Життя під “Градами”
Коли часто буваєш на передовій, то вже скоро перестаєш дивуватись тому, що десь неподалік йде запекла стрільба, гатять гармати та міномети, а наші хлопці в цей час вечеряють, сплять, займаються якимись своїми побутовими справами. Для них ця війна стала просто частиною їхнього життя, де більшість добре розуміє філософію принципу: «якщо не ми, то ніхто».
Цього разу, коли потрапив до одного з населених пунктів в районі Дебальцево, дивуватися було чому. З колегами ми прибули до одного з блок постів, біля якого відбулося пряме влучання ворожої міни у наш бліндаж. Бог вберіг хлопців, бо саме в цей момент жоден з них не знаходився всередині. Бліндаж рознесло на друзки. Дивним чином вціліла тільки труба від пічки-буржуйки. Наші захисники народилися у сорочці. Загалом, терористи тоді здійснили близько п’ятнадцяти пострілів з мінометів. Ймовірно, через сильний вітер відбулось розсіювання: міни розліталися дуже широким «віялом», і окрім бліндажа ворог нічого не знищив і нікого не поранило.
Обстріли тут відбуваються майже щодня, по декілька разів за добу. Хлопці відмічають, що у рази збільшується обстріли наших блок-постів після надходження так званої “гуманітарної допомоги” з Російської Федерації.
Командир взводного опорного пункту Денис Чабанчук розповів: «Рази в три-чотири зросла кількість обстрілів після надання того, що на тій стороні називають «гуманітарною допомогою». Особливо сильно обстрілюють наших сусідів, а 6 грудня, ніби хотіли зробити нам такий своєрідний гарний «подарунок» у лапках. Розпочали близько 6 ранку і гатили до 3 ночі. Міномети, АГС, постійно діяли снайпери. А те, що безупинно «працює» їхня артилерія – це характерна ознака того, що ніяких НЗФ на тому боці не має. А дійсно працює з їх сторони по наших бойових порядках регулярна армія. Особливо багато обстрілів відбувається ще і за 3-4 дні до перемир’я, ймовірно для того, щоб захопити якийсь район і вже не втрачати його після якихось мирних домовленостей».
Зустрів на передовій я і свого земляка, Семенюка Максима з села Бичаль Рівненської області. У зоні АТО він вже вдруге.
– Мене призвали 8 місяців тому. Я навіть і не намагався «відкосити». Хоча знаю, що таких багато. Та вважаю, що нехай краще я піду, ніж мій батько. Нехай служать молоді, а не старші люди. Хоча знаю, що існує думка і зовсім протилежна. Звісно ж мої рідні не відмовляли мене йти захищати Вітчизну, бо хто, як не ми, зможе зупинити навалу ворога, який хоче розшматувати Україну на маленькі клаптики. Я добре розумію хвилювання мами, розумію, як їй важко, але по-іншому не можу, – каже він.
Зі слів бійців, місцеві жителі інколи пропонують їм допомогу. Але, завдяки волонтерам, усього вистачає і хлопці запровадили практику ділитися з місцевими. І все ж, нещодавно, люди принесли на блок-пост м’ясо, коли закололи кабана.
Після спілкування з нашими хлопцями ми відправилися до села, де вогнем артилерії терористів знищено будинки людей. Зрозуміло нам було і те, що люди втомилися від війни і хочуть лише одного – її завершення. Як раз під час спілкування з ними і розпочали працювати ворожі «Гради», а потім і міномети. Щоправда, цього разу вони не долітали до того населеного пункту в якому ми були. І , схоже, падали десь там, звідки ми повернулися десять хвилин тому. Місцеві сховалися у підвалі, куди покликали наших колег журналістів і сиділи там до завершення обстрілів. Я ж, разом з військовими, чий блок-пост був неподалік, стояли на вулиці і слухали «музику», яка, десь там недалеко, можливо, несла смерть. В цей час, коли я знімав відео, щоб зайвий раз показати людям звідки і хто стріляє, вдалині побачив, що ремонтники, які займалися відновленням лінії електропередачі, навіть не припиняли своєї роботи.
Війна вже стала частиною і їхнього життя. Будь в яку мить снаряд чи міна могли влучити в тих людей, але вони будь-що хотіли зробити свою роботу. Це дійсно вразило, як потім вразило і те, що відразу після обстрілів на вулиці з’вилися діти, які посміхалися нам і привітно махали руками, коли ми виїжджали з села. У далекому дитинстві гра у війну нас захоплювала. Ми ділилися на команди і уявно стріляли один в одного, будували штаби, схованки, вигадували паролі. Але це була гра. А життя для цих діток поділилося на частини: «ДО ВІЙНИ» і «ПІСЛЯ». Що вони згадуватимуть потім, коли минуть роки? Який слід вона залишить у їхньому житті?
Рано чи пізно війна закінчиться і особисто я сподіваюсь, що Україна по-справжньому прийде у ці регіони. І кожен громадянин України буде пишатись тим, що живе у нашій державі і не волатиме, що він патріот, а дійсно, як один, відразу вставатиме на її захист.
