Ангели-охоронці солдатів АТО, або бійці невидимого фронту
Скільки журналістів сьогодні пишуть про АТО? Не помилюся, напевне, якщо скажу, що тільки ледащо не додав до свого архіву матеріали про ситуацію на східних рубежах України. Епоси пишуть різні – і героїчні, і трагічні, і хвалебні, і ганебні… Не задля популярності, а з душевного поштовху, який відчула під час спілкування зі своїм товаришем, я також вирішила розповісти історію однією родини. Вони – прості мешканці Володимира-Волинського, ви, напевне, часто бачите їх на вулиці. Голову родини Олега не мобілізували, не призвали до лав Української армії, однак він пройшов крізь реалії антитерористичної операції на Сході. Донецький аеропорт для чоловіка – це не назва військового об’єкта, який він чув з новин. Схему руху по ньому він малює із закритими очима. А ще Олег не зробив на війні жодного вистрілу. І в наряд ходив без зброї. Ні, він не дивак, не відчайдух, він – військовий капелан, останній, кого бачать вояки, в моменти, коли медики вже безсилі.
Я здивувалася дуже, коли почула від спільних знайомих, що Олег вирішив служити воякам на сході. Адже в рідному місті залишалася дружина і четверо діток. Невже більше немає кому їхати на війну? Можливо, іншим немає чого втрачати? На купу своїх “чому” я почула просту відповідь : “Кожен нехай почне із себе, я роблю лише те, до чого мене призиває Господь”.
Спочатку був тренувальний табір, де капелани на рівні із військовими вчилися виживати в екстремальних умовах. Спуску душеопікунам ніхто не давав – кулі не розрізняють духовних санів, готовими до непростих умов життя мають бути усі, хто вирушає на Схід.
– Багато хто казав мені, що я “вискочка”, не маю мудрості у поведінці, безвідповідальний, адже залишаю сім’ю. Я не сперечався ні з ким, бо багато молився, розмовляв із пастирем церкви, і в своєму рішенні допомагати воякам в духовному плані, був впевнений, – розповідає Олег.
Однак, те, з чим зіткнувся, потрапивши в Донецьк, перевершило усі найстрашніші сподівання.
– Першу добу мене просто не помічали. Говорити про деномінацію, до якої я належу, нам не дозволено, нав’язувати свої думки про Бога – не мало змісту, чоловіки перебувають в шоковому стані від небезпеки, яка постійно поруч, солдати душевно травмовані, впевненості у завтрашньому дні немає ні в кого. Людина на війні не шукає в капелані конфесійної приналежності, вона хоче поговорити з Богом, — говорить військовий капелан.
Тому Олег почав просто служити людям, роблячи без скарг усю важку побутову роботу. Так у нього з’явилися перші друзі, незабаром вояки почали ділитися наболілим, питати поради.
– Так діяв Ісус, живучи на землі. Він спочатку годував голодних, поїв спраглих, давав відпочинок стомленим, а потім розповідав Благу Звістку про спасіння душі. Я – Його учень, тому просто робив те, що дає неперевершені результати вже більше двох тисяч років – любив людей.
Незабаром капелан приступив до служби на новому терміналі Днецького аеропорту. Одного разу, відступаючи із місця, атакованого терористами, бійці не змогли забрати тіла побратима, що там загинув. Наступного дня цей бойовий рубіж зайняли сепаратисти, серед яких були чеченці. На очах в українських військових, на знак зневаги та наруги над нашими воїнами, вони повісили тіло загиблого солдата… Ті, хто воював пліч-о-пліч із цим чоловіком, не приховували сліз, але зробити щось, аби поховати брата не могли.
– Капелани в зоні АТО беруть участь в операціях евакуації поранених та загиблих. Одного разу ми їхали в БТРі територією, яка постійно обстрілюється. І ось на пів-дороги я зрозумів, що без каски… Повернутися назад змоги не було. І тут прийшло усвідомлення, що мене можуть пристрелити в будь-який момент. Це відчуття, яке передати словами не можливо, його необхідно пережити – страх, приреченість, неминучість… Тоді я особливо ревно молився. Ви не уявляєте, який я був щасливий, коли повернувся живий і не ушкоджений, – розповідає Олег.
– Перед відправкою додому я встиг побувати у селі Пески. Це своєрідний коридор, що дає змогу надавати допомогу бійцям, які утримують аеропорт. Рубіжна, а отже, стратегічна точка української армії під Донецьком. Населений пункт ніби ворота у місто і тил для аеропорту, який вже більше семи місяців утримують військові сили України. Евакуюючись звідти, місцеве населення залишало все – дорогі автомобілі, шикарні будинки, цінні речі, меблі – усе, що наживалося роками. На жаль, мушу констатувати, що серед наших солдат є мародери. Якщо робиш спроби їх зупинити, вони ображаються, не сприймають зауваження, вважають тебе ворогом. Двоє з таких солдат через тиждень після того, як я помітив їх за подібними справами, потрапили в Донецьк. Одного з них поранили вже в перший день перебування в аеропорту, а інший був переміщений у старий термінал, де зав’язався запеклий бій. Їх “вибили” із бойової точки, а цей чоловік втратив там дуже багато друзів. Я молився, аби вони обоє розкаялися у своїх вчинках.
Із посмішкою, якось по-дитячому просто капелан розповідає про побут солдат на фронті.
– Бували дні, коли я не їв зовсім. Там “Мівіна” – делікатес, її на всіх не вистачає. Вода – замерзла, аби попити її треба розтопити, хліб є, але він також заморожений. “Буржуйок” не вистачає. Одного разу знайшов спальний мішок, зрадів, однак коли у нього заліз, зрозумів, що він промерзлий. Так ще більше змерз, ніж без мішка. Наступного дня, коли один вояка заступав в наряд, я попрохав погрітися у його спальнику. І коли зігрівся настільки, що навіть кінцівки були теплі, відчув справжнє блаженство. В таких умовах людина розуміє, як мало треба для щастя, в АТО дякуєш Богові за все: за життя, за туалет, який не обстрілюється, за хліб, а особливо за сім’ю.
Поруч із Олегом завжди його дружина Тетяна. Я питаю у неї, як вона жила, усвідомлюючи, де знаходиться її чоловік.
– Звичайно, по-людські було страшно, коли не було із чоловіком зв’язку – плакала невтішно як дитина. Однак, я усіх подробиць не знала. Почула деталі разом із нашими друзями. І тоді щиро дякувала Богові, що Він зберіг нашого татка живим і неушкодженим. Діти постійно молилися за нього, писала йому листи. Тепер ми разом радіємо найменшим дрібничкам у житті – посмішкам наших дітей, снігу чи дощу на вулиці, теплому хлібу на столі, даху над головами. Якщо хочете перестати скаржитися на невлаштованість вашого життя – поїдьте в АТО. Там переоцінується усе на світі!
– Коли я повертався додому, попросив вояків, з якими пережив немало, написати на прапорі України прохання до Бога і до церкви. Цей прапор я привіз із собою і щовечора, перед сном, читаю Ісусові сокровенні бажання хлопців. Подивіться, тут немає потреб матеріального плану, банальних людських забаганок. Воїни просять Бога лише зберегти їхні життя. На телефонах у вояків АТО стоять заставки із фотографіями їхніх сімей. Друге найбільше бажання військових – зустріти новорічні і різдвяні дні разом із рідними, – розповідає душеопікун.
– Я думаю, що виконав свою місію, принаймні маю спокій і мир на душі. АТО – це не квест, не пригоди, не гра. Їхати туди як на екскурсію – не варто. Там все по-справжньому, все серйозно… Я розумів, що залишаючись на Сході тривалий час, кожен солдат, капелан, волонтер приречений повернутися додому “грузом 200”. Дякую Богові, що мене Він повернув на батьківщину живим…
Ідучи додому, я розмірковувала про те, як приємно писати історії з хепі-ендом, розповідати про сім’ї, які дочекалися бійців хоча б живими. Але, коли стихають емоції радості від того, що ми знову бачимо наших рідних поруч, починаємо помічати, що в неушкодженому тілі ушкоджена душа… І повернути життєву безтурботність та радість життя не так просто. Олег каже, що людям це не можливо. Але є Той, кому під силу все, питання лише чи ми у це віримо…
