Голокост: важливо пам’ятати і знати, чому це відбулося

75 років тому радянськими військами було визволено Аушвіц-Біркенау – концтабір, який займав центральне місце в нацистській політиці масового знищення євреїв.

Німецький публіцист і соціолог єврейського походження Ойґен Коґон якось зауважив: “Ті, хто не побував у пеклі, не бажають нічого про нього знати. Всі прагнуть до раю…”.

Чому ж тоді рай для людства поки що недосяжний, а пекло час від часу повторюється? Шість років Коґон був в’язнем нацистського концентраційного табору Бухенвальд і лише дивом уник смерті, тому ці слова були сказані тим, хто мав на них право.

Про пекло на землі – варто все ж дещо знати, аби воно не повторилося в майбутньому, – передає Укрінформ.

Концтабори в нацистській Німеччині. Як усе починалось

Як добре відомо, концтабори придумали російські більшовики, але нацисти довели цю злочинну практику до по-німецькі «взірцевої» організації. Недарма, як недавно відкрилося з архівних джерел, одним з трофеїв, вивезених у СРСР – було обладнання нацистських концтаборів – бараки, нари, кухні, душові…

Всього за період існування Третього рейху було створено 27 великих і понад 1100 менших таборів. Ці цифри не були сталими: одні табори зникали, натомість з’являлись нові. Через них, в період з 1933 по 1945 рік, пройшли приблизно 2,3 мільйони чоловіків, жінок, дітей. Більшість із них – понад 1,7 мільйони загинули.

Шість таборів були саме таборами смерті: Белжец, Собібор, Треблінка, Аушвіц, Хелмно, Майданек. До самого початку Другої світової нацистські табори були радше засобами керованого терору, ніж машиною добре організованого масового вбивства людей.

Поступово, мірою захоплення нацистами нових територій, табори поширювалися на територію всієї Європи. Нацистський концентраційний табір був навіть на британському острівці Олдерні у водах протоки Ла-Манш.

Першим німецьким концентраційним табором став Дахау (1933). Там утримували спочатку комуністів – політичних опонентів націонал-соціалістів. Невдовзі до них долучилися й інші «аутсайдери» – соціальні та расові.

Це був зразковий концтабір. Акуратні фабричні будівлі (бараки з’являться згодом), акуратно застелені ліжка, бездоганна чистота. Охоронці-поліцейські розмовляли з ув’язненими, інколи ділилися сигаретами. На вечерю давали свіжий хліб з ковбасою і солодкий міцний чорний чай.

Один із ув’язнених писав дружині: «У мене все гаразд. Нас добре годують і добре поводяться…».

А ще він сподівався, що скоро його випустять, адже все це схоже на якесь прикре непорозуміння, на абсурд, який не вкладається в голові. Але за кілька тижнів його вбили. Поліцейську охорону замінили есесівці, які взяли на себе охоронні функції.

З весни 1933 року по весну 1945 року в Дахау загинуло 40 тисяч в’язнів, і він проіснував усі 12 років нацистського режиму. З цього табору було вкрай важко утекти, за всю історію Дахау це вдалося зробити лише одній людині – Гансу Баймлеру, мюнхенському комуністу. В Дахау він потрапив у квітні 1933 року. Баймлера спочатку хотіли стратити, але згодом вирішили, що доцільніше буде довести його до самогубства.

Подібна практика на початку була вельми поширеною – після тортур в’язням “допомагали” засунути голову в петлю, порізати вени, або ще щось подібне. Табори тоді були ще юридично підзвітними, про вбивства могли пронюхати журналісти, справа – набути розголосу, тому нацистам зручніше було маскувати убивства під самогубства.

Баймлеру ж вдалося втекти. Він переховувався спочатку в Берліні, потім перебрався в Чехословаччину, а звідти – до СРСР. Із Чехословаччини Баймлер надіслав у Дахау веселу вітальну листівку, в якій, зокрема, запропонував есесівцям “поцілувати його в дупу”.

Вже в середині 1933 року в Радянському Союзі були видані (німецькою мовою) спогади Баймлера про перебування в концтаборі та про всі жахіття, через які йому довелося пройти.

Згодом брошуру видали в Лондоні, також вона друкувалася в Швейцарії, таємно поширювалася і в самій Німеччині. У великій політичній грі, зокрема в битві пропаганд, це було на користь СРСР, адже про власні табори Сталін волів мовчати.

Нацисти ж негайно виступали зі спростуванням, називаючи свідчення мюнхенського комуніста “огидними брехливими страшилками”, які мають на меті звести наклеп на Німеччину.

Ганс Баймлер взяв участь в громадянській війні в Іспанії, де й загинув у грудні 1936 року. Проживи він на 2-3 років більше, скоріше за все, закінчив би життя в радянському аналогу гестапо: йому б і книгу про концтабір згадали б. Адже у серпні 1939-го комуністичний і нацистський мордори подружилися – ненадовго, але палко – встигнувши розв’язати ІІ Світову війну.

Єврейське питання в Третьому рейху

“Не хотів би я бути євреєм у Німеччин”», – резюмував Герман Герінг 12 листопада 1938 року на спеціальній зустрічі головних нацистських очільників, яка відбулася лише через декілька годин після загальнонімецького єврейського погрому, відомого як “Кришталева ніч”.

Стверджувати, що у нацистів одразу ж після приходу до влади були офіційно занотовані плани знищення всіх євреїв не можна. Так, у країні існував антисемітизм, але не критично високий – у деяких інших європейських країнах, зокрема в сусідній Австрії, він був значно вищий – і він, на відміну побутового антисемітизму, притаманного, скажімо, Польщі, мав яскраво виражений ідеологічний і націоналістичний характер.

Саме Австрія була головним “експортером” політичного антисемітизму до Німеччини. Сам Адольф Гітлер був австріяк. Те ж можна сказати і про відповідних нацистських кадрів – наприклад, начальник Головного управління імперської безпеки СС Ернст Кальтербруннер був затятим антисемітом у “другому поколінні”.

Він, так само як і його батько був дипломованим юристом – тобто, це був антисемітизм університетського штибу, антисемітизм освічених людей, що виник у Європі на початку ХХ століття, як відповідь на суттєвий притік до навчальних закладів Європи студентів-євреїв – спраглих до знань, надзвичайно активних і амбітних…

Гітлер ще в 1919 році мріяв “позбавитися від усіх комуністів і євреїв”, але то були лише мрії. Втім, поволі антисемітський маховик почав розкручуватися. Величезну роль у цьому відігравала пропаганда.

Починалося все з антисемітської риторики закинутої у нацистські ЗМІ. Мусувалася думка про “засилля євреїв”, а також про те, що “євреї контролюють усі світові фінанси” і “паразитують на праці німецького народу”. Подібні повідомлення були, м’яко кажучи, неправдивими.

Насправді, в 1930-х роках євреї становили лише 0,76% населення Німеччини, а серед німецьких банкірів і біржових брокерів доля «єврейського фінансового капіталу» становила 2%. І це лише один приклад. Але згодом від лозунгів нацисти перейшли до законодавства.

За словами Рауля Гільберга, одного з перших дослідників Голокосту, “коли в перші дні 1933 року перший цивільний службовець написав перше визначення “неарійців”, яке згодом отримало форму указу, доля європейського єврейства була вирішена”.

Нюрнберзькі закони 1935 року перетворили євреїв на другосортних громадян. Поза законом опинилися шлюби “арійців” з євреями. Існували заборони на використання телефонів, поїздів, працю і юридичний захист, на відвідини певних місць і багатьох форм спілкування з арійцями.

Антисемітська політика сфокусувалася в школах, судах, робочих місцях, на вулицях. Майже половина з 500 тисяч німецьких євреїв залишила батьківщину протягом довоєнних років.

Повернення в рейх із 1935 року каралося довічним ув’язненням у концентраційному таборі. Втім, до 1938 року в табори потрапляло мало євреїв. В таборах СС їх нараховувалось не більше кількох десятків, і навіть у Заксенгаузі, на початок 1937 року перебувало близько 50 осіб.

Ще в 1939-1940 роках розроблялися плани депортації єврейського населення в Палестину і на Мадагаскар. До 1941 року репресії обмежувалися примусовою еміграцією з переходом у «дикі» депортації. Але все змінила війна.

Політика нацистів щодо євреїв почала швидко мутувати від сегрегації та концентрації євреїв у гетто на східних територіях до політики Голокосту – безпрецедентного в історії людства масового організованого вбивства людей.

Аушвіц: “Якщо вбивати по 100 осіб на день, знадобиться майже 200 років”

Комплекс концентраційних таборів Аушвіц-Біркенау, що знаходився поряд з польським містечком Освенцім, називали “столицею Голокосту” і “фабрикою смерті”. Він став своєрідним поєднанням табору праці та смерті, де тисячі людей були знищені або за допомогою непосильної рабської праці, або безпосередньо в газових камерах.

Загалом під час війни загинуло приблизно 6 мільйонів євреїв. 1,1 мільйона з них – саме в Аушвіці – більше, ніж будь-де. “Якщо вбивати по 100 осіб на день, знадобиться майже 200 років”, – сумно констатував один із дослідників Голокосту.

Спочатку людей вбивали у розстрільних ровах Східної Європи, в гетто, в інших таборах, наприклад таких як Треблінка. Ще навесні 1942 року Аушвіц перебував на периферії Голокосту. Шлях до масового геноциду складався з кількох етапів, які були пройдені надзвичайно швидко – майже миттєво.

З травня 1942 року нацисти почали направляти в Аушвіц приречених залізницею – цілими потягами з усієї Європи: Угорщини, Польщі, Франції, Нідерландів, Греції, Чехії, Бельгії, Німеччини, Австрії, Хорватії, Італії, Норвегії. Цей табір функціонував найдовше.

Наприкінці весни 1944 року, коли інші табори були закриті, Аушвіц лише підходив до свого смертоносного піку. На час визволення більшість його інфраструктури була цілою на відміну від Бельзена (Белжеца), Собібора і Треблінки, де сліди геноциду ретельно приховали. Нелюдські умови існування, голод, фізичне насилля з боку охоронців і самих ув’язнених, рабська праця – все це було буднями концтабору.

І по сьогодні вражає вбивчий утилітаризм есесівських управлінців: все мало використовуватися на благо рейху. Все майно, відібране у приречених на смерть євреїв сортувалося, обліковувалося й зберігалося на складах (в Аушвіці вони називалися “Канадою”). Золотими годинниками, авторучками й портсигарами вбитих людей нагороджували німецьких солдат.

Поранені есесівці з нетерпінням чекали на новорічні подарунки від начальства, і те “радувало” підлеглих награбованими з убитих цінностями. Подейкували, що дружина раппортфюрера Герхарда Паліча, чий будинок стояв за 500 метрів від головного табору Аушвіца, і яка померла від висипного тифу восени 1942 року, заразилася після того, як приміряла вкрадену зі складів завшивлену вечірню сукню…

На початок лютого 1943 року Аушвіц і Майданек відправили 211 залізничних вагонів різного добра. Зокрема, в них було 132 тисячі чоловічих сорочок, 119 тисяч жіночих суконь і 15 тисяч дитячих пальт.

Одяг діставався етнічним німцям, заселеним у будинки убитих євреїв на території Польщі. Золото й інші дорогоцінні метали йшли на переплавку.

До 1942 року запас золота в СС зріс настільки, що головне Адміністративно-господарське управління СС (зауважте абсолютно безлику назву, але саме це управління безпосередньо займалось знищенням європейських євреїв) вирішило помістити його в Рейхсбанк.

У перші роки війни золото зубних коронок і протезів убитих використовувалось для виготовлення пломб есесівських охоронців і членів їхніх сімей. Використовували навіть волосся вбитих. Його збирали, сушили, пакували, а потім ним набивали меблі.

Хоча великого прибутку це не приносило: 730 кілограмів волосся, яке збрили з голів ув’язнених Майданека в період з 1942 по 1944 рік принесло 365 рейхсмарок. Один золотий портсигар коштував набагато дорожче.

Нацисти використовували й попіл жертв Аушвіцу – ним удобрювали місцеві поля, а взимку посипали слизькі дороги. Це було цілковите, абсолютне знищення людини – з обох, причому, боків. Євреїв – фізичне, німців – людське.

Вбивці: “Відхилень не спостерігається, це цілком адекватні люди, таких можна знайти в будь-якій країні світу” – свідчення психіатра

Це було “відкриття” цивілізаційного порядку: якщо до Голокосту сучасність ототожнювалася з просвітництвом і прогресом, то після нього – стало зрозуміло, що це ілюзія. Тобто, Голокост не був “збоченням”, аномалією цивілізації – він був своєрідним “другим її обличчям”, яке до часу просто не мало змоги проявитися.

Це саме можна сказати і про нацистських злочинців. 72% всіх судимих за воєнні злочини після 1945 року, були людьми сімейними і мали поза своєю “службою” надзвичайно позитивні характеристики. Переважна більшість нацистів просіялася б через сито психіатрії. Наприклад, перший комендант Аушвіца був зразковим сім’янином, люблячим і турботливим батьком трьох дітей.

Есесівці закохувалися, слухали музику, танцювали, збирали гриби, робили кар’єри, пишалися досягненнями, влаштовували вечірки, їздили на відпочинок в Альпи…

Один із судових психіатрів на Нюрнберзькому процесі констатував: “Відхилень не спостерігається, це цілком адекватні люди, таких можна знайти в будь-якій країні світу”.

Можна сказати, що на сьогодні питання вини і відповідальності – це питання минулого (більшість країн, хоч і з муками, все ж переступили цю сходинку), натомість надзвичайно актуальним стає аналіз причин Голокосту, – дослідження механізмів того, як одні “добрі люди” прогледіли прихід до влади інших “добрих людей”, а потім дозволили їм діяти так, як ті вважали за потрібне, – тобто, вбивати мільйони інших “добрих людей”.

У Голокості була задіяна величезна кількість учасників. І переважна більшість із них ніколи не зіштовхувалася з необхідністю робити моральний вибір або йти на якісь компроміси з совістю: “…більшість тих, хто брав участь у геноциді ,не стріляли в єврейських дітей і не пускали газ у газові камери… Більшість бюрократів строчили службові записки, робили фотокопії, говорили по телефону і брали участь у конференціях. Вони могли знищити всіх людей, просто сидячи за своїм столом” (Рауль Гільберг).

“Нічого страшного в брехні немає. Особливо, якщо бреше переможець”, – заявив на початку війни Гітлер.

Можна сказати, що нацисти багато що застосували вперше. Наприклад, надзвичайно цікавими були відносини нацистів і Міжнародного Червоного Хреста.

Представникам цієї організації нацистські очільники впродовж років намагалися довести, що концтабори, в яких душили газом, а потім спалювали в крематоріях мільйони людей – це лише “трудові табори зі зразковим порядком, які мають на меті просвітницьку місію”, і нічого більше; щодо фактів про тортури, медичні досліди над в’язнями і масові вбивства – то це “ворожа пропаганда”.

Наприкінці 1942 року, коли геноцид ішов повним ходом, Гіммлер дозволив в’язням таборів знову отримувати від родичів продуктові посилки.

Щоправда, не всім, але ж оцініть сам жест… Колони євреїв, яких після так званої селекції направляли до газових камер, супроводжувала машина Червоного хреста, в якій зазвичай їхав табірний лікар, котрий після мученицької смерті нещасних мав засвідчити її документально.

Іноді тих, хто просто не мав фізичних сил іти – підвозили до крематорію. Вивозячи величезні партії людей з гетто, нацисти обіцяли, що везуть їх у кращі краї, але спочатку треба буде відвідати лазню. І змучені спантеличені люди вірили, адже самі газові камери нагадували душові: стерильна чистота, кахлі, лавки, лійки…

Під час перших депортацій із польських гетто до таборів смерті, нацисти навіть зганяли на залізничні вокзали блазенські масовки з букетами квітів, транспарантами і музичним оркестром. Утім досить швидко відмовилися від подібного шоу, зрозумівши, що це привертає ще більшу увагу.

Науковці звертають увагу на ще один аспект Голокосту: спротив (крім спорадичних випадків) був надзвичайно низьким. Чому? По-перше, нацисти узаконили насилля – це не була стихійна різанина – підґрунтям для масових розстрілів, для знищення “Циклоном-Б” слугували офіційні накази, жодна “самодіяльність” не тільки не віталась, а й каралась.

По-друге, всі дії максимально рутинізувалися – убивства здійснювалися згідно з заздалегідь розробленим чіткими бюрократичними правилам, а по-третє – жертви дегуманізувалися.

Людська природа жертви ставала невидимою, адже юридично вивівши євреїв за межі німецької нації і держави, за межі того, що соціологи називають “світ зобов’язань” (Гелен Фейн), вони ставали паріями – ніким.

До того ж, нацистське керівництво досить швидко зрозуміло, що лозунг “Німеччина без євреїв” надто егоцентричний і відлякує інші нації. Тому з’явився інший, більш об’ємний: “Європа без євреїв”.

Таким чином ідея виключення з німецької нації була замінена на ідею цілковитої дегуманізації, а співучасницею німецьких націонал-соціалістів ставала практично вся Європа.

Свідки: «Не хочете знати, куди ваша байдужість може в будь-яку хвилину завести вас самих і мене? Я вам розповім»

Одразу ж після закінченні війни пішла і “перша хвиля” спогадів тих, хто вижив у нацистських концтаборах.

“Кожен із нас, тих хто залишився в живих, одразу після повернення додому перетворився в невтомного оповідача, владного і маніакального”, – згадував Прімо Леві.

У перші повоєнні роки Європу буквально захлеснула хвиля мемуарів. Переважно це були дешеві видання в м’яких палітурках; дещо публікувалося в газетах.

Одними з таких перших свідчень були спогади Северини Шмаглевської “Дим над Біркенау” (грудень 1945; Шмаглевська була єдиною польською жінкою-свідком під час Нюрнберзького трибуналу), “Я пережила Освенцім” Кристини Живульської (Соня Ландау), що побачили світ у 1946 році і “У нас в Освенцімі” Тадеуша Боровського. Тоді ж були надруковані спогади Ойґона Коґона.

У 1947 вийшла книга “Чи це людина” Прімо Леві – одне з найбільш вражаючих свідчень про нацистські концтабори. Але вже в 50-х роках інтерес до них згас.

“У наш час розмірковувати на тему концтаборів – поганий тон. Превалює замовчування”, – писав Прімо Леві у 1955 році.

Новий сплеск інтересу до теми концтаборів з’явився у 60-70 роках ХХ століття. Цьому, зокрема, сприяв і суд у 1961 році над офіційним відповідальним за рішення “єврейського питання” нацистським злочинцем Адольфом Айхманом у Єрусалимі. Він переховувався після війни в Аргентині, де його знайшли і доставили до суду ізраїльські спецслужби. За рішенням суду Айхмана було повішено.

У 1966 році вийшли спогади-роздуми колишнього в’язня Аушвіца, Бухенвальда і Берген-Бельзена Жана Амері “За межею вини і спокутування”. Це надзвичайно стилістично стриманий і глибокий текст, що спонукає до роздумів.

“Не хочете знати, куди ваша байдужість може в будь-яку хвилину завести вас самих і мене? Я вам розповім”, – резюмує Амері.

На відміну від багатьох інших оповідачів, яким необхідно було одразу ж виговоритися, розповісти про все бачене, чуте й пережите, австрійський мислитель-есеїст упродовж багатьох років мовчав, не в силах знайти той єдино вірний тон, ті єдино правильні слова, якими б можна було висловити пережите. Адже досвід, отриманий ним, за словами Зебальда “був досвідом, що паралізував артикуляцію”.

Амері, так само як і багато інших, тих хто вижив у концтаборах, наклав на себе руки вже в мирний час, так і не змігши подолати не тільки пережитий нелюдський досвід, але й випробування сучасністю, схильною до компромісів із минулим.

Це було для Амері абсолютно непристойним і неприйнятним, і свідчило про ту ж таки психічну і соціологічну деформацію вже нового, повоєнного суспільства.

Найвідоміші книги – “Знищення європейського єврейства” і “Банальність зла“

Однією з найперших і найавторитетніших і по сьогодні праць про Голокост є “Знищення європейського єврейства” Рауля Гільберга, що вийшла 1961 року. Гільберг народився в австрійському Відні, але батьки встигли емігрувати до США, і там минула його юність.

26 його родичів загинули на території Європи під час Другої світової війни. У складі 45-ї дивізії армії США Гільберг визволяв Дахау. Він був першим істориком, який прочитав курс історії Голокосту в США.

Утім, Раулю Гільбергу довелося здолати чимало перешкод, поки його праця була видана. Німецькою мовою дослідження Гільберга було опубліковане лише в 1982 році. Автор не намагається “влізти в голови” катам, натомість досліджує довгі процеси зміни пріоритетів у нацистській політиці.

Іншою важливою книгою є “Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі” Ханни Арендт, яка побачила світ у 1963 році. Репортажі Арендт вирізнялися жорсткою, часом іронічною мовою, надзвичайно критичною і безкомпромісною позицією і були позбавлені звичного пієтету до жертв.

“Банальність зла” поділила єврейське суспільство навпіл. Одні вітали вихід книги, інші були обурені. “Банальність зла” понад 30 років бойкотували в Ізраїлі. Від Арендт відвернулося чимало друзів і знайомих.

Серед її опонентів, тих хто категорично не погоджувався з її позицією, були зокрема й Гершом Шолем – до того добрий приятель ще з німецьких часів і Клод Ланцман – автор культової документальної епопеї про голокост “Шоа”.

…Нині до берлінського меморіалу жертвам Голокосту веде вулиця Ханни Арендт, а в 2002 році її книжку вперше переклали івритом. Але найважливішим мабуть стало те, що “Банальність зла” запустила потужну інтелектуальну дискусію в суспільстві, що значною мірою вплинуло на політику національної пам’яті держави Ізраїль.

А що це таке, політика національної пам’яті?

Політика національної пам’яті не є чимось застиглим, раз і назавжди усталеним – вона, на відміну від бронзово-гранітних монументів і “кирзової патетики” тоталітарних режимів, має властивість розвиватися, еволюціонувати разом із суспільством – звісно, це в кращому випадку; в гіршому може й деградувати.

Тож для переважної більшості європейських країн, зокрема для політики національної пам’яті об’єднаної Європи, Голокост став наріжним каменем – ігнорувати або просто обійти його, було неможливо.

Попри те, що ледве не для кожної з європейських держав Голокост був дуже “незручною” темою – і все ж була знайдена та єдино можлива артикуляція, яка дозволила порозумітися.

Тож цілком доцільним виглядає ухвалення 19 вересня 2019 року резолюції Європейського парламенту “Про важливість збереження історичної пам’яті задля майбутнього Європи”.

У документі засуджується радянсько-нацистський пакт Молотова-Ріббентропа, пропонується більш глибоко вивчати Голокост, а також лунає заклик до створення “загальноєвропейської культури пам’яті”, що сприяло б більшому розумінню й осмисленню європейцями свого минулого і слугувало б своєрідним запобіжником перед новітніми викликами і загрозами, з якими стикається європейська демократія.

Крім того, 25 травня, у день страти Вітольда Пілецького, видатного діяча польського підпілля, запропоновано відзначати Міжнародний день боротьби проти тоталітаризму. Цей польський офіцер пішов на добровільне (!) ув’язнення в концтаборі, аби за завданням Армії Крайової стати організатором руху опору в Аушвіці.

Вітольд Пілецький – автор “Звіту Пілецького”, який став важливим свідченням Голокосту нарівні зі свідченнями Яна Карського. Пілецький вижив у нацистському концтаборі смерті, і був розстріляний у 1948 році “за шпигунство” польськими комуністами, за чиєю спиною стояв сталінський НКВС.

Прикметно, що резолюція викликала надзвичайно негативну реакцію з боку Росії й спонукала президента Владіміра Путіна до різких висловлювань спекулятивного характеру з застосуванням сумнівної лексики, стилістично дуже близької до лексики охоронців нацистських концтаборів.

Утім, дивуватися з цього не доводиться, адже країна, яку він очолює, давно і грубо порушує міжнародне право, діючи саме за гітлерівськими політичними лекалами.

У одному зі своїх останніх інтерв’ю історик-правозахисник, очільник російського “Меморіалу” Арсеній Рогінський, який зробив надзвичайно багато для відновлення пам’яті загиблих у ГУЛАГу, зауважив: “Пам’ять – цього занадто мало. Потрібно пам’ятати і розуміти, чому так сталося… А без розуміння – тільки вшановуємо, ставимо свічки…”.

І це стосується будь-якої трагедії, забезпеченої людьми: чи то ГУЛАГу, чи Голодомору, чи геноциду в Сребрениці, чи Голокосту.