Історія капітана 51-ї бригади, який змінив перебіг війни

Історія капітан із 51-ї бригади Костянтина Коваля, який змінив перебіг війни.

Цю історію написав журналіст Юрій Бутусов на своїй сторінці у Facabook.

«Цей офіцер, я переконаний, по-справжньому змінив перебіг російсько-української війни. Він просто виконував бойові завдання, він просто не піддався паніці, його бійці просто виконали свою бойову роботу. Результати їхніх грамотних дій стали відомі всьому світу. Про відважних воїнів та їхнього командира повинна знати вся Україна. У результаті сміливих і рішучих дій 2-ої протитанкової батареї 51-ї механізованої бригади 24 і 26 серпня було знищено не менше 5 одиниць російської бронетехніки, значна кількість окупантів вбито, але найголовніше ‒ 11 російських військовослужбовців взято в полон. Вперше взяті в полон російські агресори! Хто ж зробив цей подвиг? Скільки місяців ми дивилися репортажі про «зелених чоловічків», і вони здавалися невразливими. Так, ось ці всім відомі через прес-конференції в СБУ і репортажі «Еспресо.ТВ» російські десантники, всі до одного ‒ потрапили в полон завдяки бійцям однієї батареї. Завдяки воїнам Україна отримала найважливіші козирі на міжнародній арені ‒ були вперше пред’явлені докази російської агресії, ціла група російських військових. Для сучасної інформаційної війни це мало неоціненне значення. Це дозволило Україні домогтися активного втручання міжнародного співтовариства і докорінно змінити зовнішньополітичну обстановку. Факт полону російських військових мав колосальне значення для бойового духу української армії та українського народу, оскільки показав, що ворога можна бити, що наші воїни мають достатній професійний рівень.

Сотні офіцерів і генералів отримують ордени і медалі, отримують зорепад на погони і нові посади. Але народ України повинен знати, що за півтора року війни Генштаб не провів жодної операції, щоб полонити хоча б одного російського військового.

А найбільші заслуги перед Батьківщиною і найбільша кількість російських полонених було захоплено вперше в цій війні завдяки діям капітана Костянтина Коваля і його мобілізованих бійців ‒ простих чоловіків із Західної України. Більшість з них нічим не нагороджені. Сам капітан залишається в тому ж невисокому званні і при посаді комбата, за свої дії він нагороджений скромним орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня – хоча те, що зробив цей скромний артилерист, не зробив ніхто.

Але народ України і дві маленькі дочки Костянтина, 2011-го і 2014-го років народження, повинні знати, що цей тихий, неймовірно скромний 32-річний хлопець, сім’я якого живе в маленькій орендованій квартирі, ‒ справжній герой України, який разом зі своїми волинськими хлопцями з 51-ї бригади по-справжньому змінив хід війни.

Ось розповідь капітана Костянтина Коваля про найважливіші для української історії події, які займуть чільне місце в підручниках і хрестоматіях:

«Моя 2 батарея протитанкового артилерійського дивізіону 51-ї механізованої бригади була повністю укомплектована мобілізованими бійцями. Я ‒ кадровий офіцер. Я просто намагався робити свою роботу. У АТО ми прибули тільки в серпні, активної участі в бойових діях не брали. Нашу зброю розставляли як посилення на блок-пости. Контактів з бронетехнікою супротивника не було.

Вранці 24 серпня батарея в повному складі ‒ 5 гармат, базувалася на комбікормовому комбінаті в Кутейникове. Був святковий день. До нас вже не перший день долинав гул розривів артилерії, вечорами комбінат і околиці накривали «Гради». Але на комбінаті ми були надійно укриті. А до вибухів звикаєш швидко.

Приблизно о 8:00 я отримав наказ командира дивізіону виїхати на бойове завдання у повному складі. «Комдив» повідомив нам обстановку ‒ російські танкові і механізовані підрозділи перейшли кордон, нам слід було розвернутися для відбиття ймовірної російської атаки на Кутейникове. Детальної інформації про спрямування удару противника не було, взаємодії з іншими підрозділами теж не було. Ми самі повинні були вибрати підходящий рубіж для прикриття району Кутейникового.

Чи налякало мене російське вторгнення? Хорошого нічого в цьому не було, але мені дали наказ, значить треба їхати. Це ж моя робота. Ми виїхали приблизно в 11:30 і від’їхали недалеко. Поруч було скошене поле, яке було для нас найзручнішим кордоном, оскільки дозволяло контролювати дорогу в наш тил на село Дзеркальне. Поруч у лісосмузі стояла розвідка 28-ї мехнізірованной бригади, яка повідомила нам, що з півдня на Кутейникове направляється колона російської бронетехніки. Як тільки ми розвернулись, то побачили дивну картину ‒ вся техніка 28-ї бригади по тривозі завелася і … вся ця частина вийшла з лісопосадки і поїхала на Кутейникове.

Більше тут не було наших підрозділів. Піхота пішла і нас вже ніхто не прикривав. За цим було дуже дивно спостерігати. Передчуття склалося недобре.

Незабаром на великій швидкості повз нас промчав джип батальйону «Донбас». Боєць з машини розповів, що бачив рух в нашу сторону колони бронетехніки без розпізнавальних знаків, але з російськими прапорами: «Вони йдуть прямо на вас!»

Багато моїх хлопці нервували ‒ адже це був наш перший бій. Відхід підрозділів 28-ї бригади залишав нас самих, а наші гармати НЕ маневрені, зайде противник з флангу і крім автоматів ми нічим відбиватися не зможемо.

Але я вирішив, що паніки ми не допустимо. Без бою Кутейникове не здамо.

Було приблизно 12:15, коли з лісопосадки до перехрестя між Кутейниковим і Дзеркальним на дистанцію 1100-1200 метрів виїхало три бойові машини без білих розпізнавальних смуг. Більше нікого з наших в цьому районі не було. Це міг бути тільки ворог. На полі біля перехрестя 28-а бригада залишила свою БМП під українським прапором. Російські бронемашини підʼїхали до перехрестя і зупинилися для оцінки обстановки.

Дистанція була приблизно 1100-1200 метрів. Навідники внесли поправку, розподілили цілі. Як тільки бронемашини супротивника зупинилися, я негайно дав команду «вогонь!»

Перший залп ‒ переліт. Я вніс поправку ‒ «дистанція +1200!». Другий залп ‒ «вогонь!»

Прямі влучення по двох бронемашинам. Третя машина супротивника розвернулася і пішла в посадку. Від розбитих машин екіпажі побігли в лісопосадку. Одна з бронемашин загорілася і вибухнула. Я сказав зарядити осколковими і ми накрили лісопосадку.

Бій закінчився. Минуло приблизно півгодини, противник, очевидно, доповів обстановку і по нашому району відкрила вогонь артилерія. Вони били не зовсім точно, розриви лягали досить близько. Стало зрозуміло, що супротивник не знає наших точних позицій і просто прочісує квадрат артвогнем. Але через якийсь час противник підтягне додаткові сили, проведе дорозвідку та скоригує вогонь. Ми стояли просто в полі, і закопатися в нас часу не буде. Крім того, нас ніхто не прикривав, фланги були відкриті. Ситуація була небезпечною.

Тому я прийняв рішення згорнутися і відійти до головних сил нашої батальйонно-тактичної групи в район Іловайська. Не маючи інформації про супротивника і не маючи прикриття, я прийняв рішення відходити по залізничних коліях з Кутейникового, там, де противник нас явно не очікував. На жаль, під час відходу довелося залишити дві гармати. Їх можна було б евакуювати тільки в спокійній обстановці. Але в цих умовах я не міг ризикувати всім особовим складом та залишилася з технікою. Російські підрозділи могли з’явитися в будь-який момент, а батареї на марші нічим було б їх зустріти, крім ручної стрілецької зброї ».

А ось як розповідає про це на допиті російський військовослужбовець ‒ молодший сержант Володимир Савостеєв ‒ учасник бою з іншого боку. Савостеєв ‒ командир відділення 331-го парашутно-десантного полку 98-ї повітряно-десантної дивізії, який командував БМД-2 з номером 334 ‒ тієї самої, яка вибухнула в результаті вогню батареї Коваля:

«Ми доїхали до перехрестя .. з чого взагалі все почалося ‒ колона зупинилася, командир роти наказав повернутися за відсталою машиною. Я командир бойової машини. Мені і командиру взводу було наказано повернутися за відсталою машиною. Я виконав його наказ. З командиром взводу розгорнули дві бойові машини, повернулися до жд переїзду, де нам потрібно було забрати машину ‒ таку ж БМД з особовим складом. Ми забрали, повернулися на вказану точку, де стояла колона. Колони вже не було. Колона пішла. Проїхавши десь метрів п’ятсот ми піднялися на гірку. Командир постійно виходив на зв’язок, але зв’язку ні з ким не було. Намагалися зорово знайти колону, але теж не вдалося. Тому що і вітер, і кругом горіли поля ‒ побачити не можна було. Ми повернули спочатку наліво, проїхавши деякий час, розвернулися. Командир весь цей час сидів на зв’язку, але ніхто не відповідав. Ми розвернулися у зворотному напрямку, повернулися до цього перехрестя, повернули направо, тобто в зворотному шляху, звідки ми приїхали. Думали, може колона сама розвернулася і кудись поїхала. Але теж саме ‒ колони не було. Тоді командир наказав розвернути машини і, доїхавши до перехрестя, повернути праворуч. Проїхавши метрів 200-300, командир намагався весь цей час вийти на зв’язок. 3 машини стало, він почав виходити на зв’язок, тому що думав, може через гул машин йому не чутно. І в цей момент був перший вибух. Але снаряд просто вибухнув поруч, нікого не зачепив. Ми всі позіскакували з машин і зайняли кругову оборону. Половина особового складу ‒ також як і я ‒ зайняли біля бойових машин. І відразу ж за ним пролунав другий вибух. Снаряд потрапив прямо в танк (мається на увазі ‒ в БМД, свою машину на жаргоні десантники називали «танком» ‒ Ю.Б.). Куди точно ‒ я не можу сказати, не визначив. Всіх від цієї бойової машини розкидало я не знаю на яку відстань. Пролежавши, я не знаю скільки часу (ну, хвилин 10), опритомнівши я просто поповз. Куди повз .. перше ‒ це подалі від бойової машини, тому що в моєї машини почав спрацьовувати боєкомплект. Проповз метрів 100-150-200, я побачив, що зі мною поруч ще кілька людей. Ми почали разом вибиратися. За нами відразу почав працювати кулемет. Тому що ми повзли по полю з соняшниками і якщо починали піднімати голову, відразу ж було видно, що черги йшли і соняшники падали. У цей час працювала артилерія і з якого боку вона била .. зрозумійте в той момент не дивишся з якого боку в тебе летять снаряди. Ти розумієш, що тобі потрібно вижити і просто повзеш. Там було поле. Воно було наполовину скошене. І був перелісок. Ми почали перебігати через цей перелісок і побачили, що по краю дороги біжать теж наші військовослужбовці. Ми почали рухатися всі до цього перехрестя. Прибігши туди, ми побачили, що там були окопи, зроблено щось на зразок бліндажа. Мені відразу сказали, що механік-водій бойової машини, яка вибухнула, живий. Навідник отут сидить. Але механік дуже сильно обгорів. Підбігши до нього, я побачив, що навідник встиг надати йому першу медичну допомогу. У нього був шоковий стан, обличчя обпалене, на руки страшно дивитися. Всі були налякані, розгублені ‒ що робити, куди далі, які дії і що відбувається. Ніхто не міг зрозуміти. У нас повинні були бути навчання і такого ні на одних навчаннях не було. Я подивився, що офіцерів немає і прийняв командування на себе. Наказав піти у глибину метрів на 200 і зайняти кругову оборону. І надати допомогу пораненому до кінця. А сам з сержантом Генераловим (заступник командира взводу, старший сержант Олексій Генераллв також був узятий в полон 24 серпня‒- Ю.Б.) залишилися на перехресті почекати решту особового складу, який залишився там. Може, хтось живий є, щоб повернутися і забрати. Повз нас проїхало дві бойові машини в сторону танка, що горів. Вони подавали сигнал збору і кілька разів зупинялися. Ми зрозуміли, що вони забирали тих, хто залишився там. Бойові машини ще трохи часу покружлявши там повернулися на перехрестя і проїхали повз нас, може вони не побачили нас. Але в певний момент один механік-водій побачив нас. Ми йому махнули, що потрібно проїхати трохи далі, щоб нас забрати, що в глибині лісу особовий склад. Але може він недозрозумів мене, швидше за все теж був наляканий. Тому що у нас ніхто не брав участі в жодних бойових діях .. ми почали рухатися, повернулися до особового складу і прийняли рішення, оскільки механіку ставало дуже погано, треба було просто його рятувати. Ми почали вибиратися звідти. Тому що хтось із нас може розумів, що відбувається щось не те. Не за законом навчань. Ні на одних навчаннях такого не було. Дійшовши до мосту, ми побачили кілька військовослужбовців. Людей у військовій формі зі зброєю. Побачивши нашого пораненого, вони відразу ж підійшли до нас і запропонували надати допомогу пораненому. Ми погодилися тому що він вже почав втрачати свідомість і шок почав проходити. А біль у нього був швидше за все страшний. Запитали хто старший. Я сказав ‒ я. Мене проводили в їхній штаб. На подобу чи то сараю, чи то ферми. Там були військовослужбовці вже з нашивками, з усім .. нашивки не наші. І там мені пояснили, що ми знаходимося на українській території і перебуваємо в полоні».

Ми бачимо повний збіг в описі деталей бою з двох сторін.

Величезну і неоціненну роботу зі встановлення обставин бою провели працівники Національного військово-історичного музею Міноборони України, які у вересні 2014-го побували на місці бою, і провели точну прив’язку до місцевості ‒ саме військові історики виявили і сфотографували залишки БМД-2 №334. Це точка на трасі Осикове ‒ Кутейникове поблизу позначки 182,0. І можемо зробити ще один важливий висновок з показів полонених російських десантників ‒ в результаті точного вогню батареї Коваля, і подальшого обстрілу осколковими снарядами лісопосадки, куди побігли рятуватися екіпажі двох розбитих БМД, старший лейтенант Михайло Міленко ‒ командир третього взводу 1-ї парашутно-десантної роти 331-го полку, злякався і втратив керування своїми бійцями. В результаті втрати зв’язку з командуванням, 10 російських десантників на чолі зі старшим сержантом Олексієм Генераловим і з молодшим сержантом Савостеєвим пішли в напрямку села Дзеркальне, де їх без бою взяло в полон відділення розвідників 51-ї механізованої бригади під командуванням сержанта Володимира Козака:

«О 17:00 я вивів бійців в секрет в посадці біля дороги неподалік села. І незабаром ми побачили, як по дорозі з боку Кутейникового на нас йдуть 10 солдатів. Вони йшли, як «телятка на пасовищі». Вони пересувалися не в бойовому порядку, і не були готові до бою.

Ми взяли їх без будь-якого опору. Вони були вражені тим, що відбувається. Ми говорили з ними по-російськи. Вони розповіли відразу, що є російськими військовослужбовцями з 98-ї повітряно-десантної дивізії. Їх направили на маневри в Ростовську область. Вночі з 23 на 24 серпня вони перетнули кордон України. Вранці їх підрозділ у посадці за три кілометри від Кутейникового потрапив під обстріл. Була знищена бойова машина десанту, один з них був легко поранений. Двоє їхніх товаришів були вбиті. Втративши техніку і зв’язок, десантники пішли кудись у пошуках медичної допомоги. Вони були шоковані тим, що потрапили в Україну і що тут справжня війна.

Вони нас не очікували зустріти. І здалися без опору».

Так потрапили в полон російські десантники 98-ї дивізії:

Архипов Сергій, Генералов Олексій, Горяшин Андрій, Кузьмін Артем (механік-водій БМД-2 №334, поранений в результаті прямого попадання снаряда) Мельчаков Іван, Митрофанов Артем, Почтоєв Єгор, Романцев Іван, Савостеєв Володимир, Селезньов Сергій, Смирнов Сергій.

Після прибуття зброї батареї Костянтина Коваля під Іловайськ він негайно отримав нове завдання прикрити від подальших атак противника дорогу з Кутейникова на Іловайськ. І 26 серпня під керівництвом капітана відбувся другий відомий бій, в результаті якого було захоплено ще як мінімум одного російського військовослужбовця.

Коваль зайняв зручну позицію. І замаскував зброю батареї прямо на дорозі. Навідником гармати був солдат Лукашук. Ось як розповідає про дії артилеристів учасник бою начальник бронетанкового озброєння ОК «Південь» полковник Євген Сидоренко:

«26 серпня в 15:00 по дорозі від Кутейникового на Іловайськ була виявлена колона російської бронетехніки ‒ 16 одиниць, серед яких ‒ танки, яка рухалася прямо на наші позиції, які зазнали артобстрілу. З радіостанції я почув про рух колони. Я був один поруч з російським танком, екіпаж не був сформований. Знаючи, що на позиції, що прикривала дорогу, стоїть лише наша протитанкова гармата «Рапіра» зі складу 2 протитанкової батареї 51-ї механізованої бригади, я сів на місце механіка-водія, і поїхав на загрозливий напрямок. Біля озброєння стояв сам комбат Костянтин Коваль. Він прорвався з оточення в Іловайську, тому із задоволенням називаю його ім’я. Навідника знаряддя я також записав ім’я, але він поки не значиться в списках тих, хто вийшов із «котла», тому говорити зараз про цього героїчного воїна не буду. Хлопці проявили себе просто блискуче і професійно. Першим же пострілом була знищена головна машина, ‒ це була МТЛБ-6М, яка перебуває на озброєнні тільки російської армії.

У цей момент я зрозумів, що треба прикрити наше озброєння під час перезарядки і відвернути увагу від нашої засідки, і різко виїхав вперед на дорогу, перебрався в крісло командира і відкрив вогонь із великокаліберного кулемета по ворожій колоні і солдатах, що розбігалися. Було трохи тривожно, звичайно, я ж не знав, хто там за моєю спиною ‒ раптом їх зараз накриють вогнем, або вони побіжать, а я тут один залишуся, на відкритій місцевості взагалі без шансів. Але хлопці виявилися справжніми героями і професіоналами. Вони підбили дві наступні машини супротивника. Росіяни відкрили безладний вогонь і під прикриттям диму і пожежі трьох передових бронемашин втекли, кинувши своїх убитих і одного тяжкопораненого солдата зі складу 31-ї десантно-штурмової бригади».

Завдяки професіоналізму та особистій мужності знімальної групи «Еспресо.ТВ», зокрема Єгора Воробйова і Ростислава Шапошникова, про цю подію дізналася вся Україна:

Ймовірно, з того ж підрозділу могли бути і взяті в полон пізніше солдати Руслан Ахмедов і старший сержант Арсеній Ільмітовзі складу 31-ї десантно-штурмової бригади. Обставини їхнього полону уточнюються. Можливо вони і були в інших машинах з тієї розбитої колони.

У бою 26 серпня вогонь по ворогу прямою наводкою вів старший навідник рядовий Віталій Лукашук, який також гідний найвищої нагороди ‒ подивіться, з якої короткої дистанції він відкрив вогонь! 200 метрів ‒ це для гармат практично в упор! Ось це нерви у наших артилеристів! Його озброєння було просто на дорозі, під вогнем ворога, але він не припиняв бій, поки не знищив одну за одною три машини супротивника.

Список особового складу
2-ої протитанкової артилерійської батареї
51-ої окремої гвардійської механізованої бригади,
яка відзначилася в бою з передовим загоном противника
на підступах до міста Іловайськ
26 серпня 2014 року

1. Капітан Коваль К. В.
2. Лейтенант Полюхович П. П.
3. Лейтенант Шванк О. М.
4. Молодший сержант Радь Ю. С.
5. Старший солдат Бодейчук В. М.
6. Старший солдат Голіней М. І.
7. Старший солдат Калюжний Ю. В.
8. Старший солдат Ковальчук Я. П.
9. Старший солдат Котик В. В.
10. Старший солдат Лаврішин Б. І.
11. Старший солдат Лящук М. М.
12. Старший солдат Пятківскький Р. М.
13. Старший солдат Самчук Т. О.
14. Старший матрос Карпюк А. М.
15. Рядовий Абраменко Д. В.
16. Солдат Ахметов О. С.
17. Солдат Жук А. О.
18. Солдат Криворучко Н. С.
19. Рядовий Лукащук В. О.
20. Рядовий Педченко М. С.
21. Солдат Руссов О. А.
22. Рядовий Франчук З. В.
23. Солдат Цалай Д. С.
24. Старший солдат Касянчук С. Я. (прикомандирований).

Склад гарматного розрахунку,
який знищив в бою 26 серпня 2014 року
три ворожі бойові машини МТ-ЛБ

1. Старший навідник рядовий Лукащук В. О.
2. Номер розрахунку солдат Руссов О. А.
3. Номер розрахунку старший солдат Касянчук С. Я.
4. Механік-водій старший солдат Ковальчук Я. П.

Автобіографія героя-капітана Костянтина Коваля:

«Коваль Костянтин Валерійович народився 18 вересня 1983 року в м. Львові в родині військовослужбовця, українець.
В 1990 році пішов в перший клас Ізяславської середньої школи, 8 класів якої закінчив в 1997 році та поступив до Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, який закінчив в 2000 році.
В 2001 році поступив до Сумського військового інституту Ракетних військ і артилерії, який закінчив в 2005 році та був направлений для проходження служби у війська Західного оперативного командування, у м. Яворів, де проходив службу на посаді командира взводу – старшого офіцера на гаубичній самохідно-артилерійській батареї – до лістопада 2005 року.
У звʼязку з реорганізаційними заходами був переведений в м. Львів до 10-го окремого батальйону охорони та обслуговування штабу ЗахОК, де проходив службу на посаді командира взводу охорони роти охорони – до червня 2008 року.
Для подальшого проходження служби був переведений в м. Луцьк до Волинського обласного військового комісаріату, де проходив службу на посаді офіцера 1-го відділу – мобілізаційного і обліку – до січня 2009 року.
У звʼязку з реорганізаційними заходами був переведений в м. Володимир-Волинський до 51-ї окремої механізованої бригади, де проходив службу на наступних посадах:
З січня 2009 року по жовтень 2010 року – командир взводу – старший офіцер на гаубичній самохідно-артилерійській батареї.
З жовтня 2010 року по квітень 2014 року – командир кадру протитанкової батареї протитанкового артилерійського дивізіону.
З квітня 2014 року по дійсний час – командир протитанкової батареї протитанкового артилерійського дивізіону”.

Капітан Коваль брав участь у прориві оточення з Іловайська. Він пройшов через пекло, але в полон не здався, і зумів вийти з оточення з групою бійців і зі зброєю в руках.

Співробітник Національного військово-історичного музею додав:

«У боях 24 і 26 серпня батарея втрат в людях не мала. При виході з оточення 29 серпня пропав безвісти лейтенант Шванк О. М., доля якого досі невідома. Крім командира і навідника, ніхто з особового складу батареї державними нагородами НЕ відзначений. Батарея капітана Коваля К. В. повністю складалася з військовослужбовців, призваних із запасу з мобілізації і навчених в найкоротші терміни командиром батареї».

Зараз капітан Коваль продовжує службу ‒ його батарея знову в АТО, в рядах 14-ї бригади, в готовності відбити удар ворога. У тому ж званні, в тій же посаді, в тій же орендованій квартирі … Не краще становище і інших героїв батареї Коваля. Вся їхня 51-а бригада після серпневих подій була звинувачена у невиконанні наказів і … розформована! Тому героями їм не стати ‒ якщо тільки народ України не вирішить по-іншому і не допоможе відновити справедливість.

Наш обов’язок віддати найбільшу данину поваги цьому герою і воїнам 51-ї бригади, які в ті страшні місяці 2014-го зробили неможливе. Вони показали що ворога можна бити. Спасибі, хлопці, низький уклін…»