Матінка Марія: “Не тільки у свята, а й щодня вранці пийте освячену воду, споживайте просфори, бо то святий хліб Христа”
– Не тільки у свята, а й щодня вранці пийте освячену воду, споживайте просфори, бо то святий хліб Христа, який долучає нас до повноти божественного життя у вічності, – такими слова намісниця Свято-Різдва Христового жіночого монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату матінка Марія повчає усіх, хто приходить у домову монастирську церкву Успіння Пресвятої Богородиці, де уже понад десять років звершають требні молитви.
Невід’ємною частиною літургій у храмах є просфора, а послух просфорниці має особливе значення. У цієї богоугодної справи безліч тонкощів, таємниць і сокровенного діяння – про усе це розповідає матінка Марія, котра свого часу і сама випікала по декілька сотень просфор на день – богородичних і христових, – пише Слово Правди.
У цім монастирі окрім намісниці, живуть чотири насельниці – двоє у постригу і стільки ж – на послуху. Та ще, буває, сюди навідуються паломники, котрі затримуються не на день-два, як зазвичай у інших обителях, а мешкають тут декілька тижнів, бо ласку Божу відчувають сильніше, ніж деінде – і у щирих молитвах, і у мощах святих. Також тут зцілюють душу ті, хто не має сил противитись злу і ладен віддати її лихому…
Колись у душовій мешкала…коза
Через рік, 22 березня Свято-Різдва Христового жіночий монастир Волинської єпархії УПЦ КП відзначить 15-річчя.
Наша розмова із його намісницею відбулася у невеликій, але ошатній трапезній. У ній – прості й звичні кухонні меблі, газова плитка. Посередині стоїть довгий дерев’яний стіл, який інколи використовують і як розкрійний кравецький, бо самі шиють черничий одяг. З невеликого вікна видно молодий сад зі щепами і кущами, а на підвіконні квітнуть білі орхідеї.
Жіночий монастир займає перший поверх: тут домова церква Успіння Пресвятої Богородиці, декілька келій, трапезна, санітарні кімнати і великий коридор – у нім справжня оранжерея, де, вочевидь, зібрані до сотні різних вазонів – листя на них доглянуте, мов відполіроване. Біля домової церкви розмістилася невелика крамничка, у якій можна придбати ікони, свічки, подати записки про різні життєві треби.
Другий поверх потребує значного ремонту, він не опалюється, тут сиро і чути цвіллю, отож часто відчиняють вікна, щоб провітрити від цього запаху. Віднедавна тут покладено нову підлогу і підбито стелю, а раніше все тепло з першого поверху «втікало» наверх через зогниле перекриття. Хоча і зараз у монастирі не дуже тепло, бо також економлять газ. Із часом на другому поверсі планують розмістити келії – кількість паломників усе збільшується, а їх можуть прийняти тільки п’ятеро. Звісно, на ремонт треба чималі кошти, але, як каже матінка Марія, з Божою поміччю і це зроблять, пригадавши, у якому занедбаному стані побачила це приміщення 13 років тому, відколи переступила поріг цієї обителі: довкола росли бур’яни у пояс, позаду будівлі скидали сміття, три келії були мало придатними до проживання, а у душі жила… коза.
У 25 років попрощалася з усіма родичами і друзями
Поцікавилась у намісниці, що змусило її відректися від мирського життя і як вона потрапила у Володимир? «Не ми вибираємо монастир, а Бог нас туди вибирає і зве», – відповіла і розповіла ось що.
Матінка Марія (Валентина Ігнатенко) родом з Черкащини, за освітою – інженер-конструктор. Вперше переступила поріг церкви у два роки – її туди привела прабабуся, а прагнення знайти сенс життя спонукало досконало вивчати закон Божий, устав і Святе Письмо, старалася жити за церковними канонами. У 25 років вона сповістила рідним, що має бажання піти у монастир. А перед цим, ніби невидима сила провадила її до усіх знайомих, родичів і друзів – відвідала близьких і далеких, ніби прощалася з усіма.
Але безповоротно потрапила у монастир не відразу, а лише через три роки. Полишивши рідних, матінка Марія наполегливо вивчала монаший устав та історію церкви. Все, що хвилювало і не могла зрозуміти, записувала у зошит, який завжди носила із собою, а її направляли від однієї обителі до іншої. Це були роки роздумів, душевної боротьби, монахиня їх називає пошуком.
За цей час вона відвідувала монастирі Києво-Печерської лаври, Флорівський – на Подолі, Свято-Введенський – у Києві, усі пости молилася у Свято-Михайлівському Золотоверхому, побувала у Ясинуватці, що на Кіровоградщині, а пізніше у Дубно Рівненської області, де ревно просила Господа лишити її там, де вона найбільш потрібна. І ось вона вже 13 років у Володимирі-Волинському.
Зцілення молитвами, святими мощами та щоденною працею
В обитель, де завжди дотримуються чернечих уставів, часто приїжджають паломники з усієї України і лишаються тут на певний час жити. Це чи не єдиний монастир на Волині, де це дозволять. У такі дні клопоту додається, адже миряни не завжди готові до таких перемін, хоч і хочуть їх.
Але праця і молитва зцілюють їхні тіло і душу, як і мощі мучеників і преподобних отців, а яких домовій церкві понад десяток: Святих – Варвари, Миколая, Макарія, Мойсея Угрина, Пантелеймона, Сергія Радонежського, часточки Чесного Хреста і чудотворної ікони Богородиці Холмської.
Три рази у тиждень – у понеділок, середу і неділю, священики собору Різдва Христового служать літургії. Щодня, окрім суботи, тут відбуваються богослужіння за потребами мирян. У понеділок моляться за збереження сім’ї. У вівторок просять у святої Варвари за заробітчан і тих, хто подорожу.. У середу ті, хто хворіє преклоняються перед іконами «Всецариці», цілителів Пантелеймона і Агапіта Печерського. У четвер до ікони святої Катерини йдуть молоді дівчата і жінки, які просять у заступниці доброго чоловіка чи благополучних пологів. У п’ятницю преклоняються до ікони «Неупиваєма чаша», яка зцілює від алкоголізму, наркоманії, психіатричних розладів. Щодня о 13 годині тут читають акафіст до Божої Матері про припинення військових дій. А у суботу в соборі Різдва Хрестового відправляють заупокійну літургію.
– Минулого року в монастирі більше місяця проживали жінки зі Сходу, бо мали сильну потребу в таких перемінах, – розповідає монахиня. – Разом із рідними одна з них об’їздила декілька монастирів і лише тут знайшла спокій, бо мало хто хоче брати незнайомих людей під свою опіку. Я добре розумію паломників, бо свого часу так трапилося і зі мною.
Окрім Волині, приїжджають до нас з Тернопільщини, Одеси, Дніпропетровської та Донецької областей. Хоча більшість паломників тільки на десять відсотків виконують те, що вчить устав, але, вочевидь, і цього для них достатньо. Мирський одяг вони змінюють на монастирський, зовсім не їдять м’ясних страв, щодня моляться, і звісно – виконують якусь роботу. Для них монастир – це інше життя – без розваг, без друзів і рідних, без різних спокус, тут є можливість порівняти, де краще, де спокійніше. Навіть 12-літніх дівчаток приймаємо, але за згодою батьків. У великий піст чекаємо щотижня по двоє семінаристок з Волинської православної богословської академії, які служитимуть службу, вчитимуться готувати пісні страви.
У монастирі матінка Марія є не тільки духовною наставницею для черниць і паломників. Кожної неділі, після літургії приходять до неї жінки та дівчата, щоб порадитися і розповісти те, що інколи соромляться сказати чоловікам-священикам на сповіді. Трапляється з намісницею радяться і чоловіки. Для усіх вона – духовна мати і подруга.
Божий агнець у вигляді просфори
Упродовж десяти років у монастирі випікають просфори не тільки для прихожан домової церкви, а й собору Різдва Христового. Для монахинь – це особливий послух, для прихожан – таїна. Отож, привідкриємо її.
– Хліб у храмі – символ Христа. Якщо щоденний хліб живить людське єство, то Христос через хліб небесний залучає нас до повноти божественного життя у вічності. Просфора – це приношення, з неї виймається агнець, на якому звершується літургія, – розповідає намісниця Марія, котра колись і сама їх випікала. Зараз це робить черниця Галина.
І не кожен християнин зможе з цим упоратись, бо до цієї справи треба особливий підхід, а, головне, робити це має людина церковна і благочестива, яка має чисті помисли, відкриту душу і часто молиться. У монастирях послух проскфорника вважається одним із найголовніших. Мабуть, у церкві також, бо ж літургія у Божому храмі не може бути без просфор, а без літургії не житиме церква.
У всі часи просфори випікали лише у монастирях і тільки у четвер – на спомин Тайної Вечері. Зараз, зазвичай це робить священик або його дружина у «чисті» дні. На причасті ми з Богом споживаємо з однієї чаші тіло Господнє – це і є тайна вечеря. Важливо, щоб випікали просфори у чистоті і з молитвою – до Бога, Богоматері, ангелів охоронців і святих просфорників Печерських Никодима та Спиридона. Велика грецька просфора, у якій усі п’ять просфор поєднані і відпечатані, печеться лише за бажанням священика.
Здебільшого літургія відбувається на п’яти окремих просфорах – їх є два різновиди: богородичні і христові. На христових, які бувають квадратні та круглі, зображають хрест і печатають «Ісус Христос Ніка» (ІСХС), що означає – син Божий переміг гріх. Богородичні печуть із зображенням ікони Божої Матері, яка є заступницею певного монастиря, та написом Марія.
Просфора є трьохскладова на честь святої трійці – то є борошно, вода і дріжджі. Ще борошно символізує нашу душу, вода – хрещення, а обпікання вогнем – то Божа ласка для нас.
Випікають просфори у малій трапезній: тут стоїть невелика духовка, два столи, холодильна камера, на стінах – ікони і запалена лампадка. Монахиня Галина, як і будь-яка просфорниця, все робить із молитвою на устах: і як вимішує тісто, і коли воно рухається, і коли випікає. Це праця нелегка, бо розпочинає роботу зранку і закінчує пізно ввечері. Металевими формами вирізує нижню та верхню частини.
Просфора символізує двоякість Ісуса Христа: низ – це земна, людська сутність, яка постійно «рухається», верх – стала небесна сутність Сина Божого. На верхній тонший шар тіста витісняється печатка у вигляді рівностороннього чотириконечного хреста або зображення ікони. Обидві частини змазують свяченою водою, складають разом, верх проколюють голкою, і ставлять у духовку, попередньо змастивши деко воском. Готові, трохи підрум’янені просфори викладають на клейонку і обкутують полотниною. Як вистигнуть, ховають їх у морозильну камеру на зберігання. За день у монастирі випікають до 500 просфорок. Якщо замовлень на них більше, а їх буває до тисячі, то розпочинають пекти ще у вівторок.
Цікаво, що раз у рік у монастирі випікають артоз – він знаходяться у церкві впродовж світлого тижня. За формою артос нагадує паску, але пісну. Його випікають з такого ж тіста, як і просфори, але вимішують ще тугіше. Артос невеликими крихтами їдять протягом року аж до наступного світлого дня – Христового Воскресіння.
Тетяна Адамович.
