Історія 97-річної жінки, яка живе на Світязі в хаті без підлоги, в оточенні котеджів
Майже сто літ на хуторі Гірка. Сама посеред дачних котеджів і сосен.
«Живу-живу, але думаю, кєб-то вмерти…» – каже 97-літня хуторянка. Одна з тих, кого сталінські посіпаки не змогли вижити зі світязьких хуторів, – пише Волинь24.
Бабі Гані з хутора Гірка – 97. Майже стільки років стоїть на Гірці і її стара хата. Подекуди з-під покрівлі ще виглядає солома. Вікна навіть літом утеплені голками з хвої. Причілки підперті жердами…
Здається, ледве тримають ті жерди старезну хату в самісінькому серці курортного краю. Але тримає її направду баба Ганя. За паспортом – Ганна Цвид. Ще зовсім недавно вона так і жила – під соломою. Коли вже геть бабуся стала немічна, пошкодували її земляки: вкрили старезну домівку шифером.
Хутір Гірка (тепер просто урочище) – один із тих багатьох хуторів, які колись були розташовані довкола села Світязь Шацького району.
Коли польську владу на цих окраїнах Волині змінила совєцька, селян з хуторів стари зганяти у село. Старожили дотепер згадують, як тим, хто неохоче переселявся зі свого місця, зривали солом’яні дахи з хати… Щоб хоч так змусити. Як «пережила» усі ці події хата Ганни Цвид, можна тільки здогадуватися. Нинішня 97-літня господиня хутірської оселі цього вже пригадати не в силі.
Ганна Цвид народилася десь поміж війнами. 1920-й. Стихла Перша світова. Друга – ще нікому й не снилася… Сюди, на Гірку, Ганна з батьками переселилася у 1930-му. Ще пам’ятає, як малою переступила поріг цієї оселі. Каже, хата пахла хвоєю і свіжою глиною.
– Чому – Гірка? – запитую у неї.
– Чи ви не бачите? – піднімає старечі очі до полотняної фіранки. – Тута хвоїна гіркою росте…
За вікнами дійсно – піщаний пагорб і сосни.
Давно сама.
– Сестра була, брат був. Мати була. Всі повмирали. Мати – в 75-тім. Сестра у 89-му. А брат уже пусля, – каже. – Як до Шацька їхати, там з лівої сторони кладбіще. Там і поховані. Але то – далеко.
«Далеко» для неї – то трохи далі за подвір’я своєї хати. Ледве-ледве ходять ноги. Без палки, бідкається, нікуди. А був час, коли тими ж ногами топтала спориші навіть на німецьких подвір’ях.
Прошу бабу Ганю згадати, як жилося.
– Живу-живу. І думаю, кєб-то вмерти, – каєе.
І – одразу про остарбайтерство і «Германію». З 1942 до 1951-го Ганна Цвид працювала в Німеччині.
– Ой багато роботи робила… Що казав хазяїн. То ж не руского була, а в хазяїна. В 49-му прийшли совєтські войска, нас освободили. Але я ще пуслє того там була трохи. Там же бидла назбирали всього, треба було ухажувати. А в 1951-му приїхала додому, – згадує хуторянка.
Чи ходила до школи? Чи була замужем?..
На все у неї коротке: «Ай нє».
Грубка з кількома алюмінієвими каструльками. На столі – такі ж алюмінієві миски. Нехитрі наїдки. Під рукою розгорнутий перекидний календар (з ним, певне, бабі Гані рахувати прожиті дні легше).
…Наче з іншого світу тут – коробка з-під «Портвейну».
Дрова під грубою. Підлоги й ніколи не було – глиняна долівка.
Ікони у закутках. У старезних рамах – світлини родичів і самої господині. Два століття – у чорно-білих барвах. Поруч – барвисті вишиті картини. Вицвілі, правда.
– Було й таке. Вишивала… Тепер і вслепла, і вглохла.
Баба Ганя бере палицю, щоб провести мене за поріг. Присідає на лавку, що підпирає її хату. От він, хутір Гірка, просто у неї під порогом. Усе, що від нього лишилося – її хата, підперта жердами.
Запитую, чи не страшно самій у лісі жити.
– Чого лісу боятися? – по-філософськи відповідає світязька самітниця. – Не страшно. Та й жінка одна приходить. Із Підманево (певне, соціальна працівниця, – авт.). Води принести. Дров. Чи хату побілити. Купити що треба. Вона купить, а я готовлю.
Тепер за сусідів бабі – галасливі туристи. А довкола хати, що мало не вгрузла у піщану світязьку землю своїми вікнами, виросло кілька котеджів для відпочивальників.
І поки за вікнами щоліта смажать шашлики, розпивають пиво чи гріють боки в гамаках, за синіми віконницями з полотняними фіранками тихо шамкотить «Отче наш» баба Ганя.
97-й рік на світі шамкотить…
Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Віталії САХНІК.
