«Грати у Суперлізі – правильний крок»: уродженець Володимира капітан команди «Старий Луцьк» розповів про чемпіонат з баскетболу, період поразок та друга у полоні

Володимир Коцько – без сумніву найяскравіший гравець «Старого Луцька» у цьому сезоні. Недарма тренерський штаб зробив його капітаном команди, коли клуб покинув багаторічний лідер, непересічна особистість для волинського баскетболу Едуард Федчук. Попри не зовсім вдалі результати команди, новоспечений капітан після першого кола потрапив у Топ-3 скорерів Суперліги. А в останньому баблі у Черкасах «Старому Луцьку» нарешті вдалося перервати десятиматчеву програшну серію.

Перед домашнім баблом Інформаційне агентство Волинські Новини вирішило поспілкуватися з Володимиром Коцьком, розпитавши його про передсезонну підготовку, перехід до “Політехніки” Едуарда Федчука, атмосферу в команді під час програшного періоду, його неймовірне влучання з власної половини, зарплату, а також полоненого друга-азовця Владислава Оксенчука.

Я хотів записати цю розмову ще наприкінці грудня. Але ми з тобою порадилися й вирішили перенести на час, коли команда виграє. У тебе й хлопців трохи відлягло після двох перемог в Черкасах, як зараз настрій у команді?

Так, хотілося поговорити на позитивних емоціях, адже ми не перемагали ще з першого баблу. У Черкасах виграли дві гри з трьох, хоча я вважаю, що ми мали перемагати в усіх. З “Черкаськими Мавпами” трішки не впоралися у захисті з їхніми лідерами – американцями та Липовцевим. Із “Запоріжжям” гра також ішла не за нашим сценарієм, але своїм захистом у другій половині вигризли перемогу, яка нам була дуже потрібна і з погляду турнірної таблиці, і в плані психологічної впевненості.

Коли готувався до інтерв’ю, то фактично не знайшов жодної інформації про твою біографію. Знаю лише, що ти з Володимира. Як потрапив до Луцька та як почав захоплюватися і займатися баскетболом?

Так, я родом з Володимира. До одинадцяти років займався футболом, але потім закинув і в дванадцять почав грати у баскетбол. Тоді я був дуже захоплений, дивився багато відео з НБА та тренувався сам. Також у нас двічі на тиждень відбувалися тренування, які проводив Паров Валентин Васильович. Він був старенький, давав нам м’яча, і ми щось собі там кидали. В дев’ятому класі я потрапив на обласні змагання. У Володимирі був лідером, грав доволі непогано. Після цього мене запросили навчатися на 10-11 класи до Луцька у правознавчий ліцей, де я жив та тренувався. В мене стало виходити і так я в Луцьку вже близько десяти років. Спочатку це був “Волиньбаскет”, а в 2017 році – “Старий Луцьк”.

Ти сказав, що дивився відео з НБА в дитинстві. Коли я малим займався футболом, всі хлопці хотіли повторити трюки Роналдіньйо. Гра яких баскетболістів вплинула на тебе, хто тобі імпонував?

Моїм кумиром завжди був Аллен Айверсон. Він мав дуже скромні фізичні дані, але був одним з найкращих баскетболістів НБА, завжди входив у топи скорерів. Його гра дуже подобалася вболівальникам, мені зокрема. На нього і його кросовери дивилося багато молодих гравців. З баскетболістів, які грають сьогодні, подобається Дем’єн Ліллард з “Портленда”, звичайно ж, це і Стефен Каррі з його неймовірними кидками.

Під час інтерв’ю з Дмитром Швагринським ми міркували, що буде з баскетболом в Україні після війни, тоді про відновлення чемпіонату навіть не йшлося. Нині Суперліга наближається до екватора. Коли після початку повномасштабної війни чемпіонати зупинили, ти вірив, що наступний сезон відбудеться, а “Старий Луцьк” виступатиме у Суперлізі?

Коли розпочалася повномасштабна війна, усім було не до баскетболу, ми переживали за рідних. У середині літа почала з’являтися інформація, що чемпіонат буде, і складатиметься він з двох ліг – Суперліги та Вищої ліги. Адже зрозуміло, що через війну стало менше команд, та й фінансування зменшилося. Наприкінці літа нам сказали, що ми гратимемо в Суперлізі, почали збирати гравців. Відтоді я вже став тренуватися, хоча літом підтримував фізичну форму, граючи у стрітбол. Мені важко без спорту. Звичайно, що Суперліга дуже ослабла, якщо порівнювати з минулим роком. Насамперед на це вплинуло фінансування. Лише зараз в чемпіонат прийшли два легіонери зі США, до цього у складах команд були лише українці. Водночас багато топових українських гравців виїхали за кордон, також це зробила молодь, яка мала таку можливість.

Поговорімо про передсезоння. Команду покинула низка лідерів, серед тих, хто пішов, і Едуард Федчук. Як ти дізнався і сприйняв цю інформацію? Едик сам сказав усім чи це було озвучено на тренуванні?

Так, багато провідних гравців покинули команду: і Унгурян, і Юрченко, і Федчук. Для мене перехід Едика став неочікуваним, адже він почав готуватися до сезону з нами. Але я нічого не маю проти цього, це його рішення. Можливо, йому в Львові запропонували кращі умови. Це життя спортсмена, кожен хоче для себе кращі фінансові умови. Можливо, він хотів іншу роль в команді. У переході Едика до Львова не бачу нічого такого. Не думаю, що це погано для нас, адже до Луцька приїхали інші хлопці, більше ігрових хвилин отримують молоді гравці, вони можуть вийти на більші ролі в команді.

Коли Едик пішов, тренерський штаб зробив тебе капітаном, хоча раніше відбувалися вибори. Як на цю новину відреагували ти і твої партнери по команді?

Для мене це стало трішки неочікуваним, але я в команді з першого року її існування, тому, напевно, це логічне рішення тренерів. Звичайно, в команді є також Діма Швагринський, який у клубі також з самого початку. Але він потрохи почав відходити від баскетболу, влітку в нього була інша робота. Йому важко поєднувати роботу з баскетболом. Він починав сезон з нами, але останній бабл пропустив. Не знаю, як буде далі. Зараз капітанські функції виконую я. Це не лише гра на майданчику, але й спілкування в роздягальні, підтримка морального духу команди.

Володимир Журжій перед сезоном казав, що ти також мав пропозиції, аби покинути “Старий Луцьк”. Що це були за команди і чому таки вирішив залишитися в Луцьку?

Зі мною ні з тренерів, ні з менеджерів інших команд напряму ніхто не зв’язувався. Були певні здогадки, можливо, десь на тренерів виходили. Але ще з початку сезону я сказав тренерам, президенту клубу, що буду в Луцьку.

Ми вже згадали, що команду покинули низка лідерів, натомість прийшла молодь. Очевидно, що команда в минулому сезоні була сильнішою. Зараз “Старий Луцьк” іде сьомим у турнірній таблиці. На твою думку, чи варто було у цьому сезоні заявлятися на Суперлігу, навіть таку ослаблену, якщо порівнювати з останніми сезонами, чи все ж варто було провести ще один сезон у Вищій лізі?

Переконаний, що рішення грати в Суперлізі було правильним. Багато гравців не виступали на такому рівні, зокрема я. Так, я грав за “Волиньбаскет”, але ще був не на тих ролях. Тому класно, що є можливість отримати ігрові хвилини у Суперлізі, адже це величезний досвід. Є багато гравців, які вже грали у Суперлізі в минулих сезонах. Зіграти проти них круто і для мене, і для молодих гравців. До того ж, Вища ліга дуже впала в рівні. БК “Рівне” за складом міг грати у Суперлізі, тому, я думаю, в них узагалі не буде проблем з перемогою у Вищій лізі. Сенсу йти у Вищу лігу, щоб за сезон зіграти дві-три серйозні гри, не бачу. Та й тури там відбуваються раз на два-три тижні.

Звичайно, нам хотілося б бути вище в турнірній таблиці. У багатьох іграх, в яких ми мали вигравати, програвали то в овертаймі, то через брак досвіду та як наслідок – погані рішення. Але попереду ще два кола. Протягом цих двох тижнів ми працюємо над функціональною готовністю. Будемо старатися перемагати, зокрема в двох найближчих домашніх іграх зі Львовом та Одесою.

Команда доволі вдало стартувала, здобувши дві перемоги у першому баблі, але далі до нещодавнього баблу в Черкасах були лише поразки. Що під час цього періоду відбувалося в команді, як тренери та партнери реагували на серію без перемог?

У першому баблі команди вкатувалися в сезон, у них прийшло багато нових гравців, зокрема Черкаси змінили половину складу. В наступних баблах ми хотіли продовжити перемагати, але у багатьох іграх трішки не вистачало до перемоги. Звичайно, що десять поразок поспіль, – це морально важко і для хлопців, і для тренерів. Але ми вийшли з цієї ситуації і рухатимемось далі на позитивних емоціях.

Наскільки на результати команди вплинула нова система чемпіонату – бабли? Адже тут кожного ігрового дня новий суперник. Натомість в минулому сезоні були спарені тури: навіть якщо ви програли першу гру, то наступного дня, краще розібравши суперників, могли перемогти.

Так, грати три поспіль матчі з різними командами дуже важко. Такий формат я взагалі не пам’ятаю, можливо, ще в Першій лізі колись було щось подібне. Ти правильно кажеш, що сьогодні ми зіграли гру з однією командою, а наступного дня вже інший суперник. Багато часу на розбір його гри немає. Цей формат набагато важчий, якщо порівнювати з минулим сезоном. Торік ми грали першу гру, потім робили перегляд матчу, обкатали, зробили певні висновки й наступного дня грали з тією ж командою. Тому бабли – це новинка для гравців.

До того ж, три гри за три дні важко зіграти у фізичному плані. Багато хлопців, які приїхали на початку сезону, були не в оптимальній формі, у деяких гравців дається взнаки солідний вік. Ці всі фактори вплинули на результат. Але всі команди в однакових умовах, тому ми не маємо причин на щось нарікати.

Попри такі результати, “Старий Луцьк” мав доволі непоганий вигляд у першому матчі з лідером Суперліги “Будівельником”. Але особисто для мене найприкріші поразки цього сезону – перший матч проти «Політехніки» та домашня гра з “Київ-Баскетом”, коли ти закинув з власної половини. Пригадай ті кілька секунд, що ти тоді думав?

Я взагалі вважаю, що цю гру ми не мали доводити до овертайму, адже вигравали протягом усього матчу. Якщо не помиляюся, за дві з половиною хвилини до сирени після четвертої чверті було +7. Але кілька неправильних рішень насамперед у захисті – хлопці не помінялися – дозволили забити киянам легкі трьохочкові й довести гру до овертайму. А в овертаймі була тягучка, кидок Мусієнка за секунди до сирени… Мені віддали пас, а я просто кинув – і залетіло. На тренуваннях часто таке забиваю. Звичайно, емоції були дуже позитивні, напевно, це сподобалося нашим фанам, які могли бути присутніми, та вболівальникам перед моніторами. Але я розумів, що в Суперлізі багато відеоповторів, і цей кидок можуть не зарахувати через закінчення часу. На повторі помітно, що не вистачило якихось сотих секунди. Дуже хотілося, щоб це був базер, і ми виграли. Найголовніше, що баскетбол, зокрема такі моменти, дарує людям позитивні емоції у час війни.

А якщо говорити про “Політехніку”: ці матчі були для “Старого Луцька” особливими, зважаючи, що нині кольори політехів захищає Едуард Федчук, а також твій колишній партнер Юрій Крамар?

Звичайно, це додало принциповості протистоянню. Адже й Едик перейшов туди перед початком сезону, іншим нашим гравцям також пропонували переїхати у Львів. Тому зараз це наш принциповий суперник. До того ж, львів’яни наразі мають не набагато більше перемог, ніж ми. У першій грі ми мали перемагати. У другій грі також вели +7 після першої половини, а потім пішов спад, вони забили швидкі м’ячі і в підсумку перемогли. Наступного тижня будемо намагатися взяти реванш.

Чи спілкувалися з Едиком до або після ігор, ділилися враженнями?

З Едиком ми завжди добре товаришували, зараз також у хороших стосунках. Можемо зателефонувати один одному, поговорити. Однак на майданчику ми – суперники.

Поговорімо трішки про твою гру. У новому сезоні ти отримав не лише капітанство, а й нову позицію. Чи вже призвичаївся грати першим номером?

На першому номері я грав і в юнацьких, і в аматорських лігах. У “Старому Луцьку” спочатку грав другого номера, оскільки першого грав Едик. Але в багатьох іграх я грав на позиції першого номера, зокрема й у минулому сезоні. Для мене це не відіграє великої ролі. Звичайно, інколи хочеться зіграти з позиції атаки, щоб хтось вивів м’яч, а я завершував. Але якщо зараз тренери мені кажуть грати на першому номері, то значить, це необхідно. Щодо моєї гри, то останній бабл я провалив, у мене трішки пішов спад, напевно, ще з баблу в Львові.

Чому, на твою думку, стався цей спад, на це вплинула втома, адже нерідко у цьому сезоні ти граєш фактично увесь матч, чи тебе стали більше розбирати суперники?

Це гра, кожного матчу ти не можеш видавати свої максимальні показники. Можливо, й суперники стали більше розбирати мою гру та краще захищатися, адже бачили, що я забивав найбільше в команді до цих баблів. В атаці я створював багато і для себе, і для партнерів. Ми почали грати дабл, на пікенролах. Я стараюся перебудувати свою гру, шукати партнерів, коли на мені по два гравці, але це нелегкий і не надто швидкий процес. Зараз є два тижні, щоб трішки переосмислити свої дії та проаналізувати помилки, аби принаймні вийти на ті цифри та той рівень, які були на початку сезону та які від мене очікують тренери і вболівальники нашої команди.

Помітив, що інколи ти маєш проблеми зі штрафними, не докидаючи до кільця – це хвилювання? Мені здається, що тобі легше забити після якогось ефектного проходу, ніж з лінії.

Так, у мене є проблеми з цим елементом. На тренуваннях забиваю штрафні з нормальним відсотком. В іграх є психологічний тиск. Але я буду над цим працювати, можливо, зміню техніку кидка. Потрібно покращувати відсоток влучання зі штрафних, адже розумію, що суперники бачать мій відсоток влучань, починають агресивніше грати проти мене, фолять. Фактор штрафних може відкрити для мене нові можливості. Коли суперники будуть розуміти, що я забиватиму більшість кидків з лінії, в мене буде ставати більше свободи на майданчику. Для себе я це розумію, тому й працюю над цим.

Після однієї з ігор ти на правах капітана сказав, що команді не вистачає ротації. Спираючись на ці твої слова, хочу поставити два запитання: як ти будуєш стосунки з партнерами по команді, чи вони не ображаються після таких заяв та чи потрібне команді підсилення?

Думаю, на таке не варто ображатися. Коли я був молодим гравцем, мені говорили те саме. Зараз ми взяли в задню лінію Алтухова, який допомагає на першому номері. В останніх матчах, коли у мене не йшла гра, він нам дуже допоміг. У матчі з “Говерлою” я сам хотів сісти на лаву запасних, тому що в мене нічого не клеїлося ні у нападі, ні в захисті. Але командні взаємодії потрохи виходять на інший рівень, ми більше розуміємо один одного, хлопці додають у своїй грі. У нас є проблема з високими, розраховуємо на Макса Дейну, щоб він додав у своїх фізичних кондиціях. Знаємо, що він може грати на хорошому рівні, як мінімум, допомагати команді. І я, і тренери працюємо над тим, щоб він більше ішов під кільце. Прогрес вже помітний, адже він збирає на собі фоли, забиває з-під кільця. А на початку сезону любив побігати біля трьохочкової лінії. Щодо нових гравців, то, наскільки я знаю, підсилення не планують. Але ми будемо старатися перемагати і без цього за рахунок своїх гравців, того ж Макса Дейни, Іллі Бедлінського, який видав кілька хороших ігор. Для усіх баскетболістів це великий шанс.

Помітив, що під час домашнього баблу ти багато кричав на партнерів, оскільки вони забували комбінації і не там розташовувалися на майданчику…

Ми постійно повторюємо комбінації на тренуваннях, вводимо нові. А ті, які не проходять в матчах, забираємо з плейлиста. Тому хлопці не так губляться, як на початку сезону. Хоча і досі є партнери, які туплять в комбінаціях, але і з ними ми працюємо.

Кого з партнерів можеш назвати другом, з ким найбільше спілкуєшся?

Найбільше спілкуюся з хлопцями, з якими грав раніше, – з тим же Максом Дейною, з Дімою Швагринським у хороших стосунках, Сашею Прозапасом. Але й з хлопцями, які приєдналися до команди, в мене теж хороше спілкування.

Ти вже сказав, що Діма Швагринський не тренується з командою, знаю, що Олександр Коровяков також приїжджає лише на ігри. Наскільки це впливає на взаємодію на майданчику та атмосферу в роздягальні?

Так, з нами ще не тренується Олександр Коровяков, приїжджаючи на ігри. Але у нього великий досвід, який він передає нам. В останній грі він дуже допоміг нам у захисті. Лише на досвіді перехопив кілька м’ячів у важкі для нас хвилини і забив важливий трьохочоковий. Звичайно, його фізичний стан не той, що десять років тому, коли він грав за “Волиньбаскет”. Але все одно він ще може вийти на кілька хвилин та відіграти на непоганому рівні.

Не дуже люблю запитувати про гроші, але професія та читачі мене зобов’язують це робити. Капітану “Старого Луцька” вистачає на життя?

На життя, напевно, вистачає (сміється, – О.З.). Але, як і кожній людині, хочеться заробляти більше. Однак у час, коли в країні йде війна, гріх на щось нарікати.

Я не буду запитувати тебе точну суму зарплати, ти все одно не скажеш. Це тисяча доларів, більше/менше?

Бувають різні місяці. Президент клубу може щось додавати гравцям після хороших ігор. Хоча зараз премій немає, на відміну від минулого сезону.

Не знаю, чи ти стежиш за УПЛ. Наприклад, у “Вересі” найнижчі зарплати, але круті премії за перемогу…

Так, я знаю про це. На початку сезону вони вигравали, а коли результати погіршилися, то почали скаржитися й просити премію за нічию. Звичайно, у футболі зовсім інші зарплати, ніж в баскетболі.

Ким ти став би, якби не баскетбол?

Улітку в мене було інше джерело доходу, адже сезону не було, і, відповідно, клуб не платив зарплату. Я не буду афішувати, що саме робив.

Можливо, хобі якесь маєш?

Так, я стежу за криптовалютою. Не скажу, що дуже в це вникаю, але трішки працював з цим.

Ти не дуже активний користувач соцмереж, останній твій пост в Instagram був у жовтні минулого року. Як часто тобі пишуть вболівальники і чи прилітає хейт?

Дуже багато писали після кидка у матчі з “Київ-Баскетом”. Не скажу, що після кожної гри, але доволі часто пише молодь, наприклад, коли я непогано зіграв чи зробив якийсь хайлайт. Хоча у соцмережах, зокрема в Instagram, я нечасто публікую фото. Водночас розумію, що це потрібно робити, адже медіа зараз на зовсім іншому рівні, ніж колись. Багато людей живуть просто за рахунок Instagram. Плюс потрібно популяризувати баскетбол, можливо, після свят почну робити більше сторіс, закидати якісь публікації. Але також потрібно мати міру, адже не все зараз можна закидати, наприклад, фото з якогось відпочинку. Я вважаю, що закидати фото з бару під час війни не зовсім доречно. Здебільшого публікую у себе в сторіс щось про війну або про свого друга-азовця Влада Оксенчука, який досі в полоні, аби нагадати, що ще багато наших воїнів перебуває там.

Як ти познайомився з Владом? Наскільки знаю, він не військовий.

З Владом я познайомився у десятому класі, він займався легкою атлетикою і також приїхав навчатися у ліцей. Два роки ми жили в одній кімнаті, можна сказати, їли з однієї тарілки. На першому курсі університету разом орендували квартиру. Ми були дуже близькими друзями. Він навчався на фізкультурному у ВНУ, а я перед тим – в Академії рекреаційних технологій та права, вступивши у ВНУ на п’ятий курс. Якщо не помиляюся, на четвертому курсі він вирішив для себе, що хоче піти в “Азов”, хоча ще нікому про це не говорив. Він поїхав у Київ, з ним на місяць зник зв’язок, наскільки я розумію, це був період курсу молодого бійця, коли в них забирають телефони. Потім він сказав, що переїжджає в Маріуполь, де базувався “Азов”. Він там і був протягом усього цього періоду. Перед початком повномасштабної війни я з ним переписувався, адже вже була інформація від розвідки, що росіяни можуть піти. Він також казав, що, найімовірніше, щось буде. Ще будучи на “Азовсталі”, він виходив на зв’язок. Коли він потрапив в полон, то останнього разу зв’язувався з рідними після подій в Оленівці.

Таких добрих людей, як Влад, я знаю дуже мало. Він вірний друг. Я переконаний, що багато воїнів, які йдуть на війну добровольцями, – це хороші люди, патріоти своєї країни.

Наскільки розумію, ти був ініціатором того, що перед виходом на один з матчів “Старий Луцьк” одягнув футболки з портретом Влада на його підтримку та на підтримку всіх полонених?

Багато хлопців з команди знають Влада, адже він приходив фактично на усі ігри до того, як переїхав у Маріуполь. Він і сам непогано грав у баскетбол, завжди тренувався зі мною в ліцеї. Активність у медіа зараз дуже важлива. Того ж Хіміка з “Азова”, про якого росіяни говорили, що він чи не найбільший нацик, вже повернули з полону, а він дуже медійний. Можливо, ця медійність і те, що ми не забуваємо Влада, допоможе йому швидше повернутися додому. Дуже на це сподіваємося, але розуміємо, що азовців міняють вкрай важко, фактично в останню чергу. Під час обміну окупанти використовують азовців як козир. Як мені відомо, Влад вже не в Оленівці, а десь у росії.

Ми з тобою говоримо про патріотичних волинян, щодня бачимо десятки новин у стрічці, як багато з них віддають життя за нашу свободу. Натомість є такі волиняни, як Толік Тимощук, який свого часу був капітаном збірної України, обвішувався жовто-блакитними стрічками, а зараз сидить в росії. Нещодавно він таки заговорив, сказавши, що не відчуває різниці між українцями та русскими, а у війні нє всьо так адназначьна. Як ти ставишся до його слів та до нього загалом?

Так, усі ми знаємо, що він з Волині, і як тут люблять Україну. Усім зрозуміло, що в нього було достатньо грошей, аби не їхати в росію після 2014 року. Але той же Ракицький, який грав за «Зеніт», та Воронін, який тренував московське «Динамо», одразу ж покинули росію після початку повномасштабної війни. До них були і, напевно, є запитання від суспільства, але вони показали хоч якусь гідність. Я не знаю Тимощука особисто. Але навіть Артем Федецький, який з ним товаришував, послав його та не розмовляє з ним. Вважаю, що з його можливостями він міг показати себе з іншого боку, виїхати з росії, сказати, що всі ці роки був неправий, та жити десь у Європі. Можливо, на нього дуже вплинула пропаганда. Але я переконаний, що все залежить від людських рис. Він просто полюбив русскій рубль. Натомість його тато тут в теробороні.

Зараз ми сидимо з тобою в порожньому залі. Наскільки тобі бракує вболівальників на домашніх іграх?

Так, зараз на трибунах під час матчу присутні лише рідні. Вболівальників дуже бракує. Протягом останніх кількох років на принципових матчах зал був забитий вщент. Це відіграє велику роль, адже наші вболівальники завжди гнали нас вперед. Мені і партнерам дуже не вистачає підтримки, адже в Луцьку завжди збиралося багато людей. Думаю, на Суперлігу їх приходило б ще більше. Навіть ті самі концерти людям можна відвідувати. Можливо, згодом якийсь відосток уболівальників будуть пускати і на спортивні події. Нещодавно я читав про ініціативу президента «Вереса», який запропонував це зробити. Я також за, для нас це було б супер. Звичайно, важливо, щоб було бомбосховище, аби у разі тривоги люди могли сховатися. Сподіваюся, що Міністерство спорту таки дасть дозвіл. Але усі ми знаємо про ситуацію в країні, що може прилетіти куди завгодно, що показали недавні жахливі події у Дніпрі. Всі українці в скорботі разом з усіма дніпрянами. Русскі показують, що вони терористи.

Яка зараз твоя баскетбольна, а може, й не баскетбольна мрія?

Зараз мрія одна – щоб війна закінчилася нашою перемогою. Я дякую усім воїнам, які захищають Україну. Завдяки їм у спортсменів є умови, щоб тренуватися, прогресувати та грати.