Про позичений жилет, який врятував життя побратиму

Хочеш миру – готуйся до війни. Для них ця війна вже ніколи не закінчиться. Хлопці, повернувшись з фронту, не одразу можуть призвичаїтися до мирного життя, особливо ті, у кого немає ще сім’ї. «Дзвонять знайомі, але мені нема про що з ними говорити і я просто виключаю телефон», « Ввімкніть музику, додому ж їдемо!»,- чую від бійця, що повертається з відпустки на передову.

Тут можна багато втратити, а можна й віднайти. Тут видно людину, як на долоні – хто холоднокровний, але справедливий, а хто відчайдушно сміливий лише на словах. Не даремно кажуть, що на війні всі рівні. Тут кожен знає, що може не повернутися з бою, і бажає подарувати життя товаришеві. Дружба й корисливість на війні несумісні.

Віталієві залишився місяць до демобілізації. Боєць першого окремого батальйону 14-ї бригади, що родом із Луцька, на запитання, чи хочеться додому, відповідає з іронією, підсміюється. Та де там їм, вічно зайнятим війною чоловікам, і до домашніх клопотів-проблем. Звісно, вони додому не спішать. Та тільки потай від товаришів рахують – день, два, три… Зі Сходу Віталіка чекає дружина і п’ятирічний син. Коли Влад підросте, тато розкаже йому дуже багато цікавих історій, яких зараз навіть мамі не розповідає, щоб не плакала. Одна з них – про бій під Горлівкою.

– Потрапили на диверсійну групу. Я був за кермом бойової розвідувально-дозорної машини, коли почався обстріл. Одягнув броник, а кевларовий жилет віддав Ростику, нашому снайперу, він саме причаївся десь в кущах. Хто зна, що могло б бути, якби він його не одягнув. Два осколки влучили прямо в груди. Поранило шию і дві ноги. Хлопці під’їхали машинами, забрали в госпіталь. Спочатку в Дзержинськ, потім – Часів Яр, Харків, – веде розповідь Віталій. – Снайпер – молодий боєць з Дніпропетровщини – після тривалого лікування знову повернувся на передову.

Кевларові жилети всього декілька днів перед боєм привезли волонтери. Волонтер Андрій Гаць із Зубильного Луцького району їде в зону АТО не лише для того, щоб доставити військовим допомогу. Для нього це можливість побачити сина, який перебуває тут з вересня місяця. Власне, це йому, «малому», як називає Андрія батько (адже й справді такий вік, двадцять років, на війні – це небагато), і вручили жилетку, а другу – «щасливу» – бойовому побратиму Віталієві. Розповідаючи про удачу дніпропетровського вояки, якого захистив жилет Віталіка, волонтер коментує: «Значить, вчасно приїхали».

Юлія ХОВАЙЛО
Інтернет-видання “БУГ”