Теорія смерті

Смерть – це особливий стан приготований нам Господом. Люди, що розкаявшись увірували в Творця, її не бояться. Навпаки, вони з радістю (як не дико це звучало б для атеїстів) приймають смерть, справедливо вважаючи, що  цей   Х-перехід у інший вимір – тобто, в інший якісніший світ, безмірно наближує їх до Бога. Іншого – досконалішого і швидшого за цей шляху, не існує взагалі.

Навпаки, тим хто чинить гидоту – перелюб, обман, бере хабарі, краде, бреше, вбиває, чарує, губить душі (навмисно підштовхує до злочинів) тощо, дорога одна – «в озеро, що горить вогнем і сіркою». Об. 21:8. Тобто, свідомо віддаляє себе від Світла Правди. А найпершими в цьому списку грішників, що вважаються гідними смерті і є гидотою для Нього, вважаються боягузи і зрадники. (Там же, «Об’явлення Іоана Богослова»).

Хоча, як виняток, за особливо праведний спосіб життя дехто із людей, народжених жінками, смерті не мав, будучи забраним на небеса, не пізнавши її. Небуття є двох типів: тимчасове і абсолютне. Перше – візит у кращий світ починається відразу ж після зупинки серця людини. І друге – абсолютна смерть, коли інформація про грішника стирається з книги життя Бога – це смерть назавжди.

Бо під Трон, «…не ввійде до Нього ніщо нечисте, ані той, що чинить гидоту й неправду…» (Об. 21:27)

Все наше життя, хто б що не казав, це підготовка до визначеного Ним фіналу – смерті. І це справедливо.

Тому, що ми маємо безліч часу на роздуми і каяття. Найстрашніший душогуб і найбільший грішник мають шанс, навіть на смертному одрі, щиро покаявшись у безлічі гріхів скоєних за все своє, можливо дуже довге життя, уникнути абсолютної смерті і увійти у життя вічне. В цьому і криється безмежна милість та любов Батька Правди до нас, недосконалих і нерозумних жертв первісного гріха, який віддав Сина Свого на розп’яття задля нашого звільнення.

Скажена погоня за багатством, тілесним насолодами і комфортом, славою, владою та бажанням безумовної покори інших людей, тільки прискорює наш відхід у небуття. Лише зрідка, завдячуючи світлому розуму чи фізичним даним, люди стають багатими. В основному ж, розкішні статки дістаються неправедним способом – крадіжками та грабунком. Володіння грішми і владою, тільки підсилює бажання мати їх все більше.

Пам’ятаєте казку О.Пушкіна про золоту рибку? І там все починалось із бажання мати нові ночви…

Я не буду переповідати всім відомі факти, якими сучасною наукою (математичними формулами і розрахунками), неспростовно доведено існування Бога. Про те, що точними приладами зафіксовано вихід душі з тіла людини в момент настання смерті, її форму і навіть вагу…

Не воскресне той, хто не помре! «Не даймо себе звести, – товариство лихе псує добрі звичаї!» (1Кор. 15:33) Найбільшу ж «нагороду», якщо не покаються, будуть мати багатії, бо набуття маєтку за невеликим винятком, (брати Клички, Білл Гейтс, брати Райт та інші) завжди було процесом неправедним. В цьому легко переконатись, особливо в Україні.

Професією багатих, в нашій державі, стала  брехня. Тому у нас, через бездуховність все несправжнє – примарне і гротескне, а люди схожі на траву, що стелиться за вітром. Господу не потрібні гроші багатих – їхнє золото, діаманти і майно. На небі зовсім інші цінності – правда і любов. Наші фізичні тіла там змінюють на тіла духовні, якщо ми заслуговуємо на це.

Туди не в’їдеш на крутому «мерседесі» прихопивши вкрадене у людей «бабло», із нецензурною лайкою та піною на устах. Перший комуніст – Іуда Іскаріот, отримавши за зраду 30 срібняків, теж думав так. І слава Господу, що у свій час Він не допустив мене стати багатієм.

В нас, українців все не так, як у більшості людей. Ми втрачаємо дану Богом, як і іншим народам територію, визначену нам для проживання. Ми стрімкими темпами, через бездуховність і страх, скорочуємось у числі. Через відсутність волі до опору та зраду ми позбуваємось своєї мови, послуговуючись чужинською. Хоча, ми генетично створені Творцем українцями. Перед тим – скіфами, антами, сарматами, русичами… Не буде мови – не буде й України, а отже і нас.

А це смерть абсолютна. Як для неіснуючих вже народів – хазарів, половців чи печенігів, а також сотень і сотень інших, що не змогли або не захотіли бути окремим етносом. А бувши слабкими асимілювались у середовищі сильних духом і твердих, як криця, націй.

Ми втратили духовний зв’язок із Небом, кидаючись у різні боки та шукаючи порятунку. Переслідувані страхом і вбачаючи спасіння у самогубстві, яким є ліквідація власних ідентифікаційних ознак великого, колись, народу. Наша смерть – у відсутності віри в Бога.

Коли душа розлучається з тілом, людина, навіть якщо непритомна чи смерть захопила її зненацька уві сні, усвідомлює, що вмирає і відчуває ні з чим не зрівнянну загрозу. Хто переступає цю межу, опиняється навпроти найвищого Суду, самотній і оголений в очікуванні вироку. До похорону оболонки, (тіла) душа не віддаляється від землі.

А це останні хвилини перед карою чи нагородою, коли їй дозволено невидимо залишатись поміж людей.

Після трьох днів, навіть якщо тіло не буде поховане, душа змушена буде відійти від землі в Чистилище. І вже ніхто зі смертних, ніколи і нічим, окрім щирої молитви і добрих своїх справ не зможе їй допомогти. Людські страждання – ніщо в порівнянні із муками душі.

Від першої миті виходу із тіла, душа починає розуміти усю велич і могутність Всесвіту, до якого увійшла, на противагу злиденності і мізерності всього, що залишила на землі, як і ницість власних почуттів. Відбувається раптове осяяння. Те, що до цих пір розумом вважалось реальністю – виявляється не існує взагалі а те, що здебільшого називалось фантазіями і вигадками попів – є предвічною правдою.

І зі вражаючою ясністю, душа наша, починає усвідомлювати на що заслуговує за свої вчинки. Істина, яка на землі видавалася зайвою, тепер, коли пройдена крапка неповернення – коли не можна від неї відмахнутись, стає простою і невідворотною, ніби смерть. Душі приречені на Кола Блукань у лабіринтах Чистилища.

Душа знає, що мусить спокутувати свої провини, відмучитись за все занедбане в попередньому своєму стані. Вона б з радістю повернулась назад – в недосконалий і неправедний світ, у знущання, злидні, хвороби та поневіряння. У бідність і переслідування за правду. І з якою повнотою вона використала б для себе час, відпущений їй для земного існування! Пізно.

Тепер вона стоїть перед абсолютною Правдою і розуміє: тільки спокутою можна заслужити прощення і вважає доказом безмірної доброти Бога те, що їй дозволено страждати. Всепронизуючим відчуттям осягає все, що занедбала, недооцінила, проігнорувала колись. Душа розуміє, як жахливо себе ошукала, втративши єдиний доступний їй шанс уникнути мук після переходу межі. Бачить, також і те, що кожен добрий порух її серця, співчуття і милосердя, каяття і прощення були зафіксовані Небом, та зараховані на її користь.

Душа після смерті зберігає усі свої почуття і пам’ять. Як неочищена, недозріла і не готова, вона і сама тепер не увійшла б до палат вічної досконалості та щастя. Вона просто не змогла б цього зробити – сира і сіра. Правда! Більшого за це, не існує взагалі. Ніде.

Здебільшого, людське розуміння Чистилища поверхове і примітивне. Люди вважають, що оповіді про пекельний вогонь і смолу в казанах – байки від дітей і диваків. Не все так просто. Все це насправді, жахливіше від усього, що може уявити собі людський розум.

Воно – невимовні муки душ, що тужать за Богом. Чистилище є найпереконливішою реальністю всього, що тільки існує на Землі. Але, якою несподіванкою воно стає для людини після смерті! Особливо за відсутності віри, особливо для атеїстів. Тих, що все своє свідоме життя відкидали Бога, Відмахувались від Його заповідей і настанов, не прислухались до очевидного, топтали правду і людські долі… Ховались у темряві безбожжя, розпусті, грошолюбстві, брехні та підлості. Чорноту узаконювали – ніби вона світло, а кривду видавали за абсолютну істину.

У Чистилищі незліченна кількість різноманітних кіл – Блукань, Темряви, Самотності, Неспокою, Химер, Байдужості тощо. Часом, душі амністують. Тобто, термін перебування у якомусь Колі може скоротити палка молитва чи добра справа близької людини, присвячена саме для цієї душі.

Дехто переконаний, що досить добре висповідатись, і після смерті можна потрапити до Божого Царства. Це зовсім не так. Потрібно навчитися любити. Таке навчання може тривати віки. У потойбіччі береться до уваги не лише те, що люди зробили лихого чи доброго, але й те, чому не зробили таку кількість добра за життя, яку могли зробити. Оце і все, чого бракуватиме до максимуму Божих вимог, згідно обдарувань душі.

І Все, що переходитиме вимоги Божого терпіння, зважаючи на гріховність тіла – душа мусить відспокутувати «там». За кожен гріх скоєний «тут», потрібно «там» покласти на шальки значно важчу кару, аби здобути рівновагу. І навпаки, найменше добро «тут», має «там» значно більшу вартість.

Деяким душам, дозволено з ласки Божої, з’являтися людям у снах. Лише так вони можуть попросити допомоги. Але, люди здебільшого легковажать снами, і тих з’яв люди так бояться, що рідко хто з них може здогадатися помолитися за душу чи дати у церкві на Божу службу за померлих. Знаки із потойбіччя даються з дозволу Господа і не звертати уваги на них, не варто.

«Звідки ти це все знаєш? – спитаєте ви. Що, побував там і повернувся? Подивись на себе – закликаєш до любові і прощення, а сам ненавидиш ворогів!»

Ні, не був. І не повертався, це неможливо. Але обов’зково буду, як і ви, у визначений для мене час. Ворогів люблю. Як приватних осіб, як створіння Божі. А як до осіб публічних – державних мужів, тих що стоять на найвищих ієрархічних щаблях – очільників міста, області, країни маю низку запитань. На які вони правдиво відповідати не можуть і не хочуть. Бо не бажають. І дуже бояться втратити накрадені у мого народу гроші та владу.

Проте терплю, хоча й маю декілька течок з їхніми брехливими відповідями. Які варті бути експонатами у музеї організованої злочинності та корупції. Який, я впевнений, буде створений у недалекому майбутньому.

Наскільки це для мене можливо (грішний бо сам!), не суджу їх занадто жорстоко, і каюсь. Не мені їх судити, хоча, сподіваюсь, якесь право на це, маю і я. Питаєте, звідки у мене знання про «ЦЕ»?

І ви можете легко його отримати, при одній, єдиній умові. Увіруйте і покайтеся. Всі матимуть подяку за ділами своїми. А дехто встигне отримати її, іще й «ТУТ» – у Нововолинську, Луцьку чи Києві… Цілком встигне пізнати її сповна. Та «насолодитися» перед своїм кінцем. Її не один вже отримав. І ще отримає. Коли? Не знаю. Не мені вирішувати. Так що, до зустрічі «ТАМ».

10.09. 2015 року 

Анатоль Бідзюра, голова ГО «Україна + Польща, журналіст. Нововолинськ.

                                      Православний християнин і найбільший  грішник