Анатолій Семенюк: Те, що побачив у Володимирі-Волинському, було важко назвати бойовими машинами, радше – купа брухту
«Вибачте за безлад на подвір’ї й хату недоштукатурену. Рік тому за ремонт взявся, а тут війна… Тепер не до того».
Такими словами зустрів нас на власному обійсті у Копачівці 54-річний доброволець Анатолій СЕМЕНЮК, боєць Одеського батальйону тероборони. Цей чоловік – справжній патріот, який власними вчинками доводить любов до України. Його золоті руки і світла голова вдихнули життя у кілька десятків БМП-«зламків» у Володимирі-Волинському. Нині на передовій під Маріуполем дядько Толік, чи «Дєд», як його називають побратими, дає раду всій військовій техніці батальйону. Те, що став добровольцем у 54 роки, чимось особливим не вважає: каже, що «так мав би вчинити кожен справжній чоловік», – пише видання Слово Волині.
«Ситуація з технікою, зокрема з розконсервованою, була катастрофічною»
– Моя військова спеціальність – водій-механік БМП, адже у радянській армії півтора року прослужив у Чехії в учбовому батальйоні. До того ж, у мене технічна освіта: знаюся на автомобілебудуванні, зокрема на дизельних та бензинових двигунах. Під час служби у війську я був водієм-механіком першого класу. Прапорщиком не став, бо не дозволили, щоб не платити зарплату відповідну. Коли ж в Україні почалася війна, пішов у військкомат і попросився до війська. А мені відповіли, що «таких старих не беруть», – пригадує не без іронії доброволець Семенюк.
Усе ж Анатолій не полишав думки прислужитися батьківщині. Волею долі на його ще недобудоване СТО приїхав поремонтувати авто співробітник однієї з волинських силових структур. Семенюк візьми та й побідкайся йому, що хоче і знає як допомоги військовим, а від нього лише відмахуються. На тому розмова й закінчилась…
– Через день чи два мені зателефонував волонтер із Володимира-Волинського Костянтин Зінкевич і попросив допомогти відремонтувати техніку для 51-ої ОБМр. Я сів і поїхав, – зізнається Семенюк.
Те, що побачив Анатолій у Володимирі-Волинському, було важко назвати бойовими машинами, радше – купа брухту. Втім, «очі бояться, а руки роблять».
– Спершу дивилися на мене хлопці скоса, мовляв, що та «пенсія» може. Але через півдня зрозуміли, що у мене є чому повчитися. Спершу у Володимир їздив сам, а потім і товаришів привіз на допомогу. Ситуація з технікою, зокрема з розконсервованою, була катастрофічною, – пригадує співрозмовник.
За березень-квітень разів десять чи й більше приїздив Семенюк із товаришами до Володимира. На їхньому рахунку 29 (!) відремонтованих БМП для 51-ої бригади. До речі, Анатолій, помізкувавши, зробив два «бульбулятори», які з танкових чи БМП-шних паливних баків за 10 хвилин викачують паливо, мазут, вимивають осад, а назад закачують чисте пальне. Тоді військові навіть не знали, як назвати цей диво-пристрій, щоб поставити на баланс. Ось так, поки не було мобілізованих, гуртом і допомагали нині загиблому комбату Леоніду Полінкевичу.
– А за комбата Полінкевича, який загинув під Волновахою, хочу сказати, що це була підстава… Я не вірю в його провину, хоч вбийте. Це була дуже хороша людина. Бувало ми йшли о десятій вечора відпочивати, а він залишався і всю ніч разом із зампотєхом Ігорем, на жаль, прізвища не пам’ятаю, крутив заіржавілі гайки, щоб вийняти з БМПешки бак. До тієї техніки десятками років ніхто діла не мав, вона стояла дубом і ржавіла, – розповідає водій-механік із досвідом.
Перестав Семенюк їздити до княжого града, коли побачив, кого мобілізовують до української армії. Гірко йому стало… Втім, ідеї піти на фронт він так і не полишив. Ще разів зо два ходив у військкомат, і чув: «Ні». Він ніяк не міг збагнути чому нікому не потрібні його знання, адже «це війна, а ніяке не АТО».
«За два тижні навчання люди сиділи за штурвалом БМП… 15 хвилин»
– Одного вечора дивився новини і побачив на «швидкій» стрічці оголошення: «ЗСУ потрібні водії-механіки БМП» і номер телефону. Зателефонував, а наступного дня звернувя у військкомат, швиденько пройшов медкомісію і мене, якогось біса, відправили у Яворів на полігон, – розповідає чоловік. – А там теж було «весело»: за два тижні навчання люди сиділи за штурвалом БМП… 15 хвилин. І хоч мені 54 роки, ліпше за мене там ніхто не проїхав, навіть інструктор. Ніхто не вчив, як машину завести. Отож, нічого мені не лишилося, як показувати все, що вмів і розповідати, все, що знав.
Семенюку навіть пропонували залишитися у Яворові інструктором, але він для себе давно все вирішив.
– Я пішов до війська не для того, щоб когось вчити. Від мене ще може бути користь на передовій. Шукайте, бо тут є люди, які знають і вміють. І не треба хорошого гранатометника, який «Гради» відстрілював і може в курник поцілити за 20 кілометрів, робити механіком-водієм БМП. А військкомати гребуть усіх бездумно. Прикро, що ті, кому вони вручають повістки, і досі лише план, який треба виконати, – не приховує обурення копачівець.
Не кращу ситуацію з технікою та кадрами застав Анатолій Семенюк і в Маріуполі, приїхавши туди на службу.
– У нас одна машина – «лялечка», запевняли мене. Може, вона такою здавалася тим, хто ніколи на БМП не їздив, А для мене вона скидалася на зірвану кобилу, тією «лялечкою» їхати було неможливо, бо в деяких колгоспах трактор кращий. Та потихеньку я ту техніку на гусениці поставив і Волинь там не осоромив, – запевняє наш земляк.
Анатолій Семенюк каже, що з таким станом військової техніки, як було на початках, українське військо можна було гнати лопатою. Втім, зараз ситуація кардинально змінилася: і з технікою навчилися ладити, і зі зброєю. Та й полишалися у батальйонах, зокрема в Одеському, ті, за кого Анатолій Семенюк спокійний. Зі слів солдата, за це рік українці навчилися воювати.
«Українським військовим виграти війну допоможе і надійний тил – їхні дружини, кохані та діти»
– Якщо Путін хотів нас завоювати, то треба було у серпні-вересні нас гнати, а зараз ні. Не дочекається, сволота. Здохне! Він не врахував силу українського духу. Все це швидко не закінчиться і ще чимало нас загине, але й їхніх немало голови покладе. Хай мене Господь простить, але я на їхню землю не йшов. Війна закінчиться і я пробачу росіянам, але тільки не тим, хто брав до рук зброю. Так само, як не пробачу московським попам, які там на Сході не пускають наших вояків до храму, називають братовбивцями, – каже Семенюк.
Натомість, мій співрозмовник не оминув добрим словом волонтерів. Адже переконаний, що без них української армії, такої, як вона зараз, не було б. Щиро порадів, що повертається до побратимів із гостинцями від них. Зокрема, завдяки небайдужим українцям вдалося зібрати грошей і купити нові акумулятори для всіх БМП, за які волинянин відповідає.
На переконання добровольця Семенюка, українським військовим виграти війну допоможе і надійний тил – їхні дружини, кохані та діти. Він добре знає, про що каже, бо в нього він такий.
– Хоч моя Лариса – москвичка у третьому поколінні, більшої українки-патріотрки годі шукати. Відстоюючи Україну, яка за десять років стала для неї рідною, вона перестала спілкуватися зі всіма рідними та знайомими. Із ними неможливо говорити, бо вони чують лише путінську пропаганду й переконані у нашій неправоті. В усіх бідах на Сході України вони звинувачують лише українську армію, – розповідає Анатолій.
Його ж дружина щиро просить у всіх українців вибачення за росіян. Вона запевняє, що свого чоловіка дочекається додому з перемогою. Він зробив чоловічий вчинок, так, як мав би вчинити кожен справжній мужчина: для неї він – Герой і найкращий батько для їхніх синів.
Тамара ЗУБЕНКО,
Рожищенський район
От на кому держиться Україна та Армія!Анатолій-це той стержень-хребет,який несе на собі тіло ПЕРЕМОГИ…От-приклад справжнього мужика!РЕСПЕКТ!