Матір солдата Алла Мрочко : “Думаю, ця війна переродить людей“
До дня матері журналісти «БУГу» вирішили поспілкуватись з матір’ю ветерана АТО Костянтина Мрочко, жителькою селища Жовтневе Аллою Мрочко.
З чого розпочалася ваша доля солдатської матері?
Мого сина Костю призвав Нововолинський військокомат в першу хвилю мобілізації, якраз на його день народження. Йому виповнилося 30 років, не встигли навіть відсвяткувати. Настрій перестав бути святковим. Син вмовив мене не їхати до нього на полігон, щоб не бачила тих умов, в яких їм довелось там жити. Війна набирала обертів, його далі забрали на схід.
В якому саме підрозділі опинився ваш син?
Він був танкістом-навідником в першому батальйоні 51-ї бригади, стояли на блок-постах Донецької області. Микола Тишик на його танку захопив російський Т-72. Костя на День Незалежності потрапив у відпустку додому (коли саме розпочались за Іловайськ) .
А ви підтримуєте зв’язок з іншими солдатськими матерями?
Так, звичайно ж. Я спочатку не була знайома з батьками товаришів по службі мого сина, але коли урочисто зустрічали хлопців зі сходу, вони нас запросили до себе в гості. Там і познайомились.
А до того?
Ми з самого початку з матерями військовослужбовців зайняли активну позицію, адже безлад, який відбувався в той час у бригаді, стосувався наших синів. Постійні зустрічі з командирами, із міською та обласною владою, депутатами Верховної Ради.
На вашу думку, допомогли можновладці вирішити ваші проблеми?
Допомагають тільки тоді коли їх постійно контролювати. Тоді й починався наш волонтерський рух. Люди не могли витримати цієї бездіяльності, це й стало поштовхом.
Ви, певно, самі бачили, наскільки “забезпеченою” наша армія влітку 2014?
Так, це був жах. Я колись запитала сина: «Ти хоч їв сьогодні? А він: “Ну, в мене ще були твої “барбариски”. З сином в нас не тільки сімейні стосунки, а й дуже дружні. Часто бувають відверті розмови, бо я знаю, що не всі діти ділились, що з ними відбувається на війні. Тому ми були трохи в курсі, що потребували хлопці. Разом з тим постійно підштовхували владу, нас впізнавали вже в лице. Богу дякувати, у нас хлопці з селища не постраждали, велика заслуга людей, що молилися, а можливо, доля.
Як склалася доля вашого сина в подальшому на службі?
Після розформування 51-ї бригади, він залишився служити в новоствореній 14-й бригаді. Наступне місце, де він воював, було Дебальцево – виводили колони з оточення. Нам відразу після цього з ним вдалось побачитись, ми вирішили поїхати в Артемівськ (де хлопці вже відпочивали після боїв). Страшно було не зустріти по дорозі в Донецькій області ні однієї цивільної машини, тільки військова техніка. Сьомого березня ми приїхали туди, зробили собі подарунок на свято. Було враження, що потрапили в іншу державу: все застигло в 90-х роках, а саме страшно, що в людей застиг мозок, в тому ж часі. В мене є враження, що ця війна переродить людей, світогляд. Дуже сподіваюсь що недарма стільки хлопців загинуло.
Ще таке запитання, як змінився ваш син після повернення?
Змінилася і я сама, ми навчилися цінувати оці сірі будні, з якимими стикаємось кожен день, які були б для наших синів за щастя. Інші матері жаліються, що їхні діти стали нервові, мій же навпаки навчився контролювати себе. Він став для мене ідеалом солдата, якщо раніше міг собі дозволити щось неприємне сказати, то тепер стримується. До нього часто приїжджають його бойові побратими, постійно спілкуємось. Після відпустки його попередній екіпаж не повернувся, засуджувати їх я не можу.
Хотілось би у вас поцікавитись, ви ж знаєте проблеми у солдатів колишньої 51-ї бригади, коли їх командири відпустили усним наказом у звільнення, а самі поставили, як незаконно відсутніх. Як ви до цього ставитесь?
Знаєте, я вважаю, що це неправильні дії збоку влади. Судити це останнє, що має робити держава, яка залишила їх там без засобів існування. Було повністю безвідповідальне відношення до наших дітей. Саме страшне, що деякі з хлопців готові визнати свою вину, вони зневірились. Очікувалось, що щось зміниться в країні, а з них зробили злочинців, ворогів. Важко таке говорити. Головне, вони ж приїхали в частину, здали зброю. Було багато ситуацій, коли їм обіцяли підмогу, якої в результаті не було. Хаос в командуванні. Це все підштовхнуло хлопців до таких вчинків.
Ми стараємось і зараз допомагати хлопцям. Нещодавно їздили на Рівненський полігон, солдатів з АТО привезли знову в голе поле, дали тільки дощок для нар, ні матраців, ні ковдр. Немає дисципліни, безвідповідальність. Згадався епізод з моїм сином, коли приїжджав Президент, хлопцям видали нове обмундирування, яке потім забрали назад. Те ж було, коли офіцер бригади відмовився брати несправну техніку, яку презентували як нову. Але завжди хочеться вірити в краще, що ця війна рано чи пізно закінчиться.
Розмову вів Ігор Диня, інтернет-видання “БУГ”