Сергій Духницький: Росіяни вкрали в нас нашу землю, але ще не забрали наші життя
Депутат Любомльської міської ради, голова Любомльської міської організації ВО «Свобода» Сергій Духницький – один з багатьох українців, які нині захищають нашу землю від російського агресора на Сході.
Про службу в лавах українського війська, своє ставлення до мобілізації, обов’язку захищати Батьківщину та враження від подій останнього року журналістам вдалося поспілкуватися з ним під час короткострокової відпустки, – пише видання «Вголос»
Сергію, розкажи, як для тебе розпочався шлях до лав Збройних сил України?
Усе почалося рік тому. Приїхавши після повалення режиму Януковича з Революції гідності, я записався добровольцем у військкомат. Уже тоді відчував, що над Україною нависають хмари і нам загрожує вторгнення з боку Росії. Події тоді розвивалися дуже стрімко, і мої передчуття, на жаль, справдилися.
Повістку в армію отримав під час третьої хвилі мобілізації. Тож 1 вересня, коли мій син пішов в університет, а донька – в школу, я потрапив в армію. Вже півроку служу у Збройних силах України.
Коли дізнався, що тебе мобілізують, як відреагував на це?
Я ні хвилини не вагався, чи йти мені, чи ні. Але усвідомлював, що війна з Росією буде рано чи пізно. Якщо не я, то хто тоді?
Ті ж, хто агітує проти мобілізації, мають розуміти, що цим самим вони наближають прихід ворога до себе додому. Це свідома чи несвідома робота проти власної країни. І Путін задоволено потирає руки від цього. Росія зупиниться там, де ми їй це дозволимо. На Сході українські солдати відстоюють від ворога всю Україну – і Волинь зокрема, а не лише Донбас. Вдячний своїй дружині, яка підтримує мене та розуміє.
Де проходиш службу?
Службу проходжу в 24-й механізованій залізній бригаді імені Данила Галицького. Я 92 дні пробув у Луганській області, біля Бахмутської траси. У січні там були запеклі бої за блокпости, зокрема за відомий 31-й блокпост.
У нашій бригаді служать солдати з різних областей, але переважно – із Західної та Центральної України. Є також і не українці за національністю. Духом, який панує в частині, я задоволений.
Як нині стан із забезпеченням війська?
Попри виділення чималих коштів у бюджеті, забезпечення з боку держави досі недостатнє. Це не секрет, що ситуацію рятують волонтери.
Зброї в нас вистачає, хоча вона переважно стара. А ось проблема з людьми та кадрами вагоміша. Воювати можна навіть силою духу. А от знайти хороших командирів, військових фахівців нелегко. Треба когось замінити, а поміняти немає на кого. Це наша головна проблема. Влада ставилася до армії як до чогось непотрібного. А тепер, коли настав скрутний час, ми пожинаємо плоди цієї бездарності й безвідповідальності.
Є чимало нарікань на дії Генштабу. Як ти можеш оцінити їх як рядовий солдат, який перебуває на лінії фронту?
На передовій немає часу думати про дії Генштабу, рішення командування. Не аналізуєш. Думаєш про те, як вижити. Втім, коли перебував на фронті, мене ніколи не полишало відчуття, що ворог накопичує сили і готовий іти вперед, тоді як тактика нашого командування була суто оборонна.
Ти був на передовій під час дії так званого мінського перемир’я, укладеного у вересні 2014 року. Що можеш сказати про ті дні?
То було перемир’я лише на папері. Російські війська активно використовували цей час для власного перегрупування, насичення зброєю терористичних підрозділів. Постійно вели обстріли наших позицій. А ми були зв’язані по руках тим «перемир’ям» і не могли завдати контрудару.
У січні на Бахмутській трасі відбувалися справжні бої за 31-й блокпост. Українські підрозділи постійно обстрілювали з усіх видів зброї. На нашій ділянці нам протистояли різноманітні групи – від сепаратистів, російських «казачків» аж до регулярних військ Російської Федерації.
Напевно, в історії не було більш фальшивого перемир’я, як це. Тому я особисто дуже скептично ставлюся до мінських угод – 2. Досвід показує, що договори з Росією ніколи не були варті паперу, на якому їх підписано.
Які настрої панують серед місцевого населення після багатьох місяців війни?
Багато спілкувався з місцевими жителями, які там залишилися. Спочатку, коли їхав на Донбас, був іншої думки про настрої, які там панують. Тепер можу сказати, що підтримка української армії місцевим населенням зростає. І це відчутно. Люди починають усвідомлювати істину та хто прийшов з вогнем і мечем до їхніх домівок.
Як ставишся до нових мінських угод, підписаних 12 лютого?
Мінські угоди можуть забезпечити хіба що короткострокове затишшя на лінії зіткнення. Водночас це шанс для російсько-терористичних військ перегрупуватися і ввести нові підрозділи, поставити нові партії танків, БТР, артилерії, снарядів. Для ворога це своєрідна зупинка перед підготовкою до нового стрибка на українські землі. Москві не потрібен лише Донбас. Їй потрібна вся Україна. Росіяни вкрали в нас нашу землю, але ще не забрали наші життя. І боротьба триватиме.
Приїхавши додому у двотижневу відпустку, що можеш сказати про свої відчуття?
Коли приїхав на Волинь, то відразу відчув різкий дисонанс між подіями на Сході та плином життя тут, удома. Та й в усій Україні. Ніби потрапив в іншу реальність, а війна, бої, кров і смерті – це в летаргічному сні. Таке враження, що більшість людей у державі навіть не розуміє, що на Донбасі триває справжня війна. І не дай Бог, щоб вони дізналися про це.
Петро Герасименко «Вголос»
