Плата за те, щоб бути українцями: журналістка з Володимира розповіла про поїздку на Чернігівщину
Журналістка з Володимира Дарія Поддубецька з‘їздила на Чернігівщину з колегами, щоб допомогти постраждалим від війни продуктами харчування. Дівчина поділилася емоціями та кадрами зруйнованих будинків та скалічених доль.
У селі Новоселівка, де побувала Даша, із 300 будинків – зруйновано повністю близько 150-170, всі інші пошкоджені (без дахів, вікон, зруйновані господарські приміщення).
За підтримки місцевих підприємств команда дівчини зібрали близько 200 продуктових пакетів. Везли крупи, тушонку, згущене молоко і курятину. Додатково побутова хімія. Завантажили в бусик, який від ваги аж присів.
Далі світлини та розповідь Дарії про поїздку.
“Перша зупинка – лікарня. Ні, ми не пацієнтів провідували, а тих, кого прийняв медичний заклад та надав дах, щоб сім’ї з дітками не ночували просто неба.
Маленькі дітки бігають коридорами лікарні, граються, а поруч в палатах хворі люди, і всі вони разом вживаються, бо по іншому довелось би на вулиці з малечою. З пристосувань мають лише мультиварку та мікрохвильову. Люди вдячні, за такий прихисток і кажуть, що їм ще дуже пощастило, і тоді не розуміла на скільки їм пощастило. Здається з кожної ситуації має бути кращий вихід чи рішення.
Виїхавши з Чернігова, під’їжджаючи до чергового блокпосту, праворуч помітні купи будівельного сміття. Серед цього звалища стоїть один будинок. Мабуть, почали не так давно зводити. Дах будинку з металочерепині зігнутий, як папірець. І коли на блокпості кажуть, це те село, куди ми їдемо, бажання знімати пропадає зовсім.
Звичайним людським розумом не можна осягнути як так трапилося, що із села залишилося оце звалище цегли, дерева, пластику, яке все поросло квітами. Зелень ховає весь обсяг руйнування.
Далі найскладніший етап – це спілкування з людьми. Журналістика готувала до багатьох речей, але забігаючи наперед скажу, що з однієї розмови просто вийшла. Егоїстично. Але не готова до таких діалогів, і за п’ять місяців війни, вважала, що мало чим можна пробрати настільки сильно по емоціях.
Підійшли до напівзруйнованого будинку, чоловіки проводять ремонт дахи. У дворі все зруйновано, багато будівельного сміття, через нього пробирається собака, яка по господарські гавкає на нас, за ним йде бабуся, у якої хорошому настрій й говорить, що ось волонтери їй відновлюють дах і вона матиме, де жити й не повинна буде скидатися, щоб її хтось прихистив. Їй пощастило, пошкодило лише дах будинку та частину господарських приміщень. Каже, що немає на що жалітися і дякує, що є ті, хто допомагає їм в цій ситуації.
За відром ховається чималий пес. Кажуть звати Дік. Підходжу до нього, присідаю, щоб погладити, а він як кошеня зачаївся і дуже слідкує, що я буду робити. Пробую погладити, а хазяйка в цей момент каже : “він контужений, раніше вушка стояли, а зараз опустив і не дозволяє торкатися”. Дік не розуміє. чому люди такі жорстокі, так само як не розуміє, що то були за вибухи, чому його господарі зникали, чому вони ховалися в льох.
Дік лише дивиться зляканими очима і мабуть боїться всього. Беру фотоапарат і просто йду геть, з мене було достатньо на той день.
Біля будинків цвітуть квіти – різноманітні лілії, однак будинки зруйновані й спостерігати красу квітів вже немає кому. Біля дороги величезна вирва, асфальт, потертий, як на тертці для моркви…. Багатоквартирного будинку практично немає, обгорілі стіни… купи будівельного сміття.. це картина як ліворуч, так і праворуч. Це все були будинки, де жили люди.
На виїзді з села нас зупинив “серйозний блокпост” місцеві діти, з дерев’яними автоматами перевіряли наші паспорти. Їм віддали залишки солодкого, яке брали для себе на заправці на виїзді з Києва. Після настільки тяжкого дня, їсти нам не хотілося, а малеча раділа. Діти з ранніх років вчаться тримати хоча й іграшкову, але таки зброю. Вони подорослішали і захищають свою землю вже”.
