Коли б не люди, давно програли б цю війну

“Треба  було  дорогою  купити  записник,  раптом  у  старому  аркушів  не  вистачить”, з думкою  про  це  поспішаю  в  офіс  Самооборони,  де  запланована  наступна  зустріч.  Ось  він,  Петро  Павлович,  уже  напоготові  вирушити  своїм  звичним маршрутом.  Вмощуюся  на  переднє  сидіння  автомобіля,  який  зовні  нічим  не  відрізняється  від  усіх  інших,  що  проїжджають  вулицями  селища,  але  коли  він  паркується  біля  того  чи  іншого  підприємства,  усі  знають  про  його  особливе  призначення це  авто  везтиме  допомогу  нашим  бійцям.  А  ще на  дорогах  часто  пізнають  і  водія П.П.Нагайовського волонтера,  котрий  з  власної  ініціативи  налагодив  співпрацю  з  підприємцями  району.   По  дорозі  до  першого пункту збору  допомоги  говоримо  про  волонтерів  області,  котрі  є  так  званими  меценатами  української  армії.  Проте  їхні  прізвища  та  деякі  факти  Петро  Павлович  просить  не  афішувати.  Не дивно,  бо ж  зазвичай меценати  ніколи  не  чекають  на  похвалу.

Зупиняємось  біля  магазину  “Діана”  в  центрі  Іванич.  Переступивши поріг,  одразу  впадають  у  вічі  два  ящики  з  продуктами  та  написом  “Для  армії”.  Починаємо рахувати пачки із гречкою,  рисом,  горохом,  макаронами  й  консерви.  Є  також  вермішель  швидкого  приготування  “Мівіна”. Хтось  поклав  вологі  серветки.  Петро  Павлович  нашвидкуруч занотовує  підрахунки  в  синій  товстий  записник,  а  по  тому  просить  підписатися  дівчину  за  прилавком.  Пані  продавець  ставить  “автограф”,  і  ми  несемо  ящики  до  машини.  Цікавлюся,  чи  дають  згоду  власники   для  волонтерської  діяльності  у  своїх  підприємствах.  Натомість  дізнаюся,  що  й  справді  усе  мусить  узгоджуватись,  а  їхня  допомога   сьогодні  важлива,  як  ніколи. У  Нововолинську,  ВолодимиріВолинському та  Ковелі  волонтерство  зараз  на  вищому  рівні,   а  наш  регіон  не  повинен  відставати.  Мій  співрозмовник  зауважує,  що  активність  іваничівців  найбільшою  була  на  початку  воєнних  дій  на  Сході,  перед  виборами  дещо  знизилася,  а  тепер  знову  набирає  обертів.

Наступна  зупинка селищна  рада. Звідси  виходимо  із  трьома  кульками  з  клубками і  старим  в’язаним  одягом,  котрий  згодом   розпустять  на  нитки.  Слухаю  розповідь  про  мешканку  селища  Ольгу  Кідибу,   котра  зорганізувала  ще  п’ятьох  жінок  і  спільно  з  ними  займається  в’язанням  шкарпеток  для  бійців. Ще  декілька  метрів і  ми у відділенні зв’язку.  Працівниця  вносить заповнені  ящики,  і  до  всіх  вищезгаданих  продуктів  додаються  олія,  оцет,  з’являється  мило.  “Нехай  хлопцям служить  і  хай  уже  швидше  закінчується  та  війна”   такими  побажаннями  завершується  наш  візит  на  пошту. Рушаємо далі. З  розповіді  дізнаюсь,  що  далі  оті  ящички  “помандрують”  на  склад,  а  потім  на  Схід,  до  наших  хлопців.  Більше  того,  нещодавно волонтери  тим  шляхом відправили  броньований  автомобіль  для  кіборгів.  Насправді,  у  нас  є  люди,  які  виконують колосальну  роботу  задля  підтримки  армії.  Вони  знаходять  гроші  на  солярку,  беруть  вантаж,  сідають  і  їдуть. І це радує,  адже  там  завжди чекають на  допомогу.

Розмова  з  Петром  Павловичем  знову  засвідчує кожен  із  волонтерів  практично  живе  цією  справою,  не  шкодуючи  ні  зайвих  коштів,  сил,  ані  часу

Помалу  спиняємось  коло  магазину  “Приймачок”.  Тут,  здається,  вже  знають  про  наш  приїзд,  хоча  кореспондента  не  чекали,  отож  зустрічають  трохи  насторожено.  Наповнюємо  автомобіль  продукцією  торгової  марки  “Мівіна” приправами і  супами.  Традиційні  підрахунки  уже  нікого  не  дивують.  Відчуття  доброзичливості  й  поваги  з  теплими  побажаннями  воякам  переконують,  що  ця  справа  не  буде  марною,  а  люди  не  перестають  вірити  в  перемогу  і  докладають  зусиль,  щоб  зробити  її  спільною.

Білий  “Пежо” із  допомогою  для  військових  їде  вулицею  і  зупиняється  біля  редакції. Волонтер ділиться хорошими новинами.

Декілька  днів  тому  бійці  третьої  мотопіхотної роти передали лист подяки за підписом  командира В.О.Сидорина працівникам та вихованцям дитячої дошкільної установи “Сонечко” за надану їм допомогу. А  ще нещодавно  в  Іваничах  одна  людина  принесла  15  тисяч  гривень.  Простягнув  цьому  чоловікові  зошит,  але  він  відмовився  ставити  підпис  і  попросив  записати  його  як  “доброзичливець”.  Хоч  в  райцентрі  народ  небагатий,  та  коли  б  не  люди,  давно  програли  цю  війну ділиться  думками  П.П.Нагайовський.

І  просто  від  себе  хочеться  додати:  якби  не  наші  волонтери,  котрі  беруть  у  свої  руки  ініціативу  в  питанні  підтримки  української  армії,  то  скільки  не врятованих  життів,  не здобутих  перемог,  невиконаних  наказів  лишилося  на  нашій  совісті…  Задумайтесь  над  цим,  коли  на  вашому  шляху  трапиться  знайомий  білий  “Пежо”.

Юлія  Ховайло.