Забутий «золотий» сад Волині: як монастирські яблуні рятували палац і годували дітей
Жидичин – одне з найдавніших сіл Волині, відоме насамперед Свято-Миколаївським монастирем, який вважається одним із найстаріших в Україні. Але мало хто знає, що поряд з храмом і Палацом митрополитів тут століттями існували справжні сади-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
Про це Конкурент пише з статті журналу «ФРЕШ», присвяченій історії волинських садів на зламі XIX–XX століть.
Жидичинські сади ніколи не були хаотичними городчиками. Вони несли ознаки барокового садівництва: чітке геометричне планування, рядкові посадки, центральну частину займали яблуні та груші, а периметр облямовували вишні, черешні й сливи.
Таке розташування зберігалося навіть після ліквідації монастиря у 1826 році. Наприкінці XIX століття старі дерева, посаджені ще ченцями, все ще плодоносили, нагадуючи про подвижницьке життя обителі.
До 1890-х років сад занепав через недбалість орендарів. Усе змінилося з прибуттям архімандрита Філарета з Почаївської Лаври у 1894 році. Він відремонтував огорожу, засадив порожні місця новими саджанцями, зробив щеплення диким деревам, прорідив загущені сливи, обрізав сухі гілки.
Результат не змусив себе чекати: вже 1895 року урожай приніс 500 рублів – удвічі більше, ніж раніше. Кошти спрямовували на реставрацію Палацу митрополитів, про який дбав високопреосвященний Модест (Стрельбицький).
Сад площею близько трьох десятин перетворився: з’явилася липова алея з посипаною піском доріжкою та альтанкою посередині. Оренда садів у 1902–1908 роках коштувала 400 рублів на рік, а з 1908-го – вже 830. Прибуток ішов на інвентар, матеріали та зарплату працівникам. У 1902 році сади передали в оренду Ісеру Востюрі, контракт продовжили на вищих умовах.
Місцеві старожили згадували: під час збору врожаю дітям дозволяли набрати фруктів додому стільки, скільки поміститься в «передник» – своєрідна дитяча «зарплата» солодкими плодами.
Перша світова війна порушила догляд, але традиції садівництва в Жидичині живі й досі. Сади були не лише джерелом доходу та їжі – вони надихали митців: художників на картини, композиторів на музику, поетів на вірші.
Журналістка Ярина Скуратівська у статті «Що ми знаємо про український сад. Екскурс в історію» зазначає: монастирські сади XVIII століття тяжіли до європейських тенденцій і були справжніми осередками культури.
Сьогодні Жидичинські сади – частина спадщини Волині, яка нагадує: краса, праця та турбота можуть рятувати не лише дерева, а й цілі історичні комплекси.
