Історія однієї ініціативи переселенців або як згуртувати жителів Володимира-Волинського навколо театру

У Володимирі-Волинському на 40 тисяч жителів не було жодного театру. З культурних розваг – кінотеатр, концерти музичної школи та міські заходи до Дня міста й інших свят. Змінити ситуацію у 2014 році взялись дві подруги-переселенки з Донецька – Лариса Половньова та Людмила Похожалова.

Про це пише сайт КримSOS.

У листопаді 2014 року журналістки редакції «Рідне місто» запропонували Людмилі Похожаловій створити аматорський театр у Володимирі-Волинському. Режисер за фахом, вона керувала студентським театром у Донецьку. Ініціативу підхопила її подруга Лариса Половньова, яка усе життя викладала акторську майстерність та режисуру.

«З репертуаром довго не вагались. Вирішили почати з твору Габріели Запольської, яка народилась у Волинській області, – розповідає Людмила Олександрівна, – Її п’єса «Мораль Пані Дульської» була тільки російською мовою. Перекласти допомогли журналістки. Вони ж і грали у виставі. З акторами-чоловіками було складно. Довелось просити власного чоловіка зіграти одну з ролей».

«Усі відгукнулись на ідею з театром та виставою, – додає Лариса Леонідівна, яка зараз взяла на себе керівництво театром, – Нам надали безкоштовне приміщення у культурно-мистецькому центрі, що раніше був кінотеатром. З церкви та громадських організацій приносили тканини, одяг для костюмів. Відділ культури навіть зробив додаткове освітлення, якого нам не вистачало на сцені. Окрему підтримку надала Кулікова Лариса Володимирівна, заступник міського голови».

У подарунок жінкам міста до 8 березня відбулась гучна прем’єра вистави «Шкандаль в благороднім сімействі» за мотивами п’єси «Мораль Пані Дульської». Зал був переповнений. У антракті діти з музичної школи грали пісні того часу, пригощала кав’ярня, дівчата розносили квіти.

ПОГЛЯД ЗА КУЛІСИ

Лариса Леонідівна вважає початком створення аматорського театру саме прем’єру 8 березня 2015 року. За півтора року 50 людей спробували себе в якості актора. Зараз сформувалась постійна трупа з 25 людей. Усі учасники – волонтери.

«Я рік у театрі. Раніше боялась публічних виступів та театр знімає острах. Приємно коли 10-річна донечка дивиться як виступаю та пишається мною, – розповідає Любов Саць, одна з акторок-аматорів, – До першої вистави ходила по хаті та довго вчила слова вголос. Донька знала їх краще за мене. Я грала Анну Петрівну у виставі «Не судилося». Це зріла жіночка, яка зваблює чоловіка, там досить дорослі слова на російській мові. Кумедно було чути з уст дитини цей текст. Взагалі, дитина теж зацікавилась театром. На дитячій виставі «Попелюшка» виносила черевички».

Заняття відвідують три вікові групи, кожна з них готує свої вистави. Наймолодшому актору – 15 років, найстаршому – 75 років.
«У нас є актори, які дуже різні у житті та на сцені. Наприклад, Юрій Лукницький меланхолік у житті, а на сцені емоційний. Тетяна Ротанова – худенька, маленька, на сцені дуже яскрава», – ділиться Любов Саць.
Щосереди проходять загальні репетиції з вправами по акторській майстерності та лекції. Костюми шиють власними силами. Купляють тканини та речі у мережі «модних бутіків секонд хенд».

«Актором може будь-хто, важливо, насамперед, бажання. У театрі кожен знайде собі місце. Іноді більше допомоги від людини з молотком та цвяхом. Людина також може допомагати шити костюми чи щось інше корисне зробити. Театр – це колектив різнопланових людей», – зазначає Лариса Леонідівна.

Взагалі, на підготовку одного спектаклю, звичайний театр може витратити рік. Аматорський театр «Різнобарв’я» за півтора роки роботи підготував 5 спектаклів. Усі українською мовою. Зараз проходять репетиції першої російськомовної вистави «Тонкая рябина».

Театр запрошували на гастролі до Луцька, на театральний фестиваль «Княжев», у місцевий центр учасників АТО. До свят готують театральні постановки. Наприклад, до Дня усіх закоханих актори показували спектакль з уривків українських класичних п’єс про кохання. А до новорічних свят підготували для дітей казку «Попелюшка».

ЯК АКТОРИ РЕМОНТ РОБИЛИ

Для репетицій театру у культурно-мистецькому центрі дали безкоштовне приміщення. Раніше там був магазинчик. Це була пуста кімната без дверей. Поруч картинна галерея та кінотеатр. Коли актори збирались на репетиції, до них постійно зазирали перехожі. Це відволікало та заважало вільно робити розминку.

«На виставах ставили коробку для збору коштів. Зрозуміли, що на двері не назбираємо. Вирішили написати проект, – розповідає Любов Саць, одна з ініціаторок, – Побачили грант від КримСОС. Вирішили просити двері, стільці та трохи грошей на ремонт. Крім вистав та культурних заходів, хочемо, що б у нашому приміщенні інші організації та представники влади проводили заходи для переселенців, ділились досвідом як вирішували проблеми».

Усі ремонтні роботи робили самі, за власний кошт. Стіни обшили гіпсокартоном, підлогу цоклювати, у кладовках зробили полички для костюмів та реквізиту. Загалом, витратили понад 40 тисяч грн, з яких 20 тисяч – грантова підтримка КримСОС і Агентства ООН у справах біженців. Любов Саць зазначає, що не усе передбачили у проекті. Зокрема, за заміну дверей довелось сплатити окремо. На сцену потрібно ще 8 000 грн, яких поки не мають.

«Щоб щось отримати, потрібно щось вкласти. Ми отримали стільці та двері – і це вже багато. Робимо тотальний ремонт, що зараз добігає кінця, – розповідає керівник театру Лариса Половньова, – До дня міста у кінці липня хочемо зробити святкове відкриття. Поки не запрошуємо людей, проводимо репетиції. Далі будемо проводити вистави раз у два тижні, усе буде залежати від зайнятості акторів».

«Коли ти приходиш на нову квартиру, та бачиш, що тут до тебе хтось жив. Усе чуже. І коли закотиш рукава, помиєш усе своїми руками, кожну дощечку та кожний куток, розумієш, що пахне вже тобою. Це вже твоє. Хоча ти просто орендуєш. Ось так і театр. Коли ти додав сили, коли познайомився з дітьми та батьками. Ходив на репетиції, витрачав зусилля. І ти називаєш це своїм «дітищем». Я не почуваюсь тут чужою, бо мені ніхто не дав такої можливості. На мене ніхто косо не дивився. Завжди задавали питання «А ваше житло зберіглось?», «А ваші усі живі?». Це дуже зворушливо», – ділиться Людмила Олександрівна Похожалова.