Євген Кліндухов: “Правда завжди мур пробивала і буде пробивати”

Коли я, журналістка «БУГу», звернулась із проханням про інтерв’ю, Євген Павлович не роздумуючи відповів ствердно. Прийшовши  у просторий кабінет-вітальню історії України, розмова набула тривалості та різнобарв’я.

Коротка біографічна довідка

Кліндухов Євген Павлович – викладач історії, спеціаліст вищої категорії, старший викладач Нововолинського ВПУ №1, Відмінник освіти України, краєзнавець-дослідник, активний учасник і один з керівників українського просвітницько-культурного і національного відродження у м. Нововолинську в 1990-2000 рр., депутат Нововолинської міської ради (2002-2006 рр.), автор книг про історію училища, людина демократичних поглядів.

– Яке значення, в контексті сьогодення, має Акт злуки 1919 року?

– Акт Єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року був суттєвим і в минулому й лишається актуальним сьогодні. Ця ідея об’єднання і створення соборної України, на жаль, була проголошена  лише декларативно. Чому це не було втілено в життя, це інше питання, на яке є багато причин, як внутрішніх так і зовнішніх.  Та все ж ця подія відіграє значну роль у свідомості українців заходу та сходу у своєму прагненні до єдиної держави. Особливо актуально це сьогодні, коли зовнішній агресор в особі Путіна і Росії прагне посіяти розбрат серед українців,  посварити східняків та західників,  центральну частину України із півднем, щоб знищити соборну Українську державу. Сподіваюсь, що у наших громадян різних поколінь,  вистачить розуму та сили розібратися та не допустити  розділення і стати на сторону будування сильної незалежної країни. В цьому запорука подальшого успішного життя України.

– Існує думка, що мешканці Сходу та Заходу завжди були ментально різні, а Україна є цілісна лише територіально, в думках й серцях мешканців вона лишається роз’єднаною. Якщо підтримувати таке твердження, то чи можна говорити про соборну Україну як таку? І чи підтримуєте Ви таку думку?

– Перед Вами сидить людина із російським прізвищем, бо мій батько родом із Рязанської губернії. Так трапилось, що у 1937 році його багатодітна сім’я переїхала до Москви. Я ж народився вже на Волині у смт. Локачі й можна сміло казати, що я вважають російським українцем, але по духу, по словах та вчинках я – українець. Моя мати вже волинянка,  саме від неї мені передався той справжній український дух. 1981 року я прийшов працювати в училище, тут не було ні історії навчального закладу ні атрибутики, воно було безлике, хоча тут працювали розумні  люди із різних регіонів України. Я задався метою створити паспорт для ПТУ, спочатку написати його історію потім створити атрибутику, це було також потрібно для об’єднання працівників із різник куточків України. І треба сказати, що в якій мірі мені це вдалося, бо кожен хто приходив сюди , дякували і казали, що тут пахне справжньою Україною. І цей кабінет в якому ми находимось, один із не багатьох, який є освячений, це теж не мало важливо.  Я вважаю, що як і раніше так і тепер людей ділять політики, і зараз вони цим провокують суспільство, виконуючи  замовні  не далекоглядні плани певних осіб. Спекулюють назвами, далеко не розуміючи їх значення. І якби ці патріоти-бандерівці не стояли б на смерть за наші східні території, ситуація була б зовсім іншою. Я вважаю, що люди які живуть і на Сході і на Заході все ж хочуть жити в Україні. А влада потрібно переходити від слів до діла, щоб змінити ситуацію на краще, хоча люди теж не повинні сидіти склавши руки, починати із маленького – із міста, села чи вулиці. Я оптиміст і вірю в краще майбутнє своєї країни, в якій будуть жити і процвітати наші діти та внуки.

– Кожного дня бачимо, що ситуація не йде на краще – більшає пострілів, більшає жертв. У деяких мимоволі виникає думка, чи не роз’єднається знову Україна?

– Якби ці хлопці, які боронять нашу незалежність, не вірили в краще і в те, що перемога на нашій стороні, вони б ставали дезертирами. Але вони сьогодні стоять і будуть стояти на смерть, бо  знають,  що «з нами правда», як казав Філарет. І навіть будучи пораненим, і перебуваючи на лікарняному ліжку, бійці знову бажають повертатися на поле бою. Як писала Леся Українка «без надії таки сподіваюсь», вони теж сподіваються на краще, але з надією. Вірмо у перемогу!          Сьогодні українці підняли волонтерський рух, воїнів підтримує світова громадськість, сьогодні відроджуються світові цінності. Тому ми будемо єдині, а смерть наших Героїв не буде марною.   У кожен період своєї історії українці знаходились за крок до здійснення державності, але завжди на заваді ставали вороги.  Я вважаю, що наш люд, який вистраждав незалежність не має права упустити цю можливість сьогодні.  Якщо ні, то за цим – ніщо. І ми не маємо права ганьбити тих достойників, які боролися протягом століть на незалежність. Ті, хто зараз на передовій це не просто герої, це люди, про яких буде писати ще не одне покоління істориків.

– Як історик, як вважаєте чи можливо уже зараз написати історію про події на Майдані на Сході і зробити це так, щоб вона звучала об’єктивно. І чи робити це потрібно уже зараз, по гарячих слідах, чи все ж залишити лишити час для усвідомлення цих подій. Є багато фактів в нашій країні, коли нашу історію намагалися вкрасти а нас зганьбити, і яскравим прикладом є «братній» народ москаль. Адже не існує великої імперії без великої історії, якої в них не було і не могло бути, яку вони «здерли» в нас. Як не наступити на ті ж граблі? І як гідно інформаційно воювати сьогодні?

– З власного досвіду скажу, що перед тим як приступати до написання книги – довго виношую задум. Але вважаю, що в Україні – як на регіональному, так і на державному рівнях –  є достойні розумні творчі люди, які можуть за це братися. Щоб збудувати міцний будинок, потрібно хороший фундамент, так само починається робота над твором. Якщо говорити  про інформаційну війну, то найвагомішою помилкою є те, що коли нас звинувачують ми починаємо оправдовуватись, а повинно бути навпаки – робота на випередження. А для цього – залучити потенціал фахівців, не спекулювати назвами, не підмінювати понять і бути українцями. Ще дуже важливо, і це ми бачимо на прикладі нинішнього президента, не обіцяти того, що не реально виконати, бо на цьому можна спекулювати, що і роблять його вороги. В іншому випадку невиконані обіцянки призведуть до третього майдану. Я був на першому Майдані 2004 року, в мене була бойова дружина – 30 людей, і вони готові були покласти життя за Ющенка, а він виявився зрадником, який використав владу тільки для себе. Якщо Порошенко піде цією ж дорогою, його чекає ганьба і революція.

– Після Євромайдану страшно подумати –  яким буде наступний Майдан, адже про це говорять не одиниці. В чому проблема нашої нації, і коли закінчиться боротьба за  незалежність?

– Ми страшно довірлива та терпелива нація, і цим ми програємо. І якщо сьогодні не буде суспільних прозорих ЗМІ, не буде контролю над діяльністю влади, не буде активної громади – нічого не зміниться. Знаю по власному досвіду, будучи депутатом міської ради і говорячи правильні речі мої колеги мене підтримували, але поза залою і поза публікою і на цьому все завершувалось. Ось ця позиція «моя хата скраю» заведе нас у глухий кут, змінивши таку реальність на свідому небайдужу позицію ми переможемо самих себе, а тоді і всіх наших противників.

Взявшись за написання книги ти береш на себе відповідальність, і так має бути в житті і в кожній справі, люди не повинні боятись брати відповідальність на себе.

Наступним кроком має стати подолання адміністративно-командної системи управління яка ще до цих пір існує у нашій країні , інакше ми будемо тупцювати на місті.

Нездоланними і Незалежними нас зробить дотримування і виконання основних національних цінностей: вірність суверенній Україні та її народові; патріотизм, готовність до захисту Батьківщини та її розбудови; почуття національної свідомості та гідності; історична правда поколінь та їх зв’язок; шана до рідної мови та національних символів і традицій; національна і духовна єдність; повага до конституції України, законів та органів державної влади; культ національної свободи, правди, демократії людини; дбайливе ставлення до людини, національних багатств рідної природи.

На такій патріотичній ноті завершуємо наше інтерв’ю і йдемо на екскурсію національною вітальнею-кабінетом історії України ВПУ №1.

Оля Івашко, інтернет – видання “БУГ”