Освенцім: 70 років по тому. Спогади Ганни Кашевської

27 січня 2015 року виповнюється 70 років з моменту звільнення табору смерті радянськими військами. У цей день у всьому світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Табірний комплекс Освенцім був створений у Польщі, поблизу однойменного містечка, для утримання та масового знищення різних груп населення. Про те, яким було життя Освенцима, пригадує 80-річна жителька Нововолинська Ганна Кашевська.

Ганна Сергіївна Кашевська (Гуливець) народилася 2 липня 1934 року у мальовничому селі на Подесені Чернігівської області – Євменка. Вигнулося воно підковою, вляглося понад кручею : глянеш від Десни (притоки Дніпра) – село як на долоні, з поля підійдеш – тільки сосни та берези тобі вклоняються, а хати відкриваються, коли на саму кручу ступиш.

Вдалині видніються вовчегірські хати, які туляться до кручі, ховаючись від польових вітрів. З Вовчої Гори добре видно Остер, стародавній Городець, заснований у часи Київської Русі. Гарно та затишно… А якщо пильніше вдивитися у далечінь – добре видно вогні вечірнього Києва. Влітку Євменка у зелені купається, весною у повені, взимку мерзне від стуж, терпляче чекає весни… Батьки Ганни Сергіївни Кашевської (Гуливець) працювали у місцевому колгоспі, тато – Сергій Гаврилович конюхом, мама – Агафія Яківна на різних роботах. У сім’ї, крім Ганни, були ще діти: сестри Матрона, Уляна та Ольга.

…окупанти, як вогню, боялись “гостей з лісу”

У село німці прийшли влітку 1942 року. На той час багато хто пішов у партизани. Так Євменка і жила – вдень влада німецька, а вночі – радянська, партизанська. Окупанти, як вогню, боялись “гостей з лісу”, ховались у клубі, виставивши посилену охорону увечері. Партизани у темряві пробирались до хат, де збиралися молодь та діти, давали їм вказівки, щоб вони видивлялись де стоять німці, скільки їх, яка техніка проходить по дорозі через село.

Мала Ганнуся разом з дівчатами вдень йшли до лісу, ніби за ягодами та грибами, а самі несли записки зв’язковим.

Окреме питання було про поліцаїв, бо як тільки в Євменку прийшли фашисти, з’явилися запроданці серед українських односельців, які виказували родини, серед яких були партизани. Дядько Ганни Сергіївни теж був у лісі, тому його родину і дітей сім’ї Гуливець приговорили до розстрілу, як дітей партизан. Разом із іншими односельцями їх вишикували, наставили автомати. Проте дядькова жінка, полячка за національністю, непогано знала німецьку мова, і вмовила комендатуру відмінити задумане.

…завантажили у вагони для худоби і повезли до Польщі в Освенцім.

Настало 9 липня 1943 року. Була п’ятниця, кінець робочого тижня. Мати замісила тісто, аби на вихідні спекти хліба із того, що вдалося заховати від окупантів, які, мов віником, вимітали усе їстівне по хатах. (Ховали і нас, дітей, від них за піч у спеціальну хованку. Німці прийдуть, позаглядають, розсердяться і підуть). Раптом оголосили, що почалася евакуація. Мов шуліка, налетіла ‘чорна сотня” і зігнала всіх мешканців у центр села. Під охороною поліцаїв людей посадили на підводи і вивезли у місто Бровари. Там був концтабір. Навколо – сосновий ліс, їсти варили надворі із продуктів, які встигли взяти із собою. Мати Ганни Сергіївни смажила млинці, так і виживали. Просиділи там кілька місяців.

Потім усю сім’ю Гуливець, разом із іншими людьми погнали на залізнодорожну станцію у Бровари, завантажили у вагони для худоби і повезли до Польщі в Освенцім.

Приїхали туди під осінь. В дорозі кормили лише хлібом із пшона. Зупинилися у полі, неподалік виднівся табір, такий собі ошатний, тихий здалеку, а що страшний у середині, побачили пізніше. Освенцім був обтягнений колючим дротом, до якого підведено струм. Коли зайшли всередину, хтось сказав, що це табір смерті. Побачили довгі бараки, високі труби, відчули нестерпний сморід.

…їх убивали струмом, спалювали у крематоріях

Одразу усіх почали оглядати лікарі, роздягнувши догола. Здорових – в один бік, хворих – в інший. Ганнуся, якій на той час було 9 років, загубилась у натовпі, стала голосно плакати, кричати. Навколо снували чужі голі люди. Мати почула її голос і знайшла знесилену доньку.

Лікарі слухали серце, легені. А ненька молилася, щоб дітей не забрали і не вбили. На щастя у родині всі виявилися здоровими і придатними до роботи. Ганна Сергіївна пригадує : “Ми, діти були загартованими, ніколи не хворіли. Бувало батьки ввечері підуть на вечорниці, а ми роздягнені та босі вискочимо надвір, бігаємо по глибокому снігові, граємося, а тоді забіжимо у хату, заліземо на теплу піч, де лежало жито та пшениця, і гріємося. Повернуться батьки, дивуються, хто це був на подвір’ї, позалишав сліди, нас питають. А ми відповідаємо, що нікого не бачили і не чули. Тато нас страхають, що як зловить когось із нас, добре “дасть на горіхи”.

Проте серед інших людей були хворі. Таким казали, що ведуть у лазню. Насправді ж їх убивали струмом, спалювали у крематоріях.“ Ми коли проходили комісію, то ходили коридорами, де по боках стояли різні валізи, лежали акуратно складені речі. Одна жінка побачила речі своєї сестри, якої з нею вже не було, і зрозуміла, що рідну їй людину вбили. Вона впала на підлогу, почала щось булькотіти, кричати, Втратила глузд. Отак ми пройшли комісію в табір смерті.

…з попелу спалених у печах людей фашисти мило роблять

Їсти варили надворі. Здебільшого готували борщ із брукви, ріпа така є. Пригадую, привезли до нас багато полонених радянських солдат, цілий ешелон. Німці сказали нагодувати бранців тією бруквою. На ранок бійцям поздувало животи, і згодом вони померли. Надвечір заганяли нас у барак, де хто притулився, там і спав. Довго ми там були. В’язні розказували різні страшні історії. Наприклад, про те, як з попелу спалених у печах людей фашисти мило роблять. Або як голили жінок і набивали їхнім волоссям матраци, як у вбитих струмом виривали золоті зуби .

Згодом усю родину разом з іншими забрали у табір Дахау в Мюнхені. ” Був початок осені. Ще не похолодало. Листя було на деревах. Виходить, що від від дня евакуації минуло два місяці? Може й так. Точно пригадати вже й не зможу, та й час у концтаборах тягнувся надто повільно. Зрештою, у Німеччині ми не бачили, щоб ішов сніг. Зими нагадують осінь.
Ми вийшли з поїзда, всім наказано залишатися на пероні. Стоїмо в полосатій одежі і коричневих кепках, роздивляємося гарний вокзал. Повз нас проходять німкені і плачуть, дивлячись на “живі скелети”. Підійшло кілька німців у коротких штанях – бауери їх називали, вибирають собі працівників. Підходить і до нашої сім’ї такий “пан”. Запитує через перекладача, звідкиля ми приїхали. Батько відповів, що з України. Бауер зрадів, що з України – значить роботящі, узяв нашу сім’ю до себе в господарство чи –то пак економію, як тоді казали “ – продовжує розповідь Кашевська.

Музера – так називалася та економія, розташована біля міст Кенінгсдорф і Бушева, була обгороджена дротом і патрулювалася. Родину Гуливець поселили у двоповерховий будиночок. Зверху жили поляки, внизу українці, з іншого боку – росіяни. Поряд в будинку – полонені французи. Навколо ліс. Видно засніжені верхів’я Альп. Дороги обсаджені фруктовими деревами. Німці дозволяли збирати гриби, яких було вдосталь під лісом. Кормили господарі аби вижили, тому ходили через річку Одер до інших економій, де місцеві німці давали трохи продуктів. Одні бауери ставилися до робітників більш- менш нормально, інші, за найменшу провину, або і просто нізащо, били.

Двійко менших дітей замикали у будиночку, а решта членів сім’ї ходила на роботу за два кілометри В економії розводили худобу. Картоплі вирощували мало, бо земля була, наче камінь. Харчі привозили з-за кордону. Роботи вистачало. Пані мала дев’ять господарств., тому зранку до вечора косили траву, згрібали, вантажили її. Господиня була із сім’ї панів, які у 1917 році тікали від радянської влади, а її чоловік –“чорносорочечник”.

У червні Агафія Яківна, народила ще одного братика – Олексія. Німкені хотіли відібрати його, але Гуливці не віддали. Німецьких дітей тоді возили у школу, розташовану в сусідньому місті. Ненька Ганни Сергіївни запитала в економа, чи не можна й її дітям вчитися. Той відповів, що вони у Німеччині для того, щоб працювати, а не вчитись.
Ганна пригадує, як неподалік від них в Дахау знущалися з радянських військовополонених – ганяли їх повз економію на роботу, заставляли перепливати в самих глибоких місцях річку Одер. Багато кволих тонуло. Давали пити їм спирт – денатурат, щоб осліпли.

…у 1945-му прийшла весна, фашисти стали тікати в гори

Коли ситуація на фронтах почала мінятися, то і відношення німців змінилося. Кормили краще, подобрішали.. Коли у 1945-му прийшла весна, фашисти стали тікати в гори.
1 травня, коли прокинулися вранці і вийшли з будиночку, побачили у дворі високих вгодованих американських солдатів. Вони зібрали усіх з економії і сказали, що всі вільні. Люди раділи, обіймалися і плакали. Перекладач запропонував їхати до Америки, де кожному виділять під фермерство землю. Казав, якщо ми повернемося до Радянського Союзу, то будемо там ворогами народу, другосортними людьми, і влада нам не пробачить зради. Та де там! Усі хотіли повернутися до свої домівок..

Німці подарували родині Гуливець силу-силену речей і вони поїхали до Радянського Союзу. Небезпечним було те повернення – то ешелон підірвуть, то рейки. Стояли в полі по декілька тижнів. Люди помирали і їх тут же і ховали. Додому повернулися аж у вересні. Приїхали у Ковель, де у них позабирали багато речей. Нарешті дісталися Чернігівщини, ночували в місті Остер, де на ранок прокинулися майже без нічого – вночі обікрали. В результаті додому приїхали майже з порожніми руками.

В селі їхню хату зайняли чужі люди, але Сергій Гаврилович не став проганяти їх. У селі про батьків характер чули і знали, тому зволікати не відважилися. Ось таким було повернення Ганни Сергіївни разом з родиною додому.

…не може стертися з роками розстріл євреїв у Бабиному Яру, який на власні очі бачила

Ще у пам’яті Кашевської зберіглися спогади про битву за Дніпро, як тонули радянські солдати, як свистіли кулі, потрапляючи у дерева, худобу, а вони, налякані, ховалися у рівчаку. Не може стертися з роками розстріл євреїв у Бабиному Яру, який на власні очі бачила. Не раз вона дивилася в очі смерті, але, за її словами, Бог дав їй вижити і залишив на цьому світі.
Після закінчення школи на відмінно, незважаючи на важкі хронічні захворювання, у 1956 році Ганна Сергіївна поїхала у Київ поступати до університету на факультет журналістики. Попри те, що успішно здала вступні іспити, на навчання її не прийняли – пригадали минуле. Вчитися на перекладача теж не змогла – закінчилися іспити, тому встигла потрапити до медичного училища при медінституті імені Богомольця. Після закінчення навчання направлення на роботу давали лише до Казахстану та Волині. Дві її подруги по училищу поїхали на Волинь, написали, що на Західній Україні добре, тому Кашевська довго не роздумуючи, разом з подругою Марією Коморною поїхала в Нововолинськ.

Вона, ніби відчувала, що доля її саме тут. Адже не раз її снилося нове місто, яке будувалося. Та і дуже любила “Лісову пісню” Лесі Українки.

Кілька років працювала в медсанчастині, а згодом – вихователем у місцевому дитячому садочку. Неодноразово отримувала почесні грамоти і подяки за сумлінну працю. І до сьогоднішнього дня її вихованці згадують з теплотою про неї, вітаючись ще здалеку, хоча на пенсію вийшла у 1989 році.

У Нововолинську зустріла свого чоловіка, який усе життя пропрацював на одній з місцевих шахт. Виховала двох дочок. Має чотирьох онуків, один з яких втілив її мрію – став журналістом, та одну правнучку, чим дуже пишається.

Матеріал взятий із книги На зламі століть. У пам’ять прийдешнім поколінням / Упоряд. – Т.Б. Карпенюк, В.В. Сергєєва, І.З. Бойко. – Луцьк:Терен, 2014, 200с.