Як голод прийшов на Володимир-Волинщину
ЧЕРЕЗ 5 РОКІВ ГОЛОД ПРИЙШОВ І ДО НАС…
Ярослав ЦАРУК (житель Володимир-Волинського), краєзнавець, Почесний громадянин Волині
Ті роки я, звичайно, пам’ятаю добре, мені було вже 12 літ. Жили ми у селі Стенжаричі тодішнього Устилузького району, неподалік сільської ради. То був такий собі барак колишнього тартака (польської лісопильні). Мешкало там п’ять сімей, хати яких були спалені під час війни поляками. А до того ми мали хату в селі Заболоття, яке було теж спалене дощенту.
Не розкошували ми, жили бідно, але не мучилися від голоду, щось таки росло в полі. Але голодуючих у 1947 році було багато. Вони приїхали з Брянської, Калузької областей Росії, з Півдня, Сходу України. Не минали жодної хати. Деякі приносили щось з одежі, вимінювали на зерно, крупи, картоплю. Але приходили і просто так, як жебраки. І в кожній хаті їм щось вділяли. Вони зі сльозами на очах дякували, казали, що ніколи не забудуть нашої доброти. Проклинали життя, невідь-кого. Справді, з боку наших людей то таки була доброта, яка притаманна українцям. Адже в селі теж жили бідно, багато було погорільців.
Прибульці з мішками особливо боялися прикордонників. Адже наше село входило до прикордонної зони і без спеціальної перепустки люди сюди не мали права заходити. Тому про таких сільська рада одразу повідомляла заставу. Приїжджали солдати і силоміць видворяли прохачів. Вони не зважали ні на посвідчення недавніх солдат Червоної Армії, ні на просьби жінок, дітей. Минули роки, незабаром виповниться 70 літ із тої пори. Але ніхто поки що не сказав доброго слова за порятунок. Доброта забувається швидко.
Але якщо на Заході України у 1946 — 1947 роках голоду у класичному розумінні не було і населення ще й рятувало голодуючих, то вже через п’ять років йому самому потрібна була допомога. Колективізація всуціль пограбувала селянські господарства, відібрала у хлібороба землю, реманент, худобу, зерно і залишила його без засобів існування. От і прийшов у 1952 році сюди справжній голод. Щоправда, дослідники його не фіксують, хоч цю біду пережило кожне село, як і наше.
Уже на початку літа того року в хаті не було і скибки хліба. А в сім’ї нас п’ятеро: мама, вітчим і троє дітей. Я був найстаршим. Батько Василь Пилипович загинув на фронті, захищаючи наше «щасливе» дитинство. Мати всі дні пропадала на колгоспному полі. Вітчим Федір Стрільчук — на стайні, я на канікулах — теж на різних роботах у колгоспі. Хотілося заробити хоч дрібку на прожиток.
Рятував нас вітчим, який доглядав коней. У кишенях він щодня приносив трохи осипки, якою підгодовували коней. Мати варила її. То була така собі ріденька юшка, де крупинка наздоганяла крупинку. Але вона була гаряча і туди ще доливали (була рятувальниця-корова) трохи молока. То й виходив рятівний напій. Мали ми ще п’ять курок, які не неслися. Мати звеліла дві зарубати, що я й зробив. Але на хвильку відволікся і тут десь вискочив собака. Вхопив курку — і навтьоки. Ми наробили крику, побігли за ним, та де там! Поплакав я зі сестричкою Манею і все… Стали достигати вишні. Менший брат Леонід заліз на дерево і ніяк не може їх наїстися. Аж тут заходить до нас вербувальник з Уралу. Пообіцяв, що Льоня буде навчатися у ФЗУ (фабрично-заводське училище). У нього буде формена одежа, взуття і триразове харчування. А після ФЗУ — робота. Брат запитав у матері, чи їхати.
— Їдь, синку, — сумно мовила, — бо ж як не хочеться розлучатися, але в тому проклятому колгоспі пропадеш.
І Льоня поїхав. А мати пішла в контору, щоб виписали трохи зерна, бо нема чого їсти. Відмовили, бо в коморі ні зернини, чекай, мовляв, нового врожаю. Не знаю, якими шляхами, але роздобула мама десь трохи грошей і послала мене у місто за хлібом. Вийшов я з дому опівночі, пройшов кілька сіл, Устилуг і о четвертій ранку був у Володимирі-Волинському біля хлібного магазину на вулиці Ковельській. Привезли хліб о десятій. Що там робилося! Гвалт, гамір, тиснява. Хліба мені не вистачило. Чекаємо, бо обіцяють привезти ще. І о 12-й привезли, на цей раз мені пощастило.
І ось у мене в торбині цілий скарб — три кілограми чорного хліба! Як він пахнув! Так хотілося трішечки відкусити, але переборов спокусу — хай розділить мама. Додому летів, мов на крилах. Одержав свою пайку і мама каже:
– Ти, синку, відпочинь, а на ніч знову підеш. Бо ж треба якось рятуватися…
Так я й робив «хлібні рейси» через день. І в середині липня, коли повернувся, мати з радістю повідомила — їй виписали 50 кілограмів жита. А тепер, коли проходжу повз той магазин, де можна купити багато чого їстівного, згадую ціну колгоспного «щастя», і не можу стримати сліз.
