Іловайськ наших душ

Незабаром зустрічатимемо другу річницю того страшного котла, що забрав життя сотень, а покалічив – тисячі.

Ми з тривогою і завмерлим серцем чекали вістей звідтам. Ми не знали – що правда, що вигадка. Розуміли одне – країну рве. Країна стікає кров’ю своїх дітей. Ті, хто вийшов живим з Майдану, – там. Ті, хто вцілів, – там. І ті, хто з Небесної Сотні, – ангелами – не вбережуть, не врятують, не закриють своєю спиною.

Як грім з ясного неба для нашого ліцейного братства – Сашко Кондисюк. А потім – живий, в полоні. На волі. Наш. З ними.
І знову страх.

Місто вже стрічало героїв АТО. Місто, що вміє здригнутись, але жити далі. Місто знову чекало – жило своїм життям. Десь ночами не спали матері, дружини, діти, друзі. Вірили. Молились. Чекали.

Іловайськ став цією точкою, коли ті, що не осягли трагедії під Волновахою, зрозуміли – війна.
Іловайськ. Місто, котрого і на карті не знайти. Залізничний вузол десь на пограниччі з Росією. Була там на пероні в далекому 2001-му році. Високе чорнильне небо, всіяне іскрами зір, шуми потягів, крики нічних продавців, сміх пасажирів, що сновигали туди-сюди – за коротеньку стоянку кожен мав встигнути щось своє.

Іловайськ…

Ми і зараз збираємо твої страшні жнива.

Ми і зараз не всіх опізнали, не всіх знайшли.

І рік потому повернулось додому тіло дяді Вані – Івана Гані. А трошки раніш опізнали Ігоря Пугача.

Доля Сергія Жука досі лишилась загадкою. Мама Зоя Олександрівна (про то раніше ще писали сайти, в т.ч. і БУГ) невтомно шукає – живого чи мертвого. І жодної зачепки, жодного знака, жодного сну… Лише припущення, лише гіпотези.

Ми змінились.

Ми звикли до тої війни, до монохромного ( бо хіба має колір та інтонація?) голосу Лисенка, що каже про кількість загиблих, поранених, що розповідає оту нехитру географію війни – там постріли, там вибух, там загострення. Там смерть, там кров, там біль, там хтось лишився батька, сина, друга, чоловіка.

Страшне усвідомлення накриває – день у день, мить за миттю. Коли ждеш звідтам дзвінка, коли ждеш – чи живий? Коли вивчаєш ту місцевість. Коли щодень переглядаєш новини з фронту і тебе смикає нелюдськи, як знову до сонму Героїв додався ще один.

Подібно як в 2014-му році по роботі зустрічалась з тими, хто лишив частинку душі на Майдані, так зараз контактую з тими, хто бачив на власні очі неоголошену війну, з їх дружинами, матерями. Їхнє життя поділено на До та Після. І в минуле нема вороття…

І не стерти зі спогадів юних хлопчаків у формі з автоматами на плечі, що йшли між могил на мирному сільському цвинтарі в Іваничівському районі, що намагались зайти зі зброєю до храму (та священик спинив – не місце смертоносному!). І не стерти зі спогадів обпеченого обличчя Анатолія Артеменка, котрого забрало Сватово. І завжди стискається щось всередині, коли бачу Володимира Демчука, чий син – кіборг.

Бій завершується тоді, коли похований останній полеглий – під іменем своїм, в своїй могилі.

Іловайськ опалив наші душі, оголив нерви – вони і тепер наче проводи.Він змінив нас. Він показав істинний стан справ – як лакмус. Він здер маски та знищив муляжі. Він, наче ревізор, показав істинне обличчя нашого війська.

Не звинувачуйте нікого. Ні того, хто вижив – порятований тим, хто на небі. Ні того, хто стріляв. Ні ту, котра не дочекалась. Кожен отримає своє там, де все стане на місця.

Моліться – за мертвих і живих. І за мир…