Ангели-охоронці бійців 51-ї

Того дня, 11 листопада, 30 бійців автобусом поверталися зі сходу на рідну Волинь. Поверталися усім бідам і проблемам назло. Повертались, щоб набратись сил від рідної землі, родинного вогнища, зігріти зашкарублі душі в обіймах рідних і друзів. В їх сумних очах теплилася надія – надія бути зрозумілими, почутими, виправданими, або хоча б не звинуваченими у всіх мислимих і примислених гріхах! Надія знайти істину і свою правду.

Крізь вікна автобуса, серед чоловічого колективу гарно вирізнялись дві надзвичайно милі пані. Вони сиділи в тісному оточенні бійців, які стурбовано вдивлялись в незнайомі обличчя зустрічаючих. «Як нам бути? Як сприймуть? Як зустрінуть? Хто ми для них?» Такі німі запитання були закарбовані в кожнім погляді юних і змужнілих чоловіків – війна вміє пришвидшувати дорослішання… Перший вийшов, другий… Але чому їх погляди не лишень шукають рідних, знайомих?

Вони вдивлялись в глиб автобуса, що привіз із далекого Запоріжжя їх ангелів-охоронців, їх мам і подруг, мужніх і відважних захисниць Світлану Сергіївну Василюк та Ольгу Володимирівну Сторчай. Сьогодні ці рядки присвячені саме «ангелам добра» волонтерам “Жіночої сотні Запоріжжя”. Хліб-сіль, вишитий рушник, прапори, кульки, квіти, усміхнені щирі обличчя молоді та людей різного віку. Квіти скромні осінні хризантеми і білі та червоні троянди дарували присутні воїнам. Плакали від радості волонтери і присутні. Батьки і зустрічаючі дякували жінкам-волонтерам за відстоювання і допомогу тим, хто був на териконі у Красноперекопську.

Чи колись ви задумувалися над тим, чому одні люди допомагають іншим в години біди, лихоліть, просто так здавши донорську кров чи нагодувавши незнайомця у поїзді: тихо, просто і безкорисливо? Чому залишають улюблену роботу, бізнес, дітей, не завжди здорових родичів і йдуть туди, куди кличе серце, туди де вкрай необхідне твоє втручання чи допомога?

У долі Світлани Сергіївни благородство – традиція. Окрім рідної дитини – доньки, вона має ще й двох прийомних синів. Щаслива мама великої родини і бабуся, в минулому – інженер. Нині –підприємець. Сьогодні війна докотилась і туди : військові дії на сході країни прямо чи опосередковано знищують малий та середній бізнес у прилеглих регіонах. За умов нестійкого курсу валюти і знецінення гривні магазин пані Світлани ледве животіє: виручки ледь вистачає на оплату комунальних послуг. Але ця мужня жінка встигає майже все. Ранній підйом та робота до пізньої ночі, щоденні акції, мітинги, звичайна організаторська робота: речі, пакунки, заселення переселенців зі сходу і… величезне задоволення на завершення доби від зробленого. Коли ввечері страшенно втомлена повертається додому, лише найрідніші можуть зрозуміти її волонтерське щастя – щастя служити людям!

Так трапилось, що після виснажливого полону і нелюдського приниження та таврування воїни 51 ОМБР були затримані й перебували в одній із військових частин м. Запоріжжя. Хвиля солдатського гніву вийшла за межі армійських мурів, долетіла, докотилась до рідного краю… Велика Волинь завмерла: як ті, кого одягали, годували, кому збирали по гривні на ремонт фактично списаної техніки і поставили її на колеса опинились під гнівом влади та паркетного генералітету???

Тоді й пішли, побігли дружини, полетіли материнські та батьківські серця, в далекий невідомий край – у Запоріжжя. Мало в кого там були родичі чи знайомі. Просто підказало – і поїхали в невідоме. Такими їх побачили “Жіноча сотня Запоріжжя” та громадська волонтерська організація «Крапля істини». Одразу розбили інформацію, виявили проблеми, вияснили, що де і як організувати. Одні-займалися щоденними волонтерськими справами, інші вже шукали адвокатів: досвідчених, сильних, принципових, бо потрібно було багато фахівців. Не стало проблемою розселення приїжджих. Самі волонтери розміщували прибулих у своїх помешканнях.

Волонтерська група має десяткову систему вирішення проблем та оповіщення. Кожна людина зв′язується із десятьма, закріпленими, які в свою чергу інформацію передають іншій «десятці» і так в геометричній прогресії. Тобто близько тисячі волонтерів за короткий проміжок часу здатні швидко виконати завдання.

Ось така швидка та моторна і пані Ольга. В минулому – фельдшер. Нині- підприємець. Про бізнес розповідає мало. А от про цілодобове волонтерство, сушіння овочів, рецепти сухих борщів для солдатів, пошуки правозахисників – готова розповідати постійно. Молода та енергійна. Ініціативна та самостійна і самодостатня. Сама виростила двох дітей. А найголовніше – не опустила руки, коли вирок лікарів, щодо доньки-інваліда не справдився і зараз родина Ольги Володимирівни Сторчай поповнилась зятем. А син – підліток, страшенно гордий за маму і своїми вчинками радує її.

У поїздку на Волинь волонтерки вирушили разом зі своїми хлопцями-«синочками», як їх ласкаво називали. За час перебування у Запоріжжі, кожен з бійців став для цих жінок ще одним сином, ще однією рідною душею. «Які очі у цих юнаків та чоловіків!» – схвильовано навперебій промовляли «наші козачки». «А ви бачили, як він притулився до сина». Який же він хороший татусь!».

Світлану та Ольгу щільно оточували батька та родичі воїнів, обнімали, цілували, дякували, запрошували в гості. А ось молода дружина ще одного бійця скромно стояла збоку, чи то вірячи чи то просто надіючись, що нарешті закінчаться митарства, як і ця проклята війна, що її ніяк не можуть назвати війною.

«Ваші хлопці особливі: вони змалку привчені працювати: той з семи років косить, оре, доглядає худобу; а ось той ціле літо з родиною збирав чорниці; дехто вже сам заробляв на житло, хтось не мав роботи, але усі вони на диво горді та незламні»- так про наших бійців говорили волонтери. Вони захоплювались тим, як виховані наші земляки в повазі до Бога і людей. Як усі разом вони раділи відвідавши Хортицю. Як тішились зі спільних здобутків в ім′я правди та справедливості.

Так, вони для нас вже герої- бо повернулись живими, здатними далі відстоювати рідну Україну. Працювати на благо країни. В інших державах життя бійця – найцінніше. Воїн, що залишився живим, нехай і побував у полоні, не зрадив присязі на вірність народу та країни заслуговує на державну нагороду. Бійці 51ОМБР не зрадили країну, вони гордо відстоюють чесне ім′я і своїх захисниць. Не зрадили, хоча на них чинили тиск, залякували, погрожували серйозними статтями кримінального кодексу і покаранням навіть на батьківщині. Хоч і примусили частину бійців підписати зізнання чи то угоду зі слідством – земляки знають і вірять, такі люди ще зможуть, при потребі, відстоювати наш край. Так і надходять на думку слова: «Можна все на світі вибирати сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину!» Про це у розмові в маленькому готельному номері серед букетів квітів говорили жінки, в долі яких вкрались біль і співчуття, співучасть і бажання допомогти ближньому. Адже кожна з них зіткнулась з серйозними життєвими проблемами дітей сама та зуміла все витримати й вчила триматися інших. Вони і плакали і сміялись і згадували і надіялись. Все хотіли, то нагодувати, то підтримати. Навіть вибір їхати разом на Запоріжжя був не випадковим.

Час втікав, як з пісочного годинника. Розповідали жінки про те, як збирали людей на акції підтримки і протесту в Запоріжжі та в Києві, як допомагали адвокат Башловка в судах, депутати Єремєєв та Івахів, щоб оплатити автобус. Багато ідей, багато планів витікало з розмови. Звичайно, ми розуміли, що з різким похолоданням збільшиться кількість проблем, буде більше тимчасово переміщених. А на Волині тихо, мирно: все працює. От лише в селах стоять запустілі будинки. То чи не пора сільським головам узгодити статус такого житла, подумати про резерв. Часи неспокійні. А людям потрібен теплий куток. Адже тут таке повітря запашне та свіже, така природа, що й не описати словами! Розмріялись жінки.

Ще й надумали ось би обмін в межах родин волонтерів, шкіл, коледжів та училищ зробити; дітей на Різдвяні свята на екскурсії привезти, студентів на практику відправити в Запоріжжя і до нас в гості запросити, поїхати на море в мирний час. Таке відчуття було, що ніби зустріли щирі та рідні душі, що довго не бачились.

То ж коли у Світлани Сергіївни та Ольги Володимирівни дзвонить телефон, очі іскряться, а посмішка так і осяває обличчя і ми дивуємось жіночій красі та величі материнства. Вперше у житті вони відвідали старовинний Володимир, звеличений історією, з надією, що покровительство Святих Землі Волинської відверне хмари над головами бійців і знищить нечитсь, що прийшла на нашу Батьківщину. Матері, заступниці-майже як на іконах. Вони відвідали монастир у Зимно, поклонились святиням, напились води із джерела. До їхнього дому поїхав волинський коровай та волинський прапор і вишитий рушник. Щасливої жіночої долі, Вам козачки Запоріжжя, дякуємо за наших воїнів. Вони відстоювали наш рідний край, вони вистоять і в судах. Тепер ми будемо опікуватись і продовжувати вашу справу тут, та передавати посилки, відправляти передачі на схід.

Коли гості-волонтери зібрали речі, щоб їхати до дому, водій таксі виявився земляком жінок – 7 рік живе на Волині, дружина звідси. Уже в Луцьку ще один із бійців прийшов провести своїх ангелів-охоронців. А у Рівному снайпер Володимир Безносюк. Знову приєднався до «запорізької родини», декламував власні вірші і співав пісні. Усі сміялись із тривожних телефонних дзвінків з Запоріжжя, щодо того, як приймала Волинь гостей. Єдине, що справді усіх тривожило і хвилювало, це негативне ставлення окремих офіцерів до воїнів, що вижили попри все та тривожив серця майбутній суд на відверто проросійській території Луганщини і факт, що представників влади Володимира-Волинського за два дні так ніхто і не побачив поряд з такими гостями. Гості дякували за щирий та гостинний прийом депутату міської ради Анатолію Сороці та волонтеру Сергію Семенюку, заступнику по роботі з особовим складом танкового батальйону майору Володимиру Демедюку, які оточили гостей увагою та повагою, організували два дні перебування на Володимирщині.

Так і хочеться сказати: на добрі справи здатен той, хто їх не афішує. Часи колективних походів і висловлювань незгоди, таврування чи вихваляння безповоротно йдуть в минуле. Україна всьому світу стає відома, завдяки воїнам світла, миру і добра та їх ангелам-хранителям – жінкам. Хоч кажуть, що у війни не жіноче обличчя, проте сьогодні в Україні тисячі жінок стали на допомогу чужим-своїм дітям, братам-воїнам і навіть узяли в руки зброю.

Таке нині життя, що на сторінках «Фейсбука» чи «В контактах» часто спілкуєшся з різними, часто незнайомими людьми. Запорізькі волонтери- часті гості на моїй сторінці. Ми обмінюємось повідомленнями, статтями, проблемами, збираємо відгуки і шукаємо підтримки. Коли трапляється біда зголошуємось і стараємось оперативно реагувати, вирішувати доступними засобами. Коли наші воїни опинились в Росії – ми усі разом переживали, збирали інформацію по крупинці. Невідомість, як і необ′єктивність висвітлення подій лякали та ошелешували, незрозумілі вчинки та дії командування, прокурорів ставили більше запитань ніж давали відповідей. Та хлопці вистояли, бо вони вірили у свою правоту, за їх плечами були родини, друзі, рідна земля, яким НІХТО НЕ ЗРАДИВ! Не пішов шукати ласого шматка на чужині, не став зрадником, чи клятвопорушником. Бо земля Волинська – земля свята, оповита міфами та легендами, частиною яких стануть і наші герої. Саме так їх і назвали в іншому краї – краї запорозьких козаків. А прапори стануть музейними експонатами. Швидше б настав мир. Це те, про що просять Бога жінки Волині і жінки всієї України.

Ніна Білець