Нікому не потрібні пам’ятки світового значення. Сімейна подорож у світ князів Радзивіллів
Вже майже 10 років їздимо у село Олика Ківерцівського району на гостини до бабусі. Завжди проходила повз Олицький психоневрологічний інтернат і дивувалася – це ж тільки в нашій країні палац князів може бути спецзакладом. Та ще й у гнітючому стані. Хоча, його стіни пам’ятають інші часи, коли велич палацу приваблювала усіх знатних персон Європи.
Старша дочка із захватом тягне мене у середину колишньої замкової резиденції Радзивіллів. Побоююсь, бо знаю, що за заклад там тепер, однак самі слова замок, князі, шістнадцяте століття ваблять і змушують забути про обережність.
Вже біля входу в замок – інтернат помітно, що реставрацією тут і не пахне… На жаль, стіни, що бачили польських королів та вельмож середньовіччя, можуть незабаром просто розсипатися.
Нарікати на персонал закладу не можна – подвір’я величної споруди прибране, пофарбоване, підбілене. В середині замку – розбиті квітники, п’янко цвіте абрикоса. Та ось тільки відра фарби та пари непрофесійних рук тут замало.
Задаюся питанням та починаю досліджувати – чи ж варто рятувати цю споруду? Можливо, вона банальна та не цікава для нащадків?
Найбільше б могли розказати про старих власників замкові стіни, зведені ще у 1558р. В результаті смертей і шлюбів спадкоємців литовського гетьмана Петра Білого Монтигердовича, Олика потрапила у власність давнього литовського роду Радзивілів.
Загальна площа замку – понад два гектари! Статки Радзивіллів дозволили їм звести споруду, що славилась на цілу Європу своєю величчю. Лише світлиць тут було 365. Кажуть, що господар волів спати щоночі у інших покоях.
Резиденція Радзівіллів в Олиці являла собою замок бастіонного типу.
В 1803 та 1823 рр. Олику спустошили великі пожежі, під час війни 1812 року палац перетворили на військовий шпиталь — і використовували аж до 1837 р. В 1840 році замок вже незаселений. У 1870 р. згоріла ратуша з безцінним міським архівом. У 1883 році розпочались реставраційні роботи, що тривали майже 30 років. Під час І світової війни замок ушкоджений, але по її закінченню знову починається його реставрація.
У 1635-40-му роках неподалік від замку волею і коштом Альбрехта Станіслава Радзивілла будується розкішний костел святої Трійці. Храм пишно декоровано скульптурами святих (Войцеха, Станіслава, Петра і Павла) та різьбою у виконанні львівського скульптора Мельхіора Ампелі.
Досі збереглися залишки кольорового фарбування, яке було зроблене в XIX столітті. А от внутрішнє вбрання збереглося мало. Орган розібрано на самогонні апарати, понищене облицювання з шести видів мармуру, переважно втрачене інше оздоблення, за винятком кількох полотен, які зберігаються нині у Львівській картинній галереї.
Поруч з костелом було зведено 16-метрову дзвіницю. Кажуть, що кілька дзвонів з неї оличани, рятуючи, закопали десь тут, на подвір’ї.
І знову про замок. Радзивілли залишалися власниками замку аж до 1939-го року. Кілька разів, в другій половині XIX ст. і за польського панування перед Другою світовою війною, замок реконструювали.
Останнього власника замку, сенатора і відомого польського політика-консерватора Януша Радзивілла одразу після вступу до Олики Червоної армії було заарештовано. Князя доправили до Москви, на Луб’янку, де його ніби допитував сам Лаврентій Берія.
Зараз в них зовсім інші хазяї: хворі Волинської психіатричної лікарні №2. За радянської влади у костелі традиційно облаштовують склад, а у родовому замку Радзивіллів – психіатричну лікарню. Лікарня діє і в наші дні. Причому є чималою (вже не знаю чи за кількістю хворих, але за площею – так точно).
У вітальні князів – палата, в бастіоні – рентгенкабінет, в надвірній брамі – санпропускник. Це, до речі, дозволило зберегти замок до наших днів. Як і туберкульозна лікарня – замок в Підгірцях.
Хоча туристів на подвір’я замку пускають охоче. Тут можна оглянути триповерховий палац та інші фортечні споруди. Збереглась і брама, хоча й немає вже на ній описаних у 1737р. “індексів до астрономічних компасів, перед тим намальованих на мурі” та статуй Марії та св. Михайла з залізними крилами.
Резюмую нашу сімейну подорож. Якби така пам’ятка світового значення була на території Польщі, чи Британії, чи США – його б оголосили національно-культурною пам’яткою. Написали б в ЮНЕСКО – ще б ті долучили його у свої списки, виграли купу грандів та зробили б це місцем туристичного паломництва. На унікальному палаці добрі господарі з Європи заробили б купу грошей, що на три таких замки вистачило б.
В українців – усе традиційно. Гроші лежать на дорозі, але вони нікому не потрібні. Туристичний продукт “Олика” – залишиться ніким не реалізованим. “Усе впирається в кошти”, – кажуть можновладці. Звичайно, аби вийняти мільйон необхідно вкласти хоча б копійку. Інвестори, шановні чиновники, – вихід, кажуть!
Захоплено та із сумом залишаємо центр Олики. Із собою забираємо незабутні враження, гарні світлини та сум за тим, що пам’ятки світового значення в Україні нікому не потрібні…
Насправдi стаття актуальна. Довелось побувати там у вiдрядженнi восени минулого року. Один чоловiк, обiзнаний в iсторiї розповiдав, що мiсцевi жителi знають легенду про те, нiби-то у стiнах примiщення, в однiй з кiмнат знаходилось дуже багато коштовностей, про цю кiмнату знав лише власник палацу та дворецький, коли комунiсти прийшли у резиденцiю Радзивiлiв – власник втiк, непроханих гостей зустiчав дворецький, якого вони розстрiляли. Кiмнату з коштовностями до сих пiр не знайшли. Кажуть були часи, коли люди бачили там жахливi картини, як свинi розкидали там людськi останки. Трохи моторошно i велично водночас було заходити всередину двору, Олика – це наче наша Волинська стародавня Грецiя, перлинка чи дiамант засипаний пiском часу, людської жорстокостi та байдужостi, який все ж чекає свого ювелiра.