але він може завести в таку глушину, звідки без допомоги не виберешся. Це допоміжний інструмент, щоб не збитися з дороги, але основна підказка – це знаки. По карті ще можна подивитися, біля яких міст проїжджаєш, на які точки варто звернути увагу, щоб не заблукати.
– Може, користуєшся гугл-картами?
– Практично ні. Вони зручні для легкового транспорту, який їде через місто, а фури рухаються по автобанах. Але якщо більш-менш знаєш дороги, то можна обійтися без навігатора. Періодично користуюся ним, щоб дивитися, де на автобанах є затори і чи дуже великі.
– Наскільки у твоїй роботі важливе знання мови?
– Я трохи володію англійською, трохи польською, ще трішки поїжджу, то й німецьку на базовому рівні знатиму. Це допомагає. Якщо не говориш жодною, крім української, то порозумітися з місцевими жестами, в побуті, наприклад – можливо, але складно. А коли приїжджаєш на завод, ніхто з тобою панькатися не хоче. Не знаєш мови – йди звідси. Але хто має клепку в голові, той і з цієї ситуації знаходить вихід – спілкуються з допомогою гугл-перекладача на телефоні, наприклад. Зрештою, якщо знаєш саму суть робочого процесу, то зрозумієш, чого від тебе хочуть, якщо хоч трохи розумієш мову, то вже не пропадеш. Але щоб повноцінно спілкуватися, то при такій роботі самої англійської не достатньо – у Франції, наприклад, її отак масово ніхто не знає, там або французькою – або ніяк. Зараз ведеться мова про те, що німці відкриють для нас свій ринок праці. Але туди теж без знання німецької нема чого й потикатися.
– Чим іще система роботи відрізняється від того, як ти працював в Україні?
– Наприклад, трохи важко звикнути до режиму тахо. Тут абсолютно всі вантажні машини їздять з тахографом, таким пристроєм, який контролює всі дані – швидкість їзди, режим роботи та відпочинку водія. У нього вставляєш індивідуальний чіп, це твій електронний документ, на який пишеться, скільки ти проїхав за день, усі твої порушення. Без чіпа, в принципі, можна поїхати, але під свою відповідальність: якщо тебе спіймають, штраф буде величезний, і відповідати буде не фірма, а ти.
Складнощі виникають, власне, з режимом роботи. По закону ти мусиш дотримуватися чергування робочих годин і відпочинку, робити паузи. Звичайно, всім хочеться працювати більше або швидше, ефективніше. Але, розібравшись, розумієш, що тут уже чиста математика: можна прорахувати маршрут від однієї точки до іншої, час, який витрачається на дорогу, врахувати ще якісь нюанси. І скласти собі зручний графік роботи-відпочинку так, щоб не порушити визначених законом вимог, але встигнути зробити більше. По суті, сам собі стаєш логістом. Коли це вдається, працювати значно зручніше і вигідніше.
– Я чула, що, умовно кажучи, «наші» водії часто намагаються працювати понаднормово, не дотримуючись оцих-от вимог законодавства. Чому вони взагалі це роблять? Щоб більше заробити?
– Зазвичай оплата є фіксованою: скажімо, 65 євро в день. Але буває,що нараховується від кілометра – скільки наїздив, стільки маєш. Останнє і спонукає людей працювати понаднормово, без відпочинку. На деяких фірмах буває таке, що водії у рейсі там майже не сплять, хоча це серйозне порушення. Зазвичай такий підхід прийнятний на російських за походженням фірмах. Буває, власники самі спонукають до порушення закону, бо їм вигідніше заплатити штраф, але швидше доставити вантаж. Але крім того, що такий режим роботи підвищує ризик ДТП, він ще й негативно впливає на репутацію водія. Адже всі порушення фіксує електронний чіп, його термін дії – п’ять років. І якщо водій вирішить перейти з такої «нечистоплотної» фірми на кращу, то потенційний новий керівник бачитиме всі порушення – і навряд чи захоче брати такого працівника.
– Що можеш порадити тим, хто вперше їде працювати далекобійником у Польщі?
– Я озвучу якісь такі дуже елементарні речі, про які чомусь багато хто забуває. Коли вперше вибираєшся на роботу в Європу, з собою треба мати гроші. І то краще з запасом. Вони їсти не просять, а зайвими не бувають. Ліпше, коли вони в тебе лишаться, ніж якщо муситимеш голодувати до зарплати. Адже спершу на нового водія чекає стажування, яке оплачується не на кожній фірмі. Тривати воно може коли три тижні, коли й довше. До того часу, поки ти реально почнеш працювати й отримувати платню, треба якось добути.
Також слід розуміти, що їдеш не на курорт і не в готель, побут тобі ніхто не буде забезпечувати. А те, що розказує директор фірми чи рекрутер, у більшості випадків сміливо можна ділити на два. І подбати самому про свій комфорт. Було таке не раз: приїздить людина зовсім без нічого – ні ложки, ні виделки, ні постелі, ні спальника. А як ти тут жити зібрався? Найперше завжди раджу, влаштовуючись на роботу, поспілкуватися з тим, хто на тій машині їздив, і розпитати детально, що там є, що взяти з собою.
– Забезпечення побутових потреб у рейсі – це теж справа, мабуть, непроста. Маєш якісь власні лайфхаки?
– Європейські заправки і паркінги досить дружні до далекобійників і пропонують різні можливості. У Німеччині в одній з мереж заправок туалет платний 70 центрів. Але коли їх платиш, тобі видає талончик на 50 центів. Тобто похід у вбиральню коштує лише 20. Такі талончики у тій мережі заправок можеш виміняти на щось інше – на душ, наприклад, який коштує 3 євро. Або каву взяти. Це, по суті, живі гроші, тільки в талонах, і діють вони також кілька років.
Прийняти душ можна і на заводі, де завантажуєш-вивантажуєш товар, пускають без проблем. У Франції на заправках туалетом і душем можна скористатися взагалі безплатно, під заставу ключів від машини. У них навіть і паркінги біля заправок – з розвиненою інфраструктурою, крутими дитячими майданчиками. За цим стить ежспеціальна служба. Висять таблички з трьома смайликами «Чудово», «Ок», «Ніяк» – і ти натискаєш якусь із них. Коли назбирається багато позитивних відгуків, його ще якось вдосконалюють, бо це значить, що ним користується багато людей. Часто туди приїздять і пересувні точки з фаст-фудом. Це зручно, адже багатотонний транспорт пересувається лише по автобанах, вони закриті, просто так з’їхати у місто і піти в кав’ярню ми не можемо. А так на паркінгу можна перекусити.
– У яких країнах, крім Польщі, ти їздиш?
– Переважно це Німеччина, Франція, Голландія, Бельгія. Був в Угорщині за 30 кілометрів від Чопа, заїхав туди з Австрії і через неї ж повертався, у Словаччині. Був на «каблучку» Італії. Коротше, куди пошлють. Довгі рейси випадають нечасто, але вони зручні, спокійні, бо тебе зайвий раз ніхто не смикає. Ти знаєш, що сьогодні завантажився, маєш бути на місці такого-то числа – і вже розраховуєш собі час.
– Але виходить так, що ти, по суті, нічого не бачиш у тій Європі, крім дороги і заводів?
– Ні, ну чого, часом таки видає нагода побачити ще щось цікавеньке. Якщо вихідні випадають десь так, що в межах пішої доступності є якесь містечко чи якийсь природний об’єкт, то намагаюся туди піти, погуляти, подивитися. Був у прикольному місці в Німеччині, де тече гірська річечка, і вона ніби розділена на три частини. Там відділили такий жолоб для риби, щоб вона могла в природних умовах мігрувати. Також на ній поставили гідротурбіну, яка живить електрикою все місто. І є схил для байдарок, все облагороджено, обкладено камінням і дуже симпатично. Це містечко лісорубів, які традиційно сплавляли ліс річкою, і просто на воді їм встановлено пам’ятник.
Але звичайно, буває і так, що приїхав у пункт призначення – а там завод, три хати і нема куди піти. Знову ж таки, в машині ти сам собі і кухар, і пралка, за час відпочинку треба встигнути все зробити – їсти зготувати, одяг попрати. Круто, якщо хтось з колег складає компанію для прогулянки місцевими визначними місцями. Бо своє дозвілля вони проводять по-різному: хтось відводить душу з алкоголем, поки не треба сідати за кермо, хтось іде на прогулянку, хтось встигає і те, й інше.
– З фільмів і книжок виглядає так, що бути далекобійником, особливо в якійсь чужій країні – то страшенно романтично: дорога, зміна краєвидів, нові знайомства… Маю на увазі хіч-хайкерів, які їздять автостопом і зупиняють машини. Тобі доводилося їх підвозити?
– Насправді все не так красиво, як у кіно: ми ж їдемо по автобанах, там стопити не можна. В міста не заїжджаємо, а це тим, хто мандрує автостопом, теж не дуже зручно. Часом хітч-хайкери ловлять машини на паркінгах, це не так масово, та й нам не завжди по дорозі. У мене тільки раз був такий випадок, коли на паркінгу підійшли дві дівчини-мандрівниці, але нам, на жаль, виявилося у зовсім різні боки. Зрештою, вони частіше ловлять легкові машини, адже у них мета – потрапити у місто, причому якесь туристично привабливе. А ми ж переважно їдемо у промислові зони, десь на околицях. Рідко таке буває, що треба потрапити на заводик, що загубився десь у старій частині міста. Але тоді інша проблема: як проїхати своєю фурою і не розвалити людям балкони. Колега якось розповідав, що як заїхав у містечко, то власники ресторанів мусили з тротуарів столики забирати, аби дати йому дорогу…
Тож з автостопниками у мене поки не склалося. Хоча, звичайно, це був би цікавий досвід.
– А смішні історії у тебе траплялися?
– Хіба такі, з яких можна посміятися потім, коли все щасливо закінчиться. От якось завіз з одного заводу на інший не той вантаж. Найцікавіше, що його в мене прийняли, бо їм це було потрібно, але чекали його від іншого постачальника. Там багато наклалося – поспіх, неуважність і моя, і відповідальних за вантажі співробітників цих заводів. З мене спробували стягнути штраф, але я довів, що тут винні усі три сторони, тож розійшлися з ними мирно. Зараз це вже згадується як веселий випадок.
– Не шкодуєш, що подався на цю роботу?
– Ні, вона мені подобається. Я легально, в нормальних умовах працюю і можу заробляти ліпше, ніж вдома. Тут, у Польщі, ти не мусиш бути майстром на всі руки. Ти їздиш на нових машинах, які в разі поломки обслуговуються на гарантійному сервісі. Але річ не тільки в цьому.
Я люблю дорогу, вона мене не втомлює, не наганяє нудьгу. Планую працювати далекобійником, скільки буде можливість. Просто сидіти на місці уже нецікаво.
