Світло і пітьма Світлодарки. Як триває оборона видатної Дуги
Назва «Світлодарськ» співзвучна з «дарувати світло». Щоправда, для захисників Світлодарської Дуги – сумнозвісного «хіта» щоденних зведень штабу ООС та випусків новин, така трактовка скидалася б на сарказм.
Поняття «Світлодарська Дуга» з’явилося у 2015 році після виходу українських військ із Дебальцевого, – пише LB.ua.
Ось та труба міста Світлодарськ була орієнтиром для хлопців, які виходили з оточення, – вказує Оксана Якубова, в минулому заступниця по роботі з особовим складом першого механізованого батальйону 54-ої бригади. – Тобто, якщо ти труби дістався, то вже молодець. Зустрічав там батальйон «Горинь».
Лінія розмежування, що утворилася тоді, дійсно нагадує за формою дугу. Протяжність дуги усі характеризують дещо по-різному.
Це лінія майже від Торецька аж за Попасну, – говорить Микола Шафлюк, він же – Друг «Бугай», який на момент своєї участі у боях на Світлодарці був у складі першої роти «Правого сектору», а пізніше приєднався до 54-ої бригади. – По центру – місто Світлодарськ.
Дуга «підперезує» селище міського типу Луганське, включає в себе Троїцьке, Кримське та впирається у Вуглегірське водосховище.
Форма у неї така – тому і дуга! Вона на слуху через доволі таки сильні бої, – пояснює Анатолій Адамовський, що під час служби на Світлодарській дузі був командиром взводу 25-го батальйону. – На той момент ми були окремий мотопіхотний батальйон – підкресліть крупно! – наполягає боєць. – Зараз третій лінійний батальйон 54-го бригади, а я – командир відділення.
З точки зору тактичної, Світлодарка має вкрай непростий рельєф із різкими перепадами висот, деякі серед них – стратегічні. За панування над ними час від часу спалахують бої. Та загалом навколишні ландшафти сприяють проведенню так званого «повзучого наступу», внаслідок чого скорочуються відстані і війна набуває нових форм – між деякими позиціями буквально можна перегукуватися з противником (що бійці іноді не гребують робити у найвишуканіших формах).
Фото: Макс Левин
З точки зору гуманітарної – це земля, щедро полита кров’ю й прошита кулями та уламками усіх можливих калібрів. Тут є рештки підбитої техніки і саморобні меморіали, зведені бійцями на честь полеглих побратимів, біля них традиційно покладені цигарки, скибки хліба та іноді наповнена чарка. А в землі – десятки кілограмів залізних «сюрпризів», що забезпечать роботою саперів не на один рік після війни.
Тут енергетичний вузол, плюс тут проходить Дебальцевська траса, – говорить Ярослав, командир мотопіхотної роти 72-ої бригади. – В будь-якій ситуації – при наступі, при обороні чи при закріпленні, перше, на що звертають увагу, – це шляхи, логістика. Ми на такому стоїмо місці, де контролюємо деякою мірою їхню логістику.
Тому в бійців летить, за їх словами, «усе вперемішку». Навіть зараз, в 2018-му, бої тривають інколи по чотири години, а порушувати доволі умовний режим тиші ворог не соромиться навіть удень. Щоправда, відповідь приходить майже миттєво.
Згідно з відкритими даними, тільки за цю ротацію в 72-ій бригаді налічується 11 втрат загиблими, із яких двоє були вбиті біля Зайцевого, решта ж в районі Луганського, ближче до «серця» Світлодарської дуги. Крім того, при спільному виконанні завдання у листопаді на Світлодарці загинули розвідник, снайпер та інструктор снайперів із 169-то навчального центру.
Дебальцеве і околиці, до слова, відповідно до Мінських угод мають бути підконтрольними Україні. Околиці тимчасово окупованого міста видно з деяких позицій Дуги:
Величезне значення Світлодарської дуги в тому, що це дуже близько до Дебальцевого, – говорить «Бугай». – Від деяких наших позицій до околиць Дебальцевого було шість із половиною кілометрів. Тобто, у хорошу погоду ми бачили рух на околицях і будинки. Суть у тому, що там велика вузлова станція. Якщо її контролювати, то будуть дуже великі затрати (для бойовиків ДНР – Ред.) в доставці техніки, боєприпасів, живої сили.
Токсичний «Мурашник»
Ворожа позиція під назвою «Мурашник» була і залишається такою собі «кісткою в горлі» для українських військових. Висоту брали, за словами бійців, щонайменше двічі, і двічі залишали – за наказом «згори». Про історію штурму і здачі «Мурашника» у 2016 році розповідає Оксана Якубова:
Це одна із найвищих позицій, з якої дуже класно прострілювалися наші позиції. За короткий період у мене було 18 бойових втрат – «200-ті», «300-ті». Із п’яти «200-их» за той період четверо загинули через обстріли з «Мурашника». І шість поранених. Тобто, більшість втрат через «Мурашник». Вони сиділи у нас «на шиї». На той момент то був наш найбільший геморой. Дівчинка, яка у нас загинула,- теж через постріл з «Мурашника».
Дівчина була медиком. «По машині влучили з ПТРК з “Мурашника”, – згадує Адамовський. – Вони бачили прекрасно, що це «медичка»! Там же ж по-іншому не проїдеш».
Вихід очевидний – капосну позицію треба забрати. Операцію запланували на 29 червня 2016 року. Однак через кінець енної хвилі мобілізації у бригаді катастрофічно бракувало людей.
«Купол», комбат 54-ї бригади, зібрав офіцерів і повідомив: приїхав Правий сектор, хочуть допомагати. “Запитав нас, як ми дивимося на те, що їх залучать до операції «Мурашник», – згадує Оксана. – До ПС ми ставилися дуже добре, всі погодилися, але був один нюанс: вони знаходилися на війні неофіційно. А шансів, що прийдемо без втрат, не було, бо всі позиції «сепарів» стояли на висотках. Зробили доповідь Муженку про те, що до нас прийшов ПС. На той момент їх було близько 20-ти людей. А також «Карпатська Січ» – вони прийшли до нас перед самим штурмом. Комбриг знав, штаб АТО знав, Муженко знав – всі знали, що, якщо вони загинуть, ми подаємо їх як волонтерів. Зброю їм даємо, але якщо не дай Бог що, вони «волонтери».
Крім добробатів, на підсилення прийшли бійці 25-го батальйону «Київська Русь» та ССО.
Саме у ході тих подій загинув «Міф», легендарний оперний співак світового масштабу Василь Сліпак, що був кулеметником у лавах «Правого сектору».
Скріншот з фільму «Міф» про Василя СліпакаФото: Радіо Свобода Скріншот з фільму «Міф» про Василя Сліпака
«Близько 5 ранку почалася операція, – розповідає Якубова. – Одні йшли на «Мурашник» – це перша рота, «Правий сектор» йшов по Дебальцевській трасі на блокпост. Між цими двома позиціями йшла ще «Карпатська січ» і 25-ий батальйон, по периметру, між блокпостом і «Мурашником». На «Мурашник» заходила 25-ка. І ми на нього зайшли – майже без втрат. Перша втрата – це був «Міф». Почалася стрільба, куля потрапляє йому в кулемет і рикошетить у ногу. Нога – сплетення – артерія – вена – шансів нуль. Десь о 12 годині «Мурашник» був наш».
Оксана Якубова згадує: у ворога почалася паніка, з Дебальцевого почали евакуйовувати людей – думали, що українські війська почали повномасштабний наступ. На Світлодарський напрямок почали стягувати усю техніку, забравши все з-під Авдіївки.
– Ввечері накрила арта їхня – і в нас двоє загиблих було, – згадує Анатолій Адамовський. – Одному з них – «Кузнецю» – тупо в каску попало. В голову. Від нього нічого не лишилося.
Обстріл був не лише потужним, але й хаотичним: «Почалася плутанина: вони стали називати позиції, по яких стріляють, а ми не можемо зрозуміти, чому по ним стріляють, бо ми на ті позиції не заходили. Ми заходимо в лівий фланг, а вони починають стріляти по правому, по всьому периметру артилерією. – говорить пані Оксана. – А потім вже з’ясувалося, що вони думали, що ми пішли по всій лінії фронту! Авдіївка тоді була жахливо ослаблена».
Якубова припускає, що тоді була втрачена нагода взяти або Дебальцеве, або Донецьк: «Можна було спокійно вдарити з Авдіївки, у них просто не було фізично сил на той момент. Поки Росія би підтягнулася, ми б мали п’ять днів десь, а за п’ять днів можна ого!».
«Ми мали відволікти «сепарів», щоб хлопці могли зайти на висоту, – розповідає «Бугай». – Ну, так і сталося. Хлопці почали швидко обладнувати позиції і розвертатися в бік ворога. Коли вже укріпилися, командир батальйону дав наказ відступати… Сказав, що на нього вийшли «сепари», дали дві години, і далі, мовляв, рівняємо з землею. Він послався на наказ зверху…»
Тим часом, паніка зростала не лише у штабі ворога, але й у нашому:
Почався вереск: «Ви порушили Мінські угоди! Як ви сміли! Якщо зараз почнеться повномасштабний наступ, ви будете винні! У вас руки по лікоть в крові, ви починаєте Другу Світову війну»… Я пояснюю, що у нас все окей, ми взяли позицію, дайте нам допомогу, – згадує Якубова. – Він верещить: «Відступати!» Яке «відступати»?! Будь-який військовий знає, якщо ти зайшов на позицію – ховайся! Бо тебе зараз будуть жарити! Хто ж відступає, коли по тобі ведеться атака?!
Танковий батальйон був поруч, і танки у якості вогневої підтримки були готові виїхати. Та останньої миті наказ скасувати. Бійцям довелося відходити з узятих позицій при повному артобстрілі.
– Забираємо все, що можливо – купу документів, купу одягу, російські пайки, – говорить колишня військова. – Комбат відсторонений, комбриг відсторонений, штаб батальйону уже обстрілюється.
Само собою, відступ супроводжувався втратами – як життів та здоров’я, так і морального стану.
– Хлопці з великими втратами почали відходити, – згадує «Бугай». – «Сепари» хоча й пообіцяли, що дадуть буцімто дві години, але коли хлопці відходили, по них працювали міномети і круплокаліберне стрілкове. Якби ми утримали «Мурашник», автоматично ворог пішов би з Логвиново – то найближча точка в тому районі. Досить велику територію вони би мусили віддати. Як то кажуть, безкоштовно, тому що вони би не могли її втримувати».
Післяштурмові рани
Кілька днів після відходу противник не повертався на «Мурашник», а евакуація Дебальцевого тривала – ворог не міг повірити, що позицію взяли, а потім віддали просто так. Комбата повернули до виконання його обов’язків.
З боку начальства почалися «роздачі чортів» і «розбори польотів». Спершу розслідували «чому пішли в наступ», а після того, як президент по телебаченню нагадав, що, відповідно до Мінських угод, Дебальцеве підконтрольне Україні, тема розслідування змінилася на «чому відступили».
Під час відходу зник боєць Юрій Татарчук. Перший час вірили в краще. «Він вийшов з “Мурашника” з групою, потім вони по рації передали, що у них два дуже тяжких «300-их», Артем Іваненко і Мішка «Фізик», – згадує Оксана. – І він (Юрій Татарчук – Ред.) як санінструктор повернувся, щоб їм допомогти. Потрапив під обстріл і зник. Хлопці виходили самотужки, техніку послати не можна, водій МТЛБ злякався, їхати не хотів, поїхав наш старшина… Як вивозили «Фізика» і Іваненка – то тільки Боже провидіння, вони, фактично, не мали вижити. «Фізику» відірвало ногу – втрата крові; у Артема – втрата крові. І ще четверо контужених було – вийшли».
Юрія шукали добу – ніхто не знав, де він. Наступного дня «сепари» прислали фотографію – щелепи не було, голова обпалена… Тіло пізніше передали бригаді. Оксана Якубова розповідає про це стримано, лише паузи стають глибшими: «Спека була. Його привезли о другій ночі в Бахмут, у морг. Хлопців туди не брали – проблема була з морально-психологічним станом. Пацани не розуміли, що ми робимо: позицію взяли, три години посиділи і віддали. Коли Юра зник, я подзвонила його мамі, спитала, чи він не дзвонив. Каже – не дзвонив. Ми дуже сподівалися, що це полон. Коли його привезли – мама подзвонила. Вона відчувала. Каже – якщо що, на руці має бути тату. Сморід такий стояв, що до морга не можна було підійти. Тільки почали відкривати тіло – а там черви… Голови нема, тіло все розпухле. Щоб подивитися, чи є тату, треба було зняли одежу, а куди вже було знімати. Взуття не було. У «казачків» така «мулька» – вони знімали взуття. Лишилися тільки розгрузка і форма. Автомату, звісно ж, не було. Не було документів – на операцію йшли без документів. Ніхто з наших не підписався, що це Татарчук. Відправили тіло на ДНК-експертизу, вона тривала три місяці. Слідчий не дуже спішив робити. За три з половиною місяці встановили, що це Татарчук».
Поранені ще довго вели окремий бій за власне життя. «Фізик», за словами Оксани, пережив 12 операцій та кілька клінічних смертей, від нього пішла жінка. Артем Іваненко був поранений за день до звільнення – 30 числа він мав їхати додому. Обоє хлопців отримали ордени «За мужність». «Міф» посмертно отримав «Героя України». Решта учасників подій, котрі вижили, після тиску з боку небайдужих волонтерів постфактум отримали медалі.
З «Мурашника» винесли «трофеї»: записники зі списками прізвищ і виплатами, наркотики, російські сухпайки. «Потім ціла група тиждень на тих пайках сиділа», – згадує Оксана.
Післясмак задурно втраченої позиції частково компенсували взяттям іншої – «Лісу». Через заборону будь-яких рухів довелося вдаватися до хитрощів: «Офіційна версія була така, що вони (бойовики ДНР – Ред.) почали наступати, ми були в обороні і перейшли в наступ, – розказує Якубова. – 50 на 50 це правда. Дійсно, вони збиралися йти в наступ – вдарити по нашій позиції «Море». А в 16-му році за «Морем» до Бахмута більше військових вже не було. Якби ми на хвилин 20-30 пізніше зорієнтувалися, то були б вже в глибокому тилу у «сепарів». Ми знали, що вони збираються бити по «Морю» і по прямій вискочити на Бахмутівську трасу. Звісно, що до Бахмута вони б не добігли, але до розбитого мосту вони б доскакали, це точно. Тому ми фактично упередили їх».
«Ліс» обійшовся ціною шістьох життів. Висуваючись на операцію, хлопці реготали: «А не буде другого «Мурашника»?!»
У 25-ій бригаді було троє загиблих. «Ліс» – голі пеньки, повалені дерева, – згадує Адамовський. – Попереду дерево, яке впало від того, що по ньому весь час стріляли з автомату. Все перерито, контужений «Пікасо» глухий сидить – воно худюще, несуразне, але який хоробрий – це просто капець! Він позивний «Пікасо» взяв, а його всі дражнили «Пікасу», і я теж. Після цього бою запитав: «Тебе як звати?» «Тимофієм!» – «Тепер все життя тебе буду Тимофієм називати!».
To be continued
Неподалік від Троїцького про бої за Світлодарку нагадують рештки спаленого танку 17-ої танкової бригади. Втім, тоді ще поняття «Дуги» не існувало – 1 лютого 2015 тривали бої за Дебальцеве, тоді ПТУР влучив у запаси БК. Розплавлений метал машини не лишає шансів спитати, чи вижив хтось із трьох членів екіпажу.
«30 бригада вийшла з Дебальцевого і одразу стала на Дугу! – говорить Оксана Якубова. – Це був батальйон Сергія Собка, він тоді ще комбатом був». Саме 30-та бригада запустила чорний жарт: «Хто заходив на Світлодарську дугу, той герой України посмертно».
У різні часи на різних ділянках ці землі тримали різні підрозділи. Окрім згаданих 17-ої, 30-ої та 54-ої бригад, «Київської Русі» і добровольчих батальйонів, Дугу боронили бійці 53-ої, 46-ий ОБСпП батальйон «Донбас-Україна» та батальйон «Айдар» (він же – 24 ОШБ).
Зараз на Світлодарці несе варту 72-га бригада. Мені пощастило завітати до них у гості в останні теплі дні року. На ділянці саме панувало рідкісне затишшя – за даними перехватів, «по той бік» того дня також приїхали «журналісти».
Бійці вдосконалюють побут та укріплюють позиції – тут уже і саморобний ставок, аби була нагода в безпечному місці освіжитися влітку (там, де річка, часом «прилітає»), і окремий загін для коропів, і лазні, і польові кухні, і відмінний вай-фай – словом, усе, що треба, аби воювати в затишку і комфорті.
Ось будинок – колись він належав полковнику, котрий наразі служить у так званій «ДНР». Бійці припускають, що саме тому він і вцілів, бо бойовики шкодують майно свого начальства, а те, вочевидь, має ілюзії стосовно повернення. Власними силами вояки обладнали тут спортзал, аби можна було тренуватися навіть взимку. Окрім людей, у будинку живуть коти та, як не дивно, хвилясті папуги.
У форматі «повзучого наступу» Збройні Сили просуваються потроху, вгризаючись в землю, відвойовуючи клапті по кілометру-півтора. Буквально днями було взято під контроль населений пункт Розсадки.
Бійці признаються – особливої «стратегічної цінності» ті звільнені клаптики здебільшого не мають, але ж «треба забирати свою землю».
Із дозволами на вогонь у відповідь зараз простіше, аніж було в 2016.
«В механізованих підрозділах – великі відстані, треба застосовувати великий калібр, аби одне до одного достріляти, – говорить Ярослав. – А тут, коли по тобі стріляють, – доповідь мені, і практично зразу, моментально відповідь. Тут дві хвилини іти одне до одного. Найменша відстань 160 метрів. Увечері тут в яру було дванадцять 120-ок, десь метрів за 60 звідси. Це все нормально, це рахується, що так має бути, особливо на таких війнах. Ми, грубо кажучи, на самому п’ятачку такому, «язичку» знаходимося. До Дебальцевого майже сім кілометрів, як і до Світлодарська».
Ярослав закінчив Інститут Міжнародних Відносин і працював у експортному відділі Procter&Gamble. Признається – робив усе можливе, аби «відкосити» від армії. В результаті пішов на фронт добровільно. Він «не світить» ані обличчя, ані прізвища – попри те, що воює з 2015 року, його батьки досі вважають, що син працює за кордоном.
А боєць із позивним «Зелений» «не світиться» з інших причин – у минулому він активіст і журналіст із Криму. Там лишилася його родина. «Я один такий, відщепенець», – із сумом говорить він. Позивний невипадковий: у кращі часи він переймався екологією і був членом «Партії зелених». «Зелений» згадує: було прикро бачити колишніх колег і учнів на фейковому референдумі. На війні він знайшов новий фах і нових колег, і виглядає цілком життєрадісним.
Серед особового складу є кадрові військові, зокрема й такі, хто служив свого часу в РФ, і тепер із легкістю впізнають «почерк» російських кадровиків.
Загалом, як і кожна бригада, ця представляє собою зменшену модель суспільства. Вчорашня бухгалтерка і домогосподарка Наталя куховарить – вона вирішила піти на фронт після того, як з війни повернувся її син. А боєць Женя із позивним «Дим», навпаки, пішов туди після повернення батька. Капелан Андрій із Церкви Християн Віри Євангельської, «Арчі», вчорашній студент-медик, вчорашні комірники, охоронці, лікарі, волонтери… Пси, котрі бережуть людей (а ті, в свою чергу, опікають їх). Завдяки ним пекельна Світлодарка видається привітнім місцем, де направду світло, і звідки не хочеться їхати.
Олена Максименко
