«Сатана», «Скальпель», ракетна кнопка: розповіли про колишню ядерну потужність України

Після розвалу СРСР Україна займала третє місце в світі за кількістю ядерних боєголовок. В її полях і лісах ще на початку 90-х приховували 1272 бомби, здатні знищити Землю кілька разів. Потужніший арсенал був тільки у США і Росії. Причини, за якими Україна відмовилася від ядерного озброєння, називають різні. Домінуючою була геополітика з нальотом лицемірного гуманізму, який відгукнувся українцям у 2014 році анексією Криму і війною на Донбасі.

Як швидко балістична ракета могла долетіти до Америки з України, якою була система захисту надсекретних об’єктів, чим підземний командний пункт схожий на підводний човен і як виглядав ракетний караван – в репортажі УП.

Уламки колишньої військової величі зберігають на стику Миколаївської та Кіровоградської областей. У 30 км від міста Первомайськ, на місці колишнього 309-го полку 46-ї ракетної дивізії, відкритий Музей ракетних військ стратегічного призначення.

Сьогодні в установі, що належить Міноборони, працюють 50 осіб. Є серед них і офіцери-ракетники, які ревно захищають те, що повернути вже неможливо: їх молодість і військову міць вже неіснуючої країни.

Тримаючись майже 20 років на ентузіазмі працівників і грошах туристів, музей не робить винятку для журналістів. Сюди пускають тільки по квитках. Наземна екскурсія коштує 120 гривень для людини, підземна – 250. година професійної фотозйомки коштує 2 300 гривень.

Раніше, у червні 2018 го в інтерв’ю “Українській правді” Леонід Кравчук, фактично дав старт Будапештським меморандумом, розповів про сильний тиск з боку американців. Тоді, в першій половині 90-х, у Вашингтоні пригрозили Києву блокадою в разі відмови від ліквідації боєголовок.

В результаті, на початок ХХІ століття від 43-ої ракетної армії не лишилось і сліду.

“Боже, я б тут гриби вирощував!”

– Зараз над нами мінні поля. МОН-50 і МОН-100 (протипіхотні міни – УП). Ходімо, – веде прохолодним підземним тунелем 56-річний Володимир Солоненко.

Сьогодні він – завідувач експозиційного відділу музею. У минулому – офіцер і підполковник, який мав доступ до держтаємниць по так званій “першій формі допуску”.

Солоненко очолював спеціальну службу 46-ї ракетної дивізії, що дислокувалася в Первомайську. У зоні його відповідальності було все, що пов’язано з пуском і блокуванням ядерних боєголовок.

Під час екскурсії в оповіданнях Володимира Солоненко зустрічаються дієслова в теперішньому часі. Начебто ця колишня секретна база ще працює і готова завдати смертоносного удару ворогові.

Схоже, спогади, як фантомні болі, не дають Володимиру до кінця повірити, що ядерна велич – давно в минулому.

У підземному коридорі довжиною 150 метрів через десятиліття стабільно 12 градусів тепла.

– Один був тут, каже: “Боже, я б тут гриби вирощував!”, – сміється Солоненко. – Над нами зараз близько чотирьох метрів грунту і сітка під напругою в 1 730 і 835 вольт.

Крутий поворот направо, ще один коридор.

– Кабелі бойового управління під тиском, – ділиться гід. – Якщо ви хочете розрубати їх, проткнете, повітря почне виходити – спрацює сигнал, що хтось вліз в систему.

– Нічну зміну ми називали “паршивою”, – продовжує він. – Якщо потрібно було заступати о третій годині ночі, говорили – “йти в собаку”.

За трьома масивними, герметичними дверима, у яких зупиняється Володимир, серце ракетних військ – командний пункт. 125-тонна монолітна капсула зі склопластику, яку опустили в надміцну шахту, що спускається майже на 50 метрів вниз.

Якщо пояснити простіше, командний пункт – немов підводний човен, яку помістили вертикально під землею. Або 12-поверховий хмарочос.

При цьому 12-рівнева капсула ніби “зависла” у шахті на 20 амортизаторах, що пом’якшують сейсмоудар при ядерному вибуху.

В Україні було 18 таких пунктів.

– Щоб потрапити під землю, потрібно було зв’язатися з офіцерами внизу, – розповідає Солоненко. – Начальник штабу видавав на кожен день пароль – назва міста СРСР з цифрою.

Припустимо, сьогодні пароль “Київ5”. Я дзвоню вниз, мені кажуть: “Три”. Тоді я повинен відповісти: “Киев2”. Щоб в сумі було п’ять.

Після цього потрібно набрати ще код з шести цифр, і за допомогою гідравліки двері, за якими знаходиться ліфт, відкриваються.

– Кожні такі двері важать тонну. І працює за принципом шлюзування, – показує екскурсовод, перш ніж впустити двох журналістів в 11-й відсік.

Підземний хмарочос

Крихітний ліфт опускається зі швидкістю 0,33 метра в секунду. До передостаннього, 11-го рівня, розташованого на глибині 45 метрів, він добирається приблизно за півтори хвилини.

Коли двері в приміщення відкриваються, у Володимира Солоненко азартно блищать очі. Помітно, що він – у рідній стихії.

Пластикові панелі з кнопками і датчиками, що тут лишилися, виглядають бутафорські. Але деякі агрегати працюють на потіху туристам, видаючи автентичні звуки.

На стіні висить герб України, в кутку – завернуте радянське знамено 309-го полку.

– Ви присядьте, – пропонує Володимир, який прослужив за таким пультом 17 років. – Ми зараз з вами балістичну ракету будемо запускати.

Алгоритм запуску ракет з ядерними боєголовками – складний процес, який покликаний максимально виключити помилки. 

Уміння швидко приймати рішення, тримати язик за зубами, реагувати на нестандартні ситуації, стресостійкість і партійний квиток – ось неповний перелік вимог, які висували до того, хто служив за пультом.

Офіцерів бойових розрахунків називали “стратегами”.

Команду на початок апокаліпсису могли дати тільки три людини: Генсек, міністр оборони і начальник генштабу.

– Щоб запустити звідси ракету, я повинен був отримати з Москви три накази, – показує на порожнє табло Солоненко. – “Бойовий режим”, “Пуск” плюс шестизначний шифр.

Якщо прийшла циклограма із трьох команд – це вже ядерна війна

Система передбачала блокування несанкціонованого запуску ракет, якби якісь Іванов та Петренко вирішили самостійно показати “кузькіну мать західним імперіалістам”.

– Коли прийшли накази (з Москви – ред.), он у тій шухлядці знаходилися ключі пуску ракети, – показує Володимир. – У червоному футлярі ключ першого номера – вставлявся сюди. У синьому – другого, його сюди. І натискалася кнопочка. Вона, до речі, не червона, як усі думають, а сіренька.

Для запуску двоє офіцерів повинні були працювати чітко і злагоджено. Інтервал між їх діями – не більш півтори секунди.

– Якщо довше, то нічого не вийде, – каже Солоненко.- Це називалося “стабільність розрахунків”. Люди працювали завжди в парі і навіть у відпустку разом йшли. Вони розуміли один одного з півслова. 

– Так – ось кнопочка “на старт”, – пропонує Володимир журналістам імітувати, нарешті, армагеддон. – Пальчик – сюди. Раз два три! Пуск!

У підземному командному пункті включається автентична сирена.

– Ось так, через 22 хвилини ракета досягне території США, – посміхається підполковник на пенсії. – Пів життя тут у мене пройшло.

Але ви не думайте, хлопці, що так легко це все. Відповідальність колосальна

Як підкреслює Солоненко, ракетники, спускаючись сюди, не просто сиділи за пультом. Щоразу вони запускали ракети, спрямовані на США. У тренувально-бойовому режимі. І в особливо напружені моменти підіймалися нагору мокрими, ніби розвантаживши вагони.

Боєголовки в “складах з продовольством”

Колишній 309-й полк з позивним “Таймень”, в якому сьогодні приймають туристів, входив в 46-ю дивізію 43-ї ракетної армії.

На території в 10 га містився підземний командний пункт і одна пускова установка. Ще 10 шахт з ракетами були розкидані в радіусі 30 кілометрів.

У полку вахтовим методом служили 7 офіцерів, 4 прапорщики і 30 солдатів.

Про те, що тут, під землею, заховані балістичні ракети, здатні ліквідувати такі великі держави, як США, жителі навколишніх сіл і міст не здогадувалися.

– На паркані було написано “Склади з продовольством”, – розповідають у музеї. – Народ знав, що тут військові, але чим саме вони займаються, зберігали в найсуворішому секреті.

Візуально дислокація полку виглядала як набір з декількох одноповерхових будівель.

Все, що було пов’язано з транспортуванням ракет, відбувалося пізно вночі.

В дивізії була окрема військова частина ТРБ – технічна ракетна база, в якій служили 1 500 осіб. Технарі, що займаються перевезенням, установкою і усуненням несправностей.

У музеї наочно можна побачити масштаби того, що відбувалося вночі в різних закутках на території колишнього Союзу.

– Ось спеціальна машина-перевізник, – показує Володимир Солоненко на величезний МАЗ. – У нього всередину по рейках завантажували ракету.

Разом з нею ця машина важила 264 тонни, розвивала максимальну швидкість 40км/год.

На базі до роботи підключались ще два суперкари: тягач і машина-установник, яка акуратно піднімала ракету вертикально і загружала в шахту.

Територія полку мала багаторівневий захист. Тут були п’ять мінних полів, які можна було підірвати дистанційно. Сітки під напругою. Система “Радіан” – невидимий радіопромінь, який визначав непрошених гостей. Система “Півонія”, що складається з сейсмодатчиків і реагує на рухи по землі.

У приміщенні варти, розташованої біля ракетної шахти, вхід був тільки під землею. На башті – танковий кулемет з оптичним прицілом і приладом нічного бачення

При вищій мірі небезпеки піднятий по тривозі механізований полк з Одеси оперативно перекривав підходи до бази в радіусі трьох кілометрів.

Всю територію маскували сіткою. Навколо розміщували помилкові цілі для авіації, супутників і ракет супротивника, теплові пастки. І система димового пуску, яку можна було привести в дію з підземного командного пункту.

– Наприклад, B-52 вилетів з Туреччини, і я міг розрахувати, через скільки він буде тут. На поверхні були величезні балони, які могли задимити так, що в радіусі п’яти кілометрів тут світу білого не видно було, – посміхається Володимир Солоненко і веде далі.

45 діб без звязку із зовнішнім світом

– Якби при СРСР цю карту так, як зараз, тут повісили, то і вас би, напевно, теж повісили, – жартома, показує на стіну Володимир Солоненко.

За іронією долі, він ділиться колишніми держтаємницями і розповідає про передові військових технологій часів супердержави в одній з кімнат музею з перегорілою раптом проводкою. Перемогти темінь допомагає портативна лампа оператора.

– Всі полки були пов’язані між собою кабельними лініями: бойовими, зв’язковими, силовими – розповідає гід. – В одному полку до 500 км кабелю було. Між командним пунктом і ракетою – прямий, магістральний.

Якщо його перебили, на ракеті автоматично включається радіоприймач. Щоб її можна було запустити по радіоканалу.

– У нас, в ракетних військах, не можна, щоб був збій електрики, – продовжує Володимир. – Під землею йдуть два кабелі – від різних підстанцій. Тільки їх рубанули, через 15 секунд на режим виходять два дизелі, по 500 кіловат.

Якщо вони не запустилися, то через 10 секунд включаються два дизеля по 50 кіловат. Якщо і ці не долучилися – хоча такого у нас не буває – внизу, під командним пунктом, є 120 величезних лужних акумуляторних батареї.

Підземна командна капсула могла працювати в автономному режимі 45 діб без зв’язку із зовнішнім світом.

На нижньому поверсі знаходився житловий відсік з туалетом, умивальником, запасами їжі, холодильником і навіть мікрохвильовкою радянського виробництва.

Залежно від ситуації і бойової обстановки, варіантів пуску ракет було безліч. Один з них – ПКП, рухливий командний пункт, який мав усі функції, що і у підземного. До його складу входили до 22 машин.

– Попереду колони – БТР. Машина охорони з кулеметною вежею, машина-їдальня. Машина з командним пунктом. Два готелі, передавальний радіоцентр і т.д., – перераховує Солоненко.

Він впускає в одну з таких машин ракетного каравану, зробленої на базі МАЗу. Усередині все схожий на купейний вагон, тільки тут набагато менше місця.

Тут були полички для відпочинку, їдальня, сушарки для взуття і одягу, система кондиціонування і засоби хімзахисту.

Володимир Солоненко шкодує: все найпередовіші розробки вчених і інженерів за часів Радянського Союзу осідали в військових частинах.

Простий народ, у якого роками не було туалетного паперу, про нові технології міг тільки здогадуватись…

–  Вся біда СРСР – щось винайдуть, все засекретять, і воно працює тільки на військову промисловість. У штатах не так, – зітхає підполковник.

Відгадай мелодію, розігнані гіроскопи і мінометний старт

Сьогодні в Музеї ракетних військ стратегічного призначення кілька тисяч експонатів. Багато з них збирають по всіх куточках країни.

Особлива гордість – ракети, які виробляли в Україні, наводячи жах на весь світ.

Вінцем творіння інженерів дніпровського “Південмашу” і численних українських НДІ стала модернізована Р-36М, яку на заході прозвали “Сатаною”.

На території музею туристів зустрічає зразок 1988 року. З чорним корпусом, зробленим за стелс-технології. Ракета на кілька метрів вище дев’ятиповерхового будинку.

– Найбільший в світі бойовий ракетний комплекс “Воєвода”, – розповідає Володимир Солоненко про Р-36М “Сатана”. – Дальність польоту 15 000 кілометрів. Десять бойових ядерних зарядів і 40 помилкових цілей. У ППО противника висвічувало 50 об’єктів, я називаю це “вгадай мелодію”.

Один пуск “Сатани” міг знищити все на 300 тисячах квадратних кілометрах.

У “Сатани” так званий “мінометний старт”. Всього лише 140 кілограмами пороху викидають 211 тонн в небо на висоту 20 метрів. Далі включаються двигуни. Це допомагало зберегти ракетні шахти на кілька пусків.

За три хвилини ракета виходила в космос на висоту 300 кілометрів. Вона могла спокійно пройти крізь хмару ядерного вибуху.

– Комп’ютер відключає всю електроніку. Вона летить без управління, щоб електромагнітні хвилі не вивели її з ладу. Потім електроніка знову включається. Комп’ютер прораховує, чи було відхилення від курсу, і коригує політ, – розповідає Солоненко.

На території України таких ракет не було. Вони несли чергування на території РФ і Казахстану.

Але у 43-ої ракетної армії зі штабом у Вінниці був інший руйнівний арсенал. В його основі в 80-х і 90-х були РТ-23, які на заході називали SS-24 «Скальпель» через неймовірну точність попадання.

Дальність польоту “Скальпеля” – 11 тисяч кілометрів, відхилення від цілі не перевищувало 50 метрів.

– До Америки звідси вона долинала за 22-24 хвилини. Несла 10 атомних бомб, які накривали площу в 200 тисяч квадратних кілометрів.

Для знищення такої держави, як Україна, вистачало три-чотири SS-24, – каже Володимир Солоненко.

– Чому ще так боялися цю ракету? – запитує він, і сам відповідає. – Тільки вдумайтеся – готовність до пуску залежала від часу відкриття кришки колодязя. Вона важила 120 тонн, і відкривалася за 8 секунд. Ракета миттєво стартувала.

Система управління на ній була постійно ввімкнена, а гіроскопи “розігнані”. 60 тисяч обертів на хвилину, десять років вони безперервно “молотили”.

Довелося будувати підземні холодильні центри, щоб не було перегріву. Це було дуже дорого, але зате ми вигравали (в разі ядерної війни – ред.) кілька хвилин без розкрутки гіроскопів.

Ілон Маск і люди “другого сорту”

Незважаючи на те, з якими технологіями доводилося зустрічатися на службі, Володимир Солоненко не втратив здатності дивуватися. Він з дитячим захопленням розповідає, як в музей кілька років тому приїжджали байкери.

– Людией зі сто. Такі мотоцикли! Один був – 12 циліндрів! Коляска зроблена під морду акули. Все в шкірі. Капець! Скільки живу – такого не бачив. Красень! – вигукує офіцер вже неіснуючих ракетних військ.

Сьогодні Солоненко спостерігає за успіхами Ілона Маска, визнаючи його прогресивність.

– Хоча спочатку вважав його пройдисвітом, – каже він. 

Всупереч реальності, Володимир все ще зберігає залишки оптимізму, вважаючи, що Україна поки не втратила ресурс для відновлення ракетної та космічної галузі.

Повне знищення ракетної армії він вважає помилкою.

– Є така приказка: “Хто сильний, той замовляє музику”. Пам’ятаю, як Кравчук перший раз полетів в США (в 1992-му – ред.) .Тоді було ставлення одне. Як тільки зняли останню ракету, ми стали людьми другого сорту, – вважає Солоненко.

На його думку, Україна віддала свою третю в світі ядерну міць “за копійки”.

– Коли знищували ядерні шахти, я говорив, що потрібно вибивати у міжнародного співтовариства гроші. Знищили нашу ракету – будуйте дорогу. І вони б будували. І у нас були б дороги, – упевнений офіцер.

Проте, думку таких як Володимир, на верху не врахували.

Солоненко, який мав доступ до держтаємниці, пішов в 2001-му зі служби з пенсією в 5 500 гривень. І з забороною покидати країну протягом 15 років.

Кілька років тому, коли термін основних зобов’язань закінчився, Володимиру Солоненко, колишньому невиїзному і при Союзі, дозволили, нарешті, оформити закордонний паспорт.

–  І куди в першу чергу поїхали? – запитуємо під кінець екскурсії.

– Нікуди. Ще нікуди не їздив, – відповідає, зашарівшись, офіцер, що не побачив в свої 56 світу, доля якого була в тому числі і в його руках.

Євгеній Руденко, Ельдар Сарахман, Дмитро Ларін