Як колись хазяйнували у Володимир-Волинському та сусідніх повітах Волинської губернії
Любомирів, Чорторийських, Мандрик – ось не повний перелік прізвищ відомих українських і польських землевласників, котрі мали чимало земель й успішно господарювали у Володимир-Волинському та сусідніх повітах Волинської губернії, яка вважалась районом великих поміщицько-дворянських володінь.
Як свідчать архіви та матеріали місцевого музею, на початку 19 століття у губернії налічувалось понад тисяча сто поміщиків, які загалом обробляли 2,5 мільйона десятин землі, і кожен у середньому дві тисячі двісті – за теперішніми мірками це майже 2600 гектарів на одного, – пише Слово правди.
Однією з найбільших галузей Волині, окрім зернової і виноробної, була цукрова. У Володимир-Волинському повіті налічувалося три заводи (у губернії – вісім) й усі вони працювали тільки на ринок. Першу цукрову гуральню на Володимирщині у 1839 році побудувала у Ружополі (нині Устилуг) графиня Роза Браницька (Потоцька). Найбільший завод на Волині належав Роману Сангушку та його дочці – вони у ті часи вважалися найбагатшими поміщиками, обробляли 62 тисячі десятин землі (граф Потоцький – 55, брати Терещенки – 45). Усі пани мали десятки тисяч кріпаків. Приміром, брати Браницькі 83 тисячі душ, княгиня Марія Сангушко – 33 тисячі, Олександра Потоцька – десять тисяч…
Більш масово магнатські родини почали вкладати кошти у виробництво цукру в 50-х роках 18 століття. Та їхній «золотий цукровий» шлях розпочався після реформи 1861 року, що скасувала кріпосне право, забезпечила селян садибами і залишила право купівлі-продажу землі для вищих станів. Серед знаті цукор тоді ще називали «гальванічними іскрами», бо його виробництво було надто прибутковим.
Цукроварню в Устилузі побудувала донька Станіслава Потоцького
Перший цукровий завод на Володимирщині у 1839 році у Ружополі (нині Устилуг) побудувала графиня Роза Браницька – статна гречанка по матерій лінії, донька графа Станіслава Потоцького і дружина Владислава Браницького. Роза мала троє дітей від першого шлюбу з Антоном Потоцьким і семеро – від Владислава, котрий одружився на ній проти волі матері, й свекруха тривалий час не визнавала невістку. Коли ж підприємлива і багата Роза взялася вміло хазяйнувати й ще більше примножила чималі статки графів Браницьких та додала до них свої, її визнали улюбленою невісткою. Свого часу їй було присвоєно чин кавалерственної дами та даровано орден Святої Катерини. Овдовівши, вона виїхала у Францію, де для одного зі своїх синів придбала замок Монтрезор. До слова, її діти – також відомі особистості.
Серед знаних нащадків Рози і Владислава Браницьких – син Ксаверій. Він здобув освіту у Варшаві та Петербурзі, служив в Охтирському полку, був ад’ютантом генерала Вітте, воював проти Шаміля та турків, був близьким із Лермонтовим… Ксаверія мали призначити ад’ютантом царя, але він не розділяв поглядів Миколи I і потай виїхав за кордон. Цар заочно засудив його до каторги й конфіскував його маєтки на Волині біля Любомля, де він вирощував жито, пшеницю, цукрові буряки, хміль, розводив породистих скакунів. Однак далекоглядний чоловік перед від’їздом спродав і заклав більшу частину свого майна, а до Франції приїхав з чималими грошима. Там він зайнявся підприємництвом та набув великий капітал. Ксаверій кілька разів балотувався у сенат, писав книжки. Він був переконаним демократом і навіть радикалом, але розчарувався у своїх ідеях, дійшовши думки, що для слов’янських країн революції згубні «через неприборканість народу, який усе втопить у крові».
Брат Ксаверія Костянтин був власником маєтків навколо Богуслава та Радомишля, також вдало займався сільським господарством. Але його більше тягнуло до орнітології, тому свої володіння «віддав» економам. Як учасник Польського повстання він був змушений емігрувати. Останнім із Браницьких, хто залишив батьківщину, був власник Ставищ і Білої Церкви Владислав Олександрович.
Маючи величезні статки, Браницькі жили вишукано і заможно. За словами польського мемуариста З. Мейштовича (газета «Рольнича»), «їхній комфорт маєтків конкурував з англійськими чи американськими».
У Браницьких панувала висока культура землеробства, а цукрові буряки тут вирощували за найновітнішими технологіями. Продуктивність земель була такою високою, що вони експортували високоякісну пшеницю і цукор на закордонні ринки. Робили це через порт на річці Західний Буг у Ружополі, та в Одесі. У їхніх господарствах застосовувалися парові плуги, культиватори, дискові борони, сівалки, парові молотарки, бурякокопалки тощо.
Розина свекруха позашлюбна донька імператриці
Більшість капіталу до Рози і Владислава Браницьких та їхніх дітей перейшло зі спадку чоловікових батьків – гетьмана коронного королівства польського Ксаверія і його дружини-графині Олександри Василівни, котра при царському дворі у Петербурзі займала вельми високе становище обер-фрейліни чи статс-дами. Науковці стверджують, що Олександра була незаконною дочкою Катерини ІІ і російського офіцера Сергія Салтикова, а дівчинку віддали на виховання у сім’ю Енгельгардів. На однім обіді-прийомі побачив її гетьман Ксаверій Браницький та закохався. Одружившись із фрейліною, він забрав її у Білу Церкву, куди його призначили старостою за те, що очолив польські війська й ліквідував повстання, яке назвали «Коліївщина».
Олександра Браницька з чоловіком Ксаверієм і його багатою ріднею збудували у Києві, Саливонках, Озерному, Шамраївці кілька цукрових заводів, які приносили чималі прибутки. У Білій Церкві мали лабораторію, яка працювала над поліпшенням сортів цукру. Магнати розводили й породисту худобу, арабських та англійських коней, вирощували тонкорунних овець. Окрім цього культивували дерева, кущі й рослини, у тому числі канадську тополю, яка раніше в Україні ніколи не росла, а у парку «Олександрія» посадили тисячі рідкісних дерев і рослин. Згодом їхній онук і син Рози Владислав збудував у місті електростанцію, а у парку поставив оранжереї, де вирощували ананаси, апельсини й інжир.
Відпустила кріпаків, а вони «предались п’янству»
Ще у 20-х роках 19 століття, коли повсюди панувало кріпацтво, графиня Олександра Браницька відпустила місцевих кріпаків на волю з однією умовою: аби вони опікувалися її родовою святинею на Смоленщині, адже вона не полячка, як дехто вважає, а виховувалась у селі Чижево Духівщинського повіту. У цьому селі вона прожила два десятиліття, аж поки з легкої руки впливового дядька Георгія Потьомкіна не стала фрейліною імператриці Єкатерини ІІ.
Якщо врахувати, що в Росії кріпацтво скасували тільки в 1861 році, то такий безплатний відпуск селян на волю був небаченою рідкістю та надзвичайним вчинком поміщиці. Але, очевидно, земляки не оцінили благородства графині, й як пишуть «Смоленські відомості», не доглядали родового храму, пограбували невеликий меморіал Енгельгардтів і «предались пьянству».
Свого часу Олександра Василівна відкрила селянський земельний банк і позичила селянам 300 тисяч рублів – це були величезні гроші. На отримані відсотки купили землю. Браницькі мали стипендіатів з-поміж малозабезпечених людей, які навчалися у вищих навчальних закладах, а також у чоловічій та жіночій гімназіях, які також побудували. Ще вони офіційно дозволили поселитись у Білій Церкві єврейській релігійній громаді й навіть виділили їм будівельний матеріал і безпроцентну позику на 15-20 років. Відтак, у такий спосіб розвивали торгівлю, економіку і сільське господарство. Завдяки їхнім старанням уже до 60-х роках 19 століття Київська губернія, яка вважалась відсталою у сільськім господарстві, могла конкурувати з Волинською.
На Волині більше дострокові кредити надавали не приватні союзи, а земська управа, тут сприяли розвитку тваринництва, а фахівці організовували курси із зоотехнії, надавали населенню допомогу в придбанні дешевих кормів для худоби. Для підтвердження цього доречно згадати зразкове господарство польського поміщика Т. Сумовського з села Замличі (нині Локачинський район), який також скористався такими позиками. Він вирощував цукрові буряки, породисту худобу та коней, а один із його скакунів навіть отримав королівську нагороду на конкурсі у Лондоні.
Земські установи відкривали на Волині прокатні станції. Отож селяни за малу плату користувалися плугами, культиваторами та іншою агротехнікою для обробітку землі, відкривали склади, де зберігали насіння для продажу за ціною, яка була значно нижчою, ніж у приватних осіб. Ці установи займалися також організацією будівництва доріг у повітах губернії. Як повідомлялося у газеті «Жизнь Волыни» (1914 р.), на упорядкування і вимощення доріг у містечках Володимир-Волинського повіту земська управа виділила кілька сотень тисяч рублів.
Не тільки відомі підприємці, а й благодійники
Браницькі вважалися не тільки хазяйновитими підприємцями, а й відомими меценатами. Ксаверій Браницький-старший, отримавши містечко Любомль у якості подарунка від короля Польщі Станіслава Августа Понятовського, звів там величний палац-резиденцію, що мав чотири відділення. Нині збереглося лише південне двохповерхове крило палацу. На початку 1840-х років стараннями його сина Владислава у селі Світязь розпочалось будівництво мурованої Петропавлівської церкви. Після його смерті продовжила цю благодійну справу його дружина Роза Станіславівна. Відомо, що вони побудували храми у Шацьку та у Головно. У ближнім селі від Білої Церкви – Заріччі, Владислав Владиславович звів церкву святої Марії Магдалини – одну з найкрасивіших в окрузі (нині тут жіночий монастир).
Та чи не найщедрішою благодійницею-жінкою у ті часи вважали графиню Олександру Браницьку (Енгельгард). За її кошти споруджено понад три десятки храмів, шкіл, медичних і навчальних закладів, поштову станцію, оновлено парк «Олександрію» у Білій Церкві, який заклав і назвав її ім’ям чоловік. На жаль, до наших днів залишилося лише кілька святинь: собор Іоанна Хрестителя, який визнаний одним із кращих у Європі, а Преображенський кафедральний став центром Білоцерківської єпархії.
За радянських часів більшість Браницьких виїхала за кордон. Нині представники цього роду живуть у США, Канаді, ПАР, Японії, Франції, Польщі, Англії… Вони носять інші прізвища, оскільки родове древо Браницьких продовжилося тільки за жіночою лінією. Багато хто з них займав високі посади: Софія Лагеруц – референта президента Франції, Адам Рибіньський – проректора Варшавського університету, Вероніка Лагеруц – референта англійського парламенту…
Втім, відомі магнати мали і свої «темні сторінки». Їм, як і більшості представників пануючого класу, були притаманні корупція, визиск, монопольна діяльність, покріпачення вільних і навіть шляхтичів, зловживання у діяльності… Але як би там не було, чимала спадщина їхніх добрих справ варта пам’яті та наслідування.+
Тетяна АДАМОВИЧ.
