Історія «Летючого голландця», котрий вийшов із Іловайського котла

З 2014 року 24 серпня для багатьох з нас асоціюється не лише із державним святом, а і з черговою річницею трагедії на Сході, яку ще називають Іловайським котлом.

Відтепер щороку у день, коли святкуємо таку довгоочікувану для держави Незалежність, поминаємо кращих синів України, котрим судилось пролити кров у битві за рідну землю. 37-річний майор Руслан Медвідь один із тих, кому пощастило вибратись із злощасного котла цілим та неушкодженим та ще й вивести з собою півсотні особового складу та техніку. Його батарею називали  «Летючим голландцем» реактивної артилерії, а сепаратисти давали за голову невловимого військовослужбовця 80 тисяч доларів,- пише Слово правди.

Руслан родом з Тернопільщини, але батько був військовослужбовцем, тож на місці родина ніколи не сиділа, довелось поїздити по всьому колишньому Радянському Союзу. Останнім місцем служби батька перед проголошенням незалежності України, був Володимир-Волинський. Дитинство минуло серед людей у формі, тож і себе Руслан бачив серед таких же мужніх чоловіків. Мріяв навчатись у Харківській академії Нацгвардії, але через недостатній зріст змушений був шукати щось інше, вступив у Сумський військовий інститут артилерії, після закінченню якого повернувся на Волинь, де потрапив на службу у реактивний дивізіон 51-ї ОМБр. Невдовзі молодий лейтенант став гордістю бригади і одним з кращих артилеристів, адже неодноразово привозив зі спеціалізованих всеукраїнських змагань призові місця. Тому багатьох здивувало, коли після десяти років служби у 2013-му звільнився зі Збройних Сил, перебуваючи на посаді командира батареї управління реактивної розвідки.

– Завжди віддаюсь справі до кінця. Не вмію робити щось наполовину чи не на повну силу. Тому, коли побачив, що на займаній посаді не можу реалізувати себе повністю, вирішив піти у відставку, – розповідає офіцер, якому судилось побути цивільним менше року.

З початком мобілізації у 2014 році спершу потрапив у військкомат, а вже невдовзі почав готувати техніку та мобілізованих бійців для поїздки на Схід. Особливу увагу приділяв військовому вишколу підопічних – усі повинні бездоганно володіти зброєю, знати, як поводитись у тих чи інших бойових ситуаціях, вміти працювати в команді, розуміючи один одного з півслова.

Після трагедії під Волновахою та «перезавантаження» на полігоні Широкий Лан, Руслан Медвідь повернувся на тодішнє місце перебування бригади у село Дачне. Розповідає, що на той час в дивізіоні виникали певні внутрішні конфлікти, а його підрозділ мав значно кращий рівень військової підготовки, втім ще «не нюхав пороху», тож їх і першими відправили на «передок», аби підсилити  батальйон спецпризначення «Колос».

– Приїхали до хлопців, які на той час стояли під Антонівкою, і одразу ж відчув різницю –  тут не було такого безладу та відсутності дисципліни, як у Дачному,  бійці чітко дотримувались інструкцій та усвідомлювали, де перебувають і для чого, – зазначає офіцер. – Я теж, в свою чергу, гав не ловив і одразу ж узявся до справи – об’їздив усі блокпости, продумавши можливі маневри  на випадок виникнення різних бойових ситуацій.

Під Антонівкою артилеристи обстрілювали ворожі блокпости та опорні пункти в районі Мар’їнки. Аби якомога точніше розрахувати координати та потрапляти у ціль, регулярно відправляли спецгрупу  у розвідку. Одного разу отримали команду змінити ціль, утім при перерахунку з’ясувалось, що місце, куди повинні вистрілити, – це околиця Мар’їнки, тож велика ймовірність, що могли постраждати і цивільні. Тому командир батареї Руслан Медвідь, узявши на себе відповідальність, дещо скоректував ціль на кількасот метрів далі від міста, хоча і після цього не був упевнений, що ніхто з мирного населення не постраждає, адже снаряди можуть розлітатись на відстань до 600 метрів.

Допомагали волинські бійці і 92-й бригаді у Пісках здобувати плацдарм, де потрапили у перший «наліт», з якого вийшли неушкодженими. І таких небезпечних ситуацій, у які потрапляла батарея тоді ще капітана Руслана Медвідя, було безліч, адже його «гради» влітку 2014 року побували ледь не в усіх гарячих токах зони Донеччини. І в цьому унікальність «Летючого голландця», адже для артилерії, яка зазвичай працює з тилу і займає незмінну бойову позицію, не характерна маневреність. Бійцям доводилось ночувати просто неба у полі, адже через постійні переїзди у них не було бліндажів чи іншого укриття. За день могли «відпрацювати» декілька точок, переміщуючись з місця на місце з блискавичною швидкістю, аби не потрапити до рук ворога, якому завдавали багато неприємних «сюрпризів». Батареї  капітана із позивним «Ведмідь» була притаманна не лише висока мобільність, а точність, завдяки чому завжди попадали у  ціль.

Особливо важкий період почався у серпні, коли артилеристи «Летючого голландця»  були у Старобешевому –  удень і вночі майже без відпочинку доводилось розвантажувати вантажівки зі снарядами, кожен з яких важить близько ста кілограм. У цьому місці неподалік Іловайська їм довелось воювати рекордно довгий термін – майже місяць.

– Було 23 серпня. Четверта година ранку. Прокинувся від звуку «урагану», який пронісся над нами і полетів кудись далі. Одразу зрозумів, що відбувається щось погане. Доповів на редут про готовність до виконання завдань, але жодної відповіді не отримав. Знову почали летіти «урагани», якими «накрило» позицію, котру змінили  лише дві години тому. Після цього на декілька годин запанувало затишшя. О 7-й ранку разом з бійцями зібрались варити каву та снідати, як раптом за 50 метрів від нас упав «ураган», касети якого розлітаються на відстані 70 метрів. Сховатись  не встиг, залишився стояти на місці, заплющивши очі та широко розставивши ноги. Почув тільки, як касети просвистіли над головою, між ногами і десь збоку. Коли вщухла вибухова хвиля і осіла курява, повернувся до хлопців, котрі сиділи, немов очманілі, з очима «по 5 копійок» і перше, що вичавив із себе: «Кава готова?», – посміхаючись, розповідає Руслан Медвідь.

Після обстрілу їхніх позицій артилеристи почали, як каже Руслан, «кататись» з одного місце на інше, «намотавши» близько 200 кілометрів за день. Неодноразово над ними пролітав «безпілотник» і одразу ж починався обстріл. Надвечір  зовсім знесилені заїхали в посадку поблизу Старобешевого, сподіваючись трохи перепочити і заховатись на деякий час. Про те, що відбулось у той момент в Іловайську, бійці не знали, зв’язку не було.

Наступного дня зустріли бійців із розвідки 40-го батальйону від яких дізнались, що за 600 метрів від них розташувались російські війська. Ще тоді важко було у це повірити, втім інформацію підтвердили і двоє військових із того ж  батальйону, яким дивом вдалось вирватись з оточення. Тоді артилеристи і зрозуміли, що в Іловайську почався котел.

– Моя батарея також була в небезпеці, адже посадку, у якій розмістились, важко назвати надійною схованкою, втім на той момент найкращим рішенням було залишатись на місці, аніж знову виїжджати на відкриту територію.  Неподалік проходила колона котроїсь із бригад ЗСУ, яку знищили просто на моїх очах у той час, коли ставив «секрети», – розповідає Руслан. – Були обстріли і по посадці за 70-100 метрів від нас, але, на щастя, нікого не зачепило. Доводилось заспокоювати та стримувати бійців, адже починалась паніка. Таки переконав їх залишитись там ще на одну ніч. Не давало спокою і те, що за 13 кілометрів знаходилась частина техніки та особового складу, яких також треба було рятувати і виводити звідти. Дивом вдалось зв’язатись телефоном із волонтеркою з Дніпропетровська, котра моніторила ситуацію в Іловайську через супутник. Вона розповіла, яким шляхом можна відступати та порадила поїхати до озера, де нібито мають збиратись наші військові. Але, вивчивши карти, засумнівався, що такий шлях буде безпечним, намалював власну траєкторію руху. Коли решта батареї приєдналась до нас, виїхали з посадки і почали їхати зигзагами та петлями. Невдовзі помітили попереду кілька танків та БМП, очевидно російських. Проїжджаючи повз них на повній швидкості, посигналив, аби прийняли за своїх. Врятувало також те, що перед виїздом познімали з техніки усі прапорці, а курява, яку здійняла колона, погіршувала видимість. Вже пізніше до мене «дійшло», що ми таки народились у сорочці.

180 кілометрів небезпечної території Іловайського котла волинські артилеристи  проїхали настільки швидко, наскільки це можливо, зустрічаючи на дорозі купу підбитої та покинутої техніки. Коли потім аналізували шлях, який подолали, зрозуміли, що були на волосині від загибелі, адже війська «братнього народу» знаходились зовсім поруч.

На цьому «пригоди» везучого «Летючого голландця» не закінчились – янгол охоронець знову вберіг Руслана Медвідя на здавалось би безпечній території у селі Дачне, де він ледь не загинув від руки п’яного бійця, котрий одного вечора випустив автоматну чергу із кущів по людях. На щастя, нікого не зачепило, але одна із куль пролетіла за декілька сантиметрів над головою капітана Медвідя.

Після завершення першої хвилі мобілізації, артилерист вирішив залишитись у Збройних Силах, аби працювати у міському військкоматі, де нині обіймає посаду начальника відділення військового обліку.

– Не поважаю і не люблю тих, хто уникає служби у війську, – каже майор Медвідь, котрий ніколи не хизується пройденим бойовим шляхом та тим, що йому вдалось без втрат вивести з котла свою батарею, адже не вважає це подвигом, а обов’язком кожного командира.