З історії незакінченої війни

   Історія нашої країни – це тривання безлічі спроб, уроків, ініціатив і помилок. І без сумнівів, саме сьогодні, ми вступаємо в нову історичну стадію, стадію чергової боротьби за нашу незалежність. В минулому столітті таких спроб, які наближали нас до самостійності налічується п’ять, часто вони були хибно спланованими і навпаки конструктивно ініційованими, але все ж невдалими. І ось після 23 років від дня ухвалення історично виняткового документа «Акта проголошення незалежності України» ми стоїмо на порозі війни за свободу. Війни, яка і не закінчувалась, яка тривала в свідомості, в думках і в серцях тих, хто на власному досвіді відчув, а то й перехворів «совєтськістю». Як зазначає Юрій Шевельов: «Як і інші хвороби, вона (совєтськість) не ганьба, а біда чи лихо». Плоди якої ми пожинаємо, а буквальніше – хоронимо сьогодні. Більшість із нас мріяли сказати, що пишається тим, що наша чергова революція – Майдан, відбулася безкровно. Але це не так… «Коли ніхто не стріляє і не вбиває, кровоточать душі і споруди» (за Ю. Шевельовим). У нас же кровоточать серця, течуть ріки сліз, все більше росте ненависть до країни з невиліковною імперською хворобою.

Не пощастило нашому народу.

Дав бог сусідів, ласих до нашесть.

Забрали все – і землю, і свободу.

Тепер забрати хочуть вже і честь.

(Ліна Костенко «Берестечко»)

     Ці слова великої поетеси незаперечно пророчі, адже саме Революцією Гідності, все частіше називають цьогорічні зимові події у нашій столиці.

    Анексували Крим, порушили всі можливі світові норми і правила, знищують свободу слова та віросповідання, нахабно брешуть, що не воюють. Та все ж, не час нарікати і ганьбити, час зрозуміти, чому така бажана незалежність, не дала тих результатів на які всі очікували. Окрім того, сусід, «ласий до нашесть», був, є, і нікуди не подінеться. Що ж робити нам, з нашою маленькою незалежністю та великою історією?

    Історію яку знає більшість наших пересічних громадян, написана за сценарієм шкільного підручника. З них дізнаємось про події кінця 80-х початку 90-х років, відтак складається враження, що незалежність України була досягнута у важкій і безкомпромісній боротьбі. «Проте цей клішований погляд на недалеке минуле аж ніяк не в’яжеться із суттю існуючої держави. Незалежна Українська держава не тільки не розірвала зі старим комуністичним минулим, але навіть не відважилася на вибір власного шляху розвитку. В 1991 році відбулося «переназивання» колишньої УРСР на Україну при повному збереженні радянської суті держави». Звичайно, такі твердження напрошуються на оскарження і, хоча б, на дискусію, з боку консервативно налаштованих істориків. Але ж, маємо те, що маємо. А із гарячими щогодинними подіями не посперечаєшся. І нарешті, ми зрозуміли, де собака зарита. І мусимо не просто працювати над перезапуском держави і незалежності, так як все більше розуміємо на наших плечах повне перезаснування країни. Як це не сумно, але саме такі криваві події гучним поштовхом прокинули українців із багаторічного сну. Ми опинились в незвичній для себе ролі – ролі справжніх громадян, зі своєю позицією й своїми переконаннями, з готовністю ці переконання не лише озвучити, але й відстояти. Найважче усвідомити те, що ми вибрали шлях, на якому вже покладено тисячі душ і тіл за нашу свободу.

   Як не парадоксально, на референдумі 1 грудня 1991 року український народ майже одноголосно підтвердив «Акт проголошення незалежності України», але відтоді державницької нації все ж виховати не вдалося. Тут напрошуються слова із роману Юрія Андруховича «Московіада»: «Ми подаруємо всім їхню, вибачте на слові, омріяну незалежність. Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Бо референдум – це ідеальний спосіб маніпулювати людьми, залишаючи в них ілюзію, ніби вони самі вирішують свою долю (!!!) Ми навчимо їх любові до Держави. А це означає – до насильства, обманів і хабарів. Ми дамо їм повну свободу заганяти себе у прірву. Отже, повна, даруйте, незалежність для республік…». Будь-які «колективістські» маневри не мають в Україні жодного ні ментального, ні соціяльного підґрунтя. «Українець за своєю природою, слава Богові, яскравий індивідуаліст і власник» (Ірина Фаріон), з відки і чітко виражена самодостатність і позитивний егоїзм, які, звісно, треба культивувати і розвивати, аби нація повернулася у звичне русло господаря власної землі, держави, релігії, мови.

    І звичайно, ми переможемо, це трапиться тоді коли кожен подолає більшість своїх темних сторін. А минулий 2014 рік увійде в історію під іншою назвою, адже «Ніщо не має такої сили, як ідея час якої настав» (Віктор Ґюго). Настав час діяти.