Це не твоя війна?

Жовтоблакиттю відшумів День Незалежності. Нововолинськ мляво перетік з фази одного свята – державного – в інше, але вже більш локальне, Наближався День Міста, День Шахтаря. Під Палацом Культури розбирали сцену.Того дня, 25 серпня, біля стели Героїв стояли люди… Їх було небагато. Мовчазні, з квітами. Дехто – у формі. З ними – двоє священиків.

Мета зустрічі – вшанувати тих, хто повернувся з Іловайська. На щиті. Тих, хто посміхається рідним лише з портрета чи надгробка. Тих, хто став Героєм неоголошеної війни.

Запалили лампадки. Отець Михайло (Нідзельський) та отець Олексій (Гольчук) читали молитви. Повітря сповнювалось ароматом ладану. На очі набігали сльози. А хтось і не стримував емоцій…

Місто жило своїм життям. Йшли перехожі, кожен летів кудись у своїх справах. Хто зиркав з зацікавленістю, хто байдуже, ледь піднімаючи очі, минав, простуючи повз. На жаль, останніх було більше… Таке враження, що у місті щодень люди збираються біля стели Героїв! Одиниці спинялись, хрестились.

Найпростіше – переступити через минуле і йти далі. Найпростіше – списати на зайнятість. Але не забувайте: завтра у кожного з нас буде новий день, нова можливість. У них же – вже нема завтра …

Потім в той день відвідали місця вічного спочинку на цвинтарях – аби помолитись, згадати, покласти квіти. . І сонце десь там у високій блакиті не так пекло. І хмарки, такі пухнасті, зависали – немов спостерігали, неквапом пливли рівними шеренгами – немов на параді…

Україна переможе. Але! Вона переможе лише тоді, коли ми зрозуміємо – це наша спільна боротьба. Це – наша війна. Це біль всього народу, а не лише тих родин, де чекають солдата зі Сходу.  Лише єдність врятує – як державу, так і країну. Розмежуєте ці поняття, так же?

Україна переможе. Але! Коли кожен із нас витравить у собі отого маленького українця, що живе за канонічним принципом, де йдеться про хату, що скраю. Але поки ми  – попри усі заборони! – не можемо собі відмовити у святкових феєрверках, чиї вибухи не лише прикрашають небо, а й шкрябають по-живому тих, хто повернувся. Людська байдужість – це страшно.  Так просто думати, що десь далеко бойові дії. Це ж не на твоїй вулиці танки. Це ж не твій будинок знищено. Це ж не твого друга встигли вчасно  доставити в госпіталь, а отже – житиме. Це ж не тобі потрібна форма та берці.  Так легко сказати самому собі: це ж усе мене не стосується, це не моя війна…

Направду – дуже важко передати словами те, що відчуваю. Живемо ніби в двох реальностях, імітуємо, що все добре, що життя красиве і кольорове, що проблеми існують лише побутового та особистого характеру.  Ми носимо одяг та аксесуари з патріотичними візерунками, винятково тому, що це модно, але в душі нема вишиванки. Зрештою – кожен вільний зробити свій вибір. Інше питання – чи не втомлює такий самообман?

Україна переможе! Справжній мир настане лише після війни. 08.09.2016.

P.S. Євгенія Більченко UA

Чуєш, маленька, що я тобі скажу?

Ти – шизофренік. Ти перейшла межу.

Доки тобі зірками горять степи,

Ляж на кордон.

Наплюй на вододіл.

Спи.

Досить істерик. То не твоя вина,

Що у тобі триває чужа війна.

Мегадержава – кожна – бере своє.

Ти – їхній кінчик пальця:

Тримай, що є.

Все, що ти маєш, − це золоті лани,

Де помирають чорні твої сини –

Ніжні убивці матері…

Згинь або,

Як накопичиш злості, − зроби аборт.

Захід – не вихід: там забагато дна.

Підеш на Схід – тобі взагалі хана.

Досить бомжем блукати між них обох:

На середині − кров’ю прошитий Бог.

Не піддавайся страхам.

Не падай ниць.

Поміж вовків завжди удавай лисиць:

Тих, що ловили рибу, зламавши лід…

На Колобку, як прищ, виступає піт.

З’їж його:

Він дозрів для твоїх зубів.

Справді, мала, він зла тобі не зробив:

Просто його зліпили, щоб ти могла

Злом у собі убити зачаток зла.

Доки в твоїх костьолах лунає Бах, −

Можеш бички кидати у бензобак.

Можеш палити у ресторанах, де

По туалетах гордо стирчать біде.

Знаєш, маленька, як я тебе люблю?

Як я тобі прощаю відкритий люк?

Впавши у нього, ти відчуваєш злет…

Так помирає, серденько,

Твій Поет. / 24 вересня 2015 р./