У Нововолинську повинно відбутися повне перезавантаження міської влади. Шляхом виборів

Будучи присутнім на мітингу 27.02.2014 р. про відставку міського голови і продивившись не один раз запис про цю подію на «Інформпорталі», я подумав – що ж я можу сказати про міського голову? Я не буду оцінювати діяльність мера як господарника і які в нього статки – хай це зроблять інші. Я торкнусь питань свободи слова у Нововолинських ЗМІ і непереборне бажання мера попіаритись по любому поводу.

Почну з кінця. На сесію міської ради 16.12.2013 року тихо, келійно, без обговорення з громадськістю в дні найбільшого напруження на Київському Майдані, було винесено питання про присвоєння посмертно звання «Почесний громадянин міста» Миколі Меркулову та Михайлові Лейкіну. Якщо дуже коротко – перший – це той, хто разом і Іваничівськими богоборцями пограбував, закрив на десятки років Низкиницьку церкву. Другий – Михайло Лейкін, начальник управління освіти, переконаний партократ – уже в часи горбачовської відлиги, коли церкву вдалося відкрити – особисто ходив на Великдень до цієї церкви чи не святять учні та вчителі Паску. Був випадок, коли вчительку, яка охрестила дитину, вигнали із школи.

Про перебіг подій на сесії (а я взнав про сесію випадково) я написав статтю «У Нововолинську почався процес рестанілізації?» Ігор Лісовий відмовився друкувати цю статтю у своїй газеті «Наше місто».

22 січня 2013 р. – День Злуки. По домовленості з заступником міського голови Андрієм Сторонським мені мали надати слово для виступу в Палаці Культури. Я хотів розповісти, чому ж Нововолинський Рух не приймав участь в «живому ланцюзі» 21 січня 1990 року. (тому що Нововолинськ знаходився в стороні від нього) і як ефективно було проведено на засніженій літній естраді Рухівський мітинг «За демократичні вибори», що мали відбутися в березні 1990 року. Про те у Палаці Культури мені слова не дав міський голова, можливо із боязні, щоб не прозвучала фраза – «Я під синьо-жовтим прапором виступати ніколи не буду». Хоча я і не збирався її озвучувати.

А тепер почну спочатку. У 1989 році п’ятеро першорухівців на чолі з Федором Свідерським з «Остнастки» (міської організаціях Руху тоді ще не було) привезли заяву на дозвіл проведення чергового мітингу. Оскільки, голова виконкому Олег Киричук був відсутній, то приймав нас його заступник Віктор Сапожніков разом з керуючою справами Галиною Бондаренко. Далі діалог:

Ф. Свідерський – Ми хочемо, щоб на нашому мітингу хтось взяв участь від влади

В. Сапожніков – Синьо-жовтий прапор буде на мітингу?

Ф. Свідерський – Буде.

В. Сапожніков – Я під синьо-жовтим прапором ніколи не буду!

Через хвилину Сапожніков нас запитує: «А ви знаєте, що в Нововолинську біля 7 тисяч репресованих? Як Ви вийдете з цим прапором, чи не відбудеться у Нововолинську якихось заворушень?»

Про таку кількість репресованих у Нововолинську ми почули вперше. Багато з них, перенісши спецпереселення, архіпелаги-гулаги були в деморалізованому стані і тільки в 1992 році будуть створені при сприянні Руху, Спілка політв’язнів та репресованих» і Братства вояків ОУН-УПА. В. Сапожніков пізніше успішно вирішить свою проблему недовіри до репресованих на початку 2000-років, коли Спілку очолить, безумовно, щира українка Галина Смірнова, яка буде очарована харизмою Віктора Борисовича.

Я вперше публічно виношу на суд людський фразу «Я під синьо-жовтим прапором виступати ніколи не буду»! Я не згадував про неї у своїй книзі «Нововолинськ: новітня історія: 1989-1999 р.», тому, що потрібно було на видання книги 7 тисяч гривень і 2 тисячі виділив міський голова на ветеранську організацію «Злагода», щоб ці гроші були передані мені. Пізніше я засуджуватиму себе, що взяв ці гроші. Книга могла вийти і без них, з меншим накладом.

Із п’яти чоловік, які чули цю фразу у 1989 році, в живих залишилось двоє. В. Б. Сапожніков не один раз пізніше заявляв, що не міняються лише блазні. Чи це так – вирішувати ново волинцям, майбутнім виборцям.

Кучмівський референдум – 2000. Результати виборів фальсифіковані під тиском влади по явці виборців. Я голова дільничної комісії в ліцеї. В післяобідній період починають наїжджати чиновники з міської виборчої комісії, з виконкому – їх турбує низька явка виборців. Потім дзвонить сам мер по тій же причині, радить «побігати» із скринькою по тим виборцям, які ще не прийшли на вибори. Я повідомив, що по заявкам уже обійшли тих виборців, які самі не можуть прийти на вибори, і запевнив, що до щодо кінця виборів явка буде 69-70%. На наступний день, продивившись результати явки виборців на інших дільницях, я зрозумів, що ж так стривожило міського голову – результати явки по деяким дільницям зашкалювали. Дільниця № 160 – (ЗОШ № 12) – 97 %. , № 159 (ЗОШ № 5) – 92 %, № 145 (будинок школяра) – 95 %. Вистояли від тиску влади 3 дільниці – № 142 (ліцей) – 70 % (голова Колбун З. П.); № 151 (Палац Культури) – 70 % голова Криса Н. А.; № 156 – (гуртожиток шахти № 9) – 60, 7% 0 голова Мигас В. П.

Так хотілося владі продемонструвати високу явку виборців за ідеї Кучмівського референдуму! Але члени багатьох дільниць перестаралися у вкиданні бюлетенів за виборців, які з якихось причин не прийшли на вибори.

2007 рік. Створення громадського комітету з питань перейменування вулиць. На ім’я міського голови подається звернення від ряду відомих у місті людей про перейменування вулиць, але на підписантів наїхала в своїй газеті «Народна справа» пані Камишнікова, яка була в цей час радником міського голови і назвала підписантів «Ура-патріотами». Підписанти (9 чоловік) пишуть статтю «Політична позиція чи політична мімікрія?»

Видержки з цієї статті: «То коли Ви, пані Камишнікова, були щирою, чи тоді коли Ви були в Русі чи тепер,, коли Ви виступаєте проти перейменування вулиць взагалі?».Чи тоді, коли ви в минулому (1965 р.) разом з Ф. Свідерським мужньо тримали на стадіоні гасло: «Скинемось меру по 2 копійки на судові витрати до суду на Коптюка? Чи тепер, коли ви є штатним радником того самого мера В. Б. Сапожнікова? Дійсно, в політиці немає вічних друзів чи вічних ворогів, а вічними є лише інтереси».

І. Лісовий сказав, що надрукує статтю тільки якщо ми, підписанти, викинемо ці слова або з дозволу самого голови. На початку вересня 2007 р. ми записали цю статтю на озвучення на міському радіо, де вона також не прозвучала. В знак протесту я відмовився від грамоти і від конверта.

2007 р. 14 жовтня – День Покрови. Символічна могила. Заступник міського голови В. Рожелюк не дає мені мікрофона, бо знає про що я буду говорити – про невиконану обіцянку міської влади дати одній із вулиць ім’я Шухевича. Прийшлось говорити без мікрофона.

2009 р. – 23.03. – Лісовий відмовився друкувати в повному обсязі мою статтю «Не можу мовчати»! Аргументи І. Лісового – стаття надрукована у газеті «Вільна думка».

2009 р. вересень. У Палаці Культури урочистості з нагоди 20-річчя Руху. Керівники цього заходу В. Рожелюк, Ф. Захарчук не надають слова мені, члену обласного комітету по відзначенню і В. Чайковському. Я виходжу на трибуну без дозволу, критикую владу за «ялову» вулицю Степана Бандери (на ній не проживають мешканці міста). – це відрізок автомобільної дороги на 15-му мікрорайоні.

28.11.2009 р. На ім’я міського голови поступило звернення від 17-ти підписантів перейменувати вулицю Піонерську на вулицю Рухівську. Реакція В. Сапожнікова на сесії 25.12.2009 р. – «Якщо дамо вулицю Рухівську – появиться заява про вулицю Регіональну». Таким чином міський голова поставив на один щабель Рух і партія Регіонів. Покірна частина депутатів отримала вказівку мера як голосувати. Далі мер ставить питання навпаки – хто проти перейменування? 24 голоси «проти». І ні одного голосу за «за». Навіть серед тих, хто підписував звернення. У статті «Ретроспективний погляд у минуле і деякі аспекти сьогодення» («НМ» від 12.03.2009 р.) викинути фрази, речення, які критикували міського голову. Це саме стосується статті «Перші мітинги, як провісники демократичних змін» («НМ» 27.08.2009 р.).

2010 р. – 60 років Нововолинську. В. Семикін і З. Колбун виходять з пропозицією провести історико-краєзнавчу конференцію по цьому поводу. Проте відповідальна за проведення конференції заступник міського голови Ореста Охримович дає дивну вказівку ініціаторам – відмітити у своїх доповідях події, що не перевищують 10 років давності. Як я тепер розумію – це щоб на конференції не прозвучала фраза – «Я під синьо-жовтим прапором ніколи не буду». В. Семикін і я відмовились від участі в конференції.

Варто нагадати мешканцям міста, що національно-демократичні організації міста неодноразово намагалися добитися у влади увічнення пам’яті про Ананія Рябченюка у назві одній з найкращих вулиць міста, починаючи з 1996 року. Саме з цього моменту містом керує В. Б. Сапожніков. Нарешті, наприкінці 2007 року влада дає добро на перейменування заболоченої стометрівки (вул. Лазо) на околиці міста на вулицю Рябченюка. Дружина Марія Миколаївна , ознайомившись з цією вулицею скаже: «Краще б цього перейменування не було зовсім».

На початку вересня 2008 року у Нововолинську відбулися в присутності політв’язнів та репресованих, братства вояків ОУН-УПА, вчителів, старшокласників, представників з Луцька, урочистості з нагоди посвяти у козаки членів міського козацького товариства Всеукраїнської громадської організації «Українське реєстрове козацтво». Міському голові В. Б. Сапожнікову присвоєно військове козацьке звання «Полковник українського реєстрованого козацтва». Процедура проходила спочатку у ДЮЦі, а потім у Свято-духівській церкві. І це був верх піарності, верх сценічного мистецтва, з цілуванням прапору Державного і козацького, з припаданням на одне коліно. Так і хочеться вигукнути: «Шановна нововолинська сотня (чота)! Чи знає про Вас , доблесних захисників, Нововолинський військкомат?»

Після останніх мерських виборів посада заступника начальника управління освіти була скорочена. Якщо вірити самій Надії Жук, вона не захотіла бути в групі підтримки мера на виборах. У всякому випадку мер не захотів зі мною про це розмовляти: «Уже все вирішено».

Треба віддати належне меру вміння прораховувати – від такої-то дії на виборах в підсумку його прихильників збільшиться чи зменшиться. Довго пилився на подвір’ї міськкомунгоспу пам’ятник Леніну (до зняття пам’ятника у 1991 р. Віктор Борисович знаходився тоді в іншому таборі) і та ж Н. Камишнікова знаходить у Дніпродзержинську покупця за раритетами-пам’ятниками, пам’ятник продають і на виручені кошти відливають дзвони для Нововолинських церков і Київського і Московського патріархатів. Священики задоволені, паства задоволена. На найбільшому дзвоні викарбовано: « На молитвену згадку майбутнім поколінням від міського голови В. Б. Сапожнікова і від депутатів міської ради». І майбутні покоління вірян будуть думати: « Які ж молодці були колись у нас і міський голова і депутати м/р. За свій кошт зробили таку богоугодну справу». Але, я, автор цих рядків належу до сучасників, тому також посилаю свої строки для нащадків.

Нагадую нововолинцям – тим, для яких, якщо на майбутніх виборах Віктор Борисович не буде вибраний мером, і які сприймуть це, як катастрофу планетарного масштабу. У жовтні 1996 р., коли попередній мер Павло Присяжний подав у відставку по причині висловленої йому недовіри на сесії міської ради, виконуючим обов’язки мера став його заступник В. Сапожніков. Катастрофи не відбулося.

Чи ж були у мера які-небудь серйозні потуги, крім піарних, щоб зробити місто із совкового українським? Звичайно, були, але я про них писати не буду. Хай про напишуть його прихильники.

ЗОСИМ КОЛБУН

11.03. 2014 р.
Першорухівець, краєзнавець, постійний учасник дискусії на тему:
«Увінчаймо місто українським духом»