Журналіст – це не професія, це діагноз…

“Ти хвора”, – чую від рідних, друзів, знайомих. “Тобі хочеться лазити по багнюці, вислуховувати постійні звинувачення, отримувати штовхани та призирливі погляди у слід”? І ось, я вирішила протестувати себе на відповідність мого стану душі до професії, якою займаюсь. І аналіз я проводила у вологий січневий день, стоячи майже по коліна у багнюці на сміттєзвалищі поблизу села Морозовичі у модельних чобітках на підборах. Оглянула цю ситуацію зі сторони – і зрозуміла: так, хвора… Хвора своєю професією…

“А поїхали пофоткаєм” – коронна фраза для “БУГу” та “бужан”. Цього разу виїжджали розширеним складом на чолі з редактором Андрієм Мединою. 

Починалося усе більш-менш пристойно: двір, вулиця, дорога, знак “Сміттєзвалище”…

А далі, в професійному запалі мої колеги із палаючими очима, вирішують за будь-яку ціну потрапити на сміттєзвалище, а також “пофоткати” нововолинські терикони… зверху. Питаю наразі себе: що рухало мною, коли лізла у непрохідні хащі смердючого закинутого смітника? Відповідь для журналіста проста – бажання ексклюзивних, авторських кадрів… Результат – на черевиках…

Витягнувши гарнюні, чистюні туфлі, чобітки, кросівки із бруду, чвакаючи ними по трасі до автомобіля якось передумуємо дертися взимку на терикони… Залишимо до літа – треба ще ж і коліна десь поздирати.
Дорогою трапляється нам на очі “якесь залізничне депо, де всякі такі потяги та вагончики закинуті стоять” (цитата видатного фотожурналіста Павла Медини). Рельси, рельси – шпали, шпали – і на картці пам’яті наших фотоапаратів нові, цікаві фото. До речі – ледь-ледь по хребту не отримали – “влізли” на територію підприємства, налякали “праздно тиняючихся” працівників).

Гуп – приїхали)))
Кадри! Кадри! Ділимося – “дивись, який у мене. А ти дивись, який у мене! КРУТОООО!”. Ну хіба здорові?)))