Як колись хазяйнували та яким був «хмільний» бізнес

Продовжуємо досліджувати сільськогосподарську тематику столітньої давності – деякі відомості ми відшукали в архівних документах місцевого та обласного музеїв.

Про це пише Слово правди.

«Прагнення до суспільної користі» – таким був девіз багатьох великих землевласників Волині, які хазяйнували сто і більше років тому. Одному з них – Йосипу Потоцькому, належали два маєтки з 43-ма фільварками (у тім числі й у Володимир-Волинському повіті). Він володів 24 тисячами десятин землі вартістю понад півтора мільйона карбованців. Як і більшість крупних землевласників, він  мав цукрові й винокурні заводи, а виробництво продукції поєднував з промисловою переробкою, постійно модернізуючи виробництво – замість пресів закупив дифузні апарати, які чавили цукровий сік. Цим утричі збільшив продуктивність. Також на цукроварнях встановив прилади системи Годека, які збирали сироп і сік, фільтри для очищення, мішалки й насоси – цим значно зменшив ручну працю. Отож, за рівнем технічного оснащення, цукрові заводи не рівнялись з іншими.

Не забували й про добрива і селекцію. Приміром, у маєтку графині Марії Потоцької вивели високоякісні сорти вівса та озимої пшениці, які експортувались за кордон. До слова, за поденщину на фільварках Потоцькі платили: у період збирання зернових – 77 копійок (без харчування), 64 (з харчуванням), картоплі й буряків – відповідно 49 та 41.

Середня врожайність цукрових буряків у Потоцьких сягала понад 500 пудів (пуд – 16 кілограмів) з десятини, вівса – 85 пудів, ячменю – 80, гречки – 61 – ці дані знаходимо у  журналі «Хуторянин», що видавався з 1910 року в Російській губернії.  Якщо ці цифри перевести на сучасні мірки, то виходить: з 1,1 гектара збирали у середньому вісім тисяч кілограмів або 80 центнерів солодких коренів. Тут подають і такі відомості: «80 польських та 40 інших землевласників заснували земельний союз, що мав на меті об’єднати усі губернії для всебічного розвитку й удосконалення економічних та культурно-просвітницьких потреб сільськогосподарського виробництва, поліпшити побут селян і дрібних землеробів». І таких гуртових товариств було чимало.

Архівні дані свідчать: орендні ціни на землю на Волині у 1913 році складали у середньому 13 тисяч рублів за десятину, й лише у кількох повітах (Володимир-Волинський сюди не відносять), їх вартість сягала до 23 тисяч рублів.

Збільшення посівів цукрових буряків дало можливість розвивати тваринництво, бо де ж дівати гичку, жом і патоку? У ті часи на Волині, на сто сільських жителів припадало 18 коней, 30 корів, 18 овець і кіз та 17 свиней – це удвічі більше, ніж у Київській та Подільській губерніях. Серед трьох повітів Волинської губернії, найбільше коней розводили у Володимир-Волинському. На кінних заводах вирощували скакунів арабської та англійської порід, які були відомі всій Європі й туди їх експортували.

Для порівняння: за даними головного управління статистики у Волинській області, на 1 жовтня у Володимир-Волинському районі утримують 906 корів, От і рахуйте, скільки-то худоби припадає на одного жителя, якщо сільського населення 25 тисяч 400…

Держава про сільгоспвиробників справно дбала

Можливо, хтось і дорікне нам, мовляв, надумали вихваляти панів, які експлуатували і гнобили народні маси, але… Тодішня державна політика відкривала добрі перспективи для хазяйнування й менш заможним селянам. Згадаймо хоча б безвідсоткові кредити.

У архівах читаємо: у січні 1911 року Волинська земська управа надала довгострокові кредити на тисячу карбованців для сільськогосподарських товариств, які були зареєстровані й у Володимир-Волинському повіті. Також земства сприяли розвитку тваринництва, зокрема, тут організовували курси із зоотехнії, населенню допомагали придбати дешеві корми для худоби. Земські управи читали лекції на господарську тематику, з бджільництва. Чимало господарів придбали у Луцьку рекомендовані інструктором вулики та інструменти. Приміром, мешканці села Коритниця дякували земству за надання агрономічної допомоги, завдяки якій вони досягли значних успіхів у господарюванні. Земські установи відкривали на Волині прокатні станції, де селяни брали плуги, культиватори та іншу агротехніку для обробітку землі; відкривали склади, де зберігали насіння для продажу населенню за ціною, яка була значно нижчою, ніж у приватних осіб.

Ці установи також займалися будівництвом доріг у повітах губернії. Як повідомляється у газеті “Жизнь Волыни” (1914 р.), на упорядкування доріг у містечках Володимир-Волинського повіту земська управа задіяла понад дві тисячі карбованців.

У польських магнатів рікою лилася мед-горілочка…

Надходження від реалізації алкогольних напоїв стало одним з важливих прибутків держави наприкінці 18-го – початку 19 століття.  Тому й не дивно, що тодішній уряд сприяв розвитку цієї галузі. З  липня 1891 року почав діяти закон про сільськогосподарське винокуріння, який стимулював зростання виробництва на винокурнях, що належали, як правило, польським магнатам.

Продукція цієї «хмільної» галузі збувалась у шинках, що належали, як і гуральні, тим же поміщикам, перепродувалась відкупникам, або ж вивозилась у інші губернії. Польські аристократи, маючи значні прибутки, дбали про розвиток винокурень. Так, князь Роман Сангушко свого часу надіслав лист до впливового чиновника Олекси Косацького, у якому просив посприяти у наданні дозволу його дочці Марії Потоцькій на відкриття винокурних і медоварних заводів для виробництва горілки і наливок. Великими винокурними заводами у Володимир-Волинському повіті володіли: у селі Конюхи – графиня Софія Чацька – там виробляли кращі сорти хлібного вина, на хуторі Леонівці (поблизу Локач) гуральню мали шляхтичі Олізари, у Холоневі Горохівського району – графи Красніцькі  – про неї ще й нині нагадує напівзруйнована величезна пивниця.

Почесна дворянська грамота Мандрики і «хмільні» плантації

   У міському історичному музеї зберігається рідкісний оригінал дворянської грамоти, «од ея Императорського Величества», яка підтверджує дворянську приналежність поміщика Федора Мандрики  і дає певні права у суспільстві. Федір Мандрика був місцевим поміщиком-землевласником, його нащадки володіли землями у кількох селах  Володимир-Волинського повіту – ці записи також знаходимо у давньосховищі. У Володимирі доживали свого віку генерал Мандрика і його сестра Софія, які раніше мешкали у Києві. Свого часу Софія позувала для відомого художника Михайла Врубеля. Серед міських старожилів побутує переказ, що одна з картин Врубеля – «Портрет Софії Мандрики» колись зберігалася у нашому місті, каже науковий співробітник музею Богдан Янович.

Ще тут є такі цікаві факти. Прибутковими для Волині стали хмелярство й пивоваріння, початок яким поклали чехи-колоністи, котрі прибули з хмелярських районів Чехії. Переселенці привезли із собою саджанці відомого «заатцького» хмелю, який за якістю не поступався іншим закордонним сортам. Висока якість уже волинського хмелю неодноразово підтверджена на закордонних ринках, зокрема у Мілані.

Відомо, що Федір  Мандрика, а опісля його нащадки, вирощували хміль на землях біля Володимира. Пізніше ці «хмільні» плантації перекупив хтось із родини Чацьких, які займалися пивоварінням у Порицьку.