Роздуми на ніч. Або як добре в Україні бути чиновником!

Хто в соцбезі бував із проблемними питаннями, а не просто 2 папірці здати – той мене зрозуміє. Сталася у мене прикрість – довелося ще раз здавати документи на відшкодування коштів за комуналку. І тут почалося!

Перше враження приємне – стару гримзу із 5-го столика замінили на молодого, симпатичного і оч абаятєльного чоловіка). Посміхаюся йому і розповідаю про проблему. Кажу:”тільки Ви мені можете допомогти” – і заглядаю просто в душу. Ну, маладой чєловєк, звісно, каже, що зробить усе, аби проблема вирішилася. Приймає за лічені хвилини у мене документи і каже, що лишився “сущий пустяк” – доплатити суму обов’язкового платежу за попередній місяць – і все.

На цьому приємні моменти скінчилися. Аби дізнатися “пригавор”, тобто суму до оплати, мене посилають у 211 кабінет. Там вже не молоді чоловіки, а запеклі чиновниці бальзаковського і старшого віку. В робочий час застаю тьоток за переглядом каталогів косметики і так жалібно прошу, поможіть, мовляв, халепа. Натомість тьотки і лиць своїх від паперів не відірвали, лише буркнули, що в них неприйомний день і послали мене назад до маладого і абаятєльного інспектора. Мовляв, в нього всі дані.

Спускаюся, посміхаюся – але, хлопець розгублено кліпає і каже, що нічим допомогти мені не може… “Йдіть у 111-й кабінет”, – резюмує інспектор.

Вже злегка знервована, але ще стійко тримаючи свої нерви там де мама казала, стукаю у 111-й кабінет. Черговий начальник бла-бла відділу бла-бла сектору здивовано на мене дивиться і каже, що працівники відділу субсидій їй не підпорядковуються. Резюме: “Йдіть у 208-й кабінет”…

Ох-ти ж йолки-палки!!!!!!!!!!! Взмокріла – бо чиновники на теплі для себе не економлять – вилітаю знову на другий поверх і розумію, що очі наливаються кров’ю… Тук-тук, 208-й кабінет. Дивиться на мене знову пара жіночих очей, в яких чітко написано: “чого причепилася! Не заважай мені – бач, я занята. А ти з дурноватими питаннями!”. Відповідь -ідіть в 210-й кабінет – і мене сказило! Я почала пояснювати, що згідно нової постанови, їхні обов’язки…  – ну і далі по тексту постанови – а у відповідь – тиша – і палець, що вказує на двері.

Наступний був, блін 210-й кабінет – там до мого приходу панувала благодатна відбувайлівщина робочих годин – хто нігті пиляв, хто вихвалявся новеньким одягом для малюка, придбаним в обід, хто тихенько дрімав після обіду. А у повітрі витав аромат тушкованої капусти.

І тут я- хто мене знає, той розуміє – у стані близькому до вибуху атомної бомби над Хіросімою. Тьотки (тобто пані), кажу, так лагідно, а чи не пошивелите ви з великої ласки мізками і ручками, аби мені знайти одну єдину довбану цифру!!!!!!!!!!!

“Ха-ха-ха!” – гомеричний сміх тіток вклав в мою душу безнадію. “Ви погляньте, яка у нас купа справ. (В кімнаті справді кількість паперів тягла на пів Карпатського лісу). Де ми вам вашу віднайдемо? Це ж скільки часу треба на це витратити. А ви самі прикинути суму не можете?”

Боже Праведний!!!!! Я зрозуміла, що нічого у коридорах та кімнатах із надписами “начальник”я не доб’юся…. І тут згадую, я ж журналіст! Еврика! Лечу на 3-й поверх до самого главного начальника – директора департаменту. Але і його нема – бо неприйомний день!

Вихід підказала його секретарка. Видно по моїм очам і роздутим ніздрям було помітно, що до сказу мені – пів кроку. Вона порадила звернутися в обчислювальний центр, який акумулює всю інформацію про платежі.

В обчислювальному центрі за дві хвилини мені надали потрібну інформацію і моє ходіння по муках закінчилося…

Їдучи із Луцька у Володимир-Волинський, я задумалася: скільки ми, громадяни України, ще будемо терпіти цих бюрократів та годувати їх зі своїх кишень! Адже, сплачуючи податки – ми гарантуємо їм їхнє “безхмарне майбутнє” – оклади, надбавки, виплати за ранги, премії, оздоровчі, відпускні, лікарняні – ВСЕ З НАШИХ ГРОШЕЙ! Вони – службовці, тобто повинні служити людям. Але, в реалії – люди їм заважають. Як би не ми – робота для них була б раєм…

Однак, жоден із держслужбовців усіх рангів не звільнився добровільно і не пішов у приватний сектор. Адже, вони розуміють: підприємець каталоги розглядати та пліткувати в робочі години не дасть. Від цього страждатиме його бізнес.

А ще, у чиновників відсутня конкуренція. Їм не треба щодня доводити, що ти гідний свого робочого місця і їм у спину не дихають кращі претенденти. Згадалися слова Тараса Шевченка: “Схаменіться, будьте люди! Бо лихо вам буде!”…