Голокост: важливо пам’ятати і знати, чому це відбулося

Одразу ж після закінченні війни пішла і “перша хвиля” спогадів тих, хто вижив у нацистських концтаборах.

“Кожен із нас, тих хто залишився в живих, одразу після повернення додому перетворився в невтомного оповідача, владного і маніакального”, – згадував Прімо Леві.

У перші повоєнні роки Європу буквально захлеснула хвиля мемуарів. Переважно це були дешеві видання в м’яких палітурках; дещо публікувалося в газетах.

Одними з таких перших свідчень були спогади Северини Шмаглевської “Дим над Біркенау” (грудень 1945; Шмаглевська була єдиною польською жінкою-свідком під час Нюрнберзького трибуналу), “Я пережила Освенцім” Кристини Живульської (Соня Ландау), що побачили світ у 1946 році і “У нас в Освенцімі” Тадеуша Боровського. Тоді ж були надруковані спогади Ойґона Коґона.

У 1947 вийшла книга “Чи це людина” Прімо Леві – одне з найбільш вражаючих свідчень про нацистські концтабори. Але вже в 50-х роках інтерес до них згас.

“У наш час розмірковувати на тему концтаборів – поганий тон. Превалює замовчування”, – писав Прімо Леві у 1955 році.

Новий сплеск інтересу до теми концтаборів з’явився у 60-70 роках ХХ століття. Цьому, зокрема, сприяв і суд у 1961 році над офіційним відповідальним за рішення “єврейського питання” нацистським злочинцем Адольфом Айхманом у Єрусалимі. Він переховувався після війни в Аргентині, де його знайшли і доставили до суду ізраїльські спецслужби. За рішенням суду Айхмана було повішено.

У 1966 році вийшли спогади-роздуми колишнього в’язня Аушвіца, Бухенвальда і Берген-Бельзена Жана Амері “За межею вини і спокутування”. Це надзвичайно стилістично стриманий і глибокий текст, що спонукає до роздумів.

“Не хочете знати, куди ваша байдужість може в будь-яку хвилину завести вас самих і мене? Я вам розповім”, – резюмує Амері.

На відміну від багатьох інших оповідачів, яким необхідно було одразу ж виговоритися, розповісти про все бачене, чуте й пережите, австрійський мислитель-есеїст упродовж багатьох років мовчав, не в силах знайти той єдино вірний тон, ті єдино правильні слова, якими б можна було висловити пережите. Адже досвід, отриманий ним, за словами Зебальда “був досвідом, що паралізував артикуляцію”.

Амері, так само як і багато інших, тих хто вижив у концтаборах, наклав на себе руки вже в мирний час, так і не змігши подолати не тільки пережитий нелюдський досвід, але й випробування сучасністю, схильною до компромісів із минулим.

Це було для Амері абсолютно непристойним і неприйнятним, і свідчило про ту ж таки психічну і соціологічну деформацію вже нового, повоєнного суспільства.

Найвідоміші книги – “Знищення європейського єврейства” і “Банальність зла“

Однією з найперших і найавторитетніших і по сьогодні праць про Голокост є “Знищення європейського єврейства” Рауля Гільберга, що вийшла 1961 року. Гільберг народився в австрійському Відні, але батьки встигли емігрувати до США, і там минула його юність.

26 його родичів загинули на території Європи під час Другої світової війни. У складі 45-ї дивізії армії США Гільберг визволяв Дахау. Він був першим істориком, який прочитав курс історії Голокосту в США.

Утім, Раулю Гільбергу довелося здолати чимало перешкод, поки його праця була видана. Німецькою мовою дослідження Гільберга було опубліковане лише в 1982 році. Автор не намагається “влізти в голови” катам, натомість досліджує довгі процеси зміни пріоритетів у нацистській політиці.

Іншою важливою книгою є “Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі” Ханни Арендт, яка побачила світ у 1963 році. Репортажі Арендт вирізнялися жорсткою, часом іронічною мовою, надзвичайно критичною і безкомпромісною позицією і були позбавлені звичного пієтету до жертв.

“Банальність зла” поділила єврейське суспільство навпіл. Одні вітали вихід книги, інші були обурені. “Банальність зла” понад 30 років бойкотували в Ізраїлі. Від Арендт відвернулося чимало друзів і знайомих.

Серед її опонентів, тих хто категорично не погоджувався з її позицією, були зокрема й Гершом Шолем – до того добрий приятель ще з німецьких часів і Клод Ланцман – автор культової документальної епопеї про голокост “Шоа”.

…Нині до берлінського меморіалу жертвам Голокосту веде вулиця Ханни Арендт, а в 2002 році її книжку вперше переклали івритом. Але найважливішим мабуть стало те, що “Банальність зла” запустила потужну інтелектуальну дискусію в суспільстві, що значною мірою вплинуло на політику національної пам’яті держави Ізраїль.

А що це таке, політика національної пам’яті?

Політика національної пам’яті не є чимось застиглим, раз і назавжди усталеним – вона, на відміну від бронзово-гранітних монументів і “кирзової патетики” тоталітарних режимів, має властивість розвиватися, еволюціонувати разом із суспільством – звісно, це в кращому випадку; в гіршому може й деградувати.

Тож для переважної більшості європейських країн, зокрема для політики національної пам’яті об’єднаної Європи, Голокост став наріжним каменем – ігнорувати або просто обійти його, було неможливо.

Попри те, що ледве не для кожної з європейських держав Голокост був дуже “незручною” темою – і все ж була знайдена та єдино можлива артикуляція, яка дозволила порозумітися.

Тож цілком доцільним виглядає ухвалення 19 вересня 2019 року резолюції Європейського парламенту “Про важливість збереження історичної пам’яті задля майбутнього Європи”.

У документі засуджується радянсько-нацистський пакт Молотова-Ріббентропа, пропонується більш глибоко вивчати Голокост, а також лунає заклик до створення “загальноєвропейської культури пам’яті”, що сприяло б більшому розумінню й осмисленню європейцями свого минулого і слугувало б своєрідним запобіжником перед новітніми викликами і загрозами, з якими стикається європейська демократія.

Крім того, 25 травня, у день страти Вітольда Пілецького, видатного діяча польського підпілля, запропоновано відзначати Міжнародний день боротьби проти тоталітаризму. Цей польський офіцер пішов на добровільне (!) ув’язнення в концтаборі, аби за завданням Армії Крайової стати організатором руху опору в Аушвіці.

Вітольд Пілецький – автор “Звіту Пілецького”, який став важливим свідченням Голокосту нарівні зі свідченнями Яна Карського. Пілецький вижив у нацистському концтаборі смерті, і був розстріляний у 1948 році “за шпигунство” польськими комуністами, за чиєю спиною стояв сталінський НКВС.

Прикметно, що резолюція викликала надзвичайно негативну реакцію з боку Росії й спонукала президента Владіміра Путіна до різких висловлювань спекулятивного характеру з застосуванням сумнівної лексики, стилістично дуже близької до лексики охоронців нацистських концтаборів.

Утім, дивуватися з цього не доводиться, адже країна, яку він очолює, давно і грубо порушує міжнародне право, діючи саме за гітлерівськими політичними лекалами.

У одному зі своїх останніх інтерв’ю історик-правозахисник, очільник російського “Меморіалу” Арсеній Рогінський, який зробив надзвичайно багато для відновлення пам’яті загиблих у ГУЛАГу, зауважив: “Пам’ять – цього занадто мало. Потрібно пам’ятати і розуміти, чому так сталося… А без розуміння – тільки вшановуємо, ставимо свічки…”.

І це стосується будь-якої трагедії, забезпеченої людьми: чи то ГУЛАГу, чи Голодомору, чи геноциду в Сребрениці, чи Голокосту.